Огненний змій
Шрифт:
Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господарки десь не було, певно, пішла корову доїти.
— Таточку, таточку! — заметушилися дочки. — Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.
Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.
— Де ж це ти забарився? — спитала вона. — До млина ходив, чи що?
— Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!
Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав причепурюватися,
— А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забавку! Та ти що — дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік — нате, мовляв, тіштеся!
— Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку справу з’ясуй, а тоді й галасуй.
— А що тут з’ясувати? Знайшов справу — з журавлем воловодитись!
— Та щоб ти знала — це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені’гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.
— Авжеж, Степанидо Ригорівно, — втрутився журавель, — я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.
Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло — пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати запровадив: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!
Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.
— А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі — хіба ж це чоловік? А бачиш таки — увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.
— Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?
— Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!
— Ой леле! — скрикнула Степанида. — Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!
— Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.
— Як же се — зятя?..
— А так. Бо Кирик Єлисейович задумали одружуватися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!
Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, — думала Степанида, — чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж — гроші, гроші… золото…»
— То яку ж це його милість сватає? — спитала вона.
— А яку захоче, — відказав Микита. — Думайте собі, Кирику Єлисейовичу — ви обох бачили. Білява — це старша, Тетяною звати. А чорнява — Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти — не батьківська справа. Самі й вибирайте.
Жених хотів, було, поклонитися, але
стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.— Старша, вочевидячки, буде мені всамраз.
— Старша то й старша, — підхопив Микита. — Чого мудрувати — зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.
— Гов! Що це з тобою, старий? — здивувалася Степанида. — Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!
— А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, — додав і своє слово Кирик. — Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.
— А закінчувати, то й закінчувати! — вдарив по столу Микита. — Тетяно!
Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.
— А що се у тебе за диво таке, Микито? — спитав він. — Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.
— Не мели дурниць! — сказав Микита. — А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?
— Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!
Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:
— Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.
— Який наречений? — скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. — Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?
Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни — бідолаху лихоманило.
III
Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, стьобнуть гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась — то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!
Де ж бо це й справді пропав наш Микита?.. А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:
— Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!
Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се — а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає: