Оксамитовий перевертень

Зараз перевіримо.

Тома якраз закінчила виставляти свічки на застелений стіл, коли у двері подзвонили. Вона здивовано випросталася. Дзвінок дзеленькнув удруге. Якого дідька принесло об одинадцятій вечора? Явно не Вересень і не Наріне, там хтось незнайомий. Просто-таки день непроханих гостей. Зітхнувши, Тамара полишила свій магічний плацдарм і пішла відчиняти.

Дівчину, яка дивилася на неї з вічка, вона дійсно ніколи раніше не бачила.

— Мене звуть Желя, — відказала та крізь двері на пропозицію Томи відрекомендуватися. — У мене є інформація про Маргариту Козодуб... ви ж знаєте таку?

Це вже цікаво. Тамара відчинила двері й пильно огледіла незнайомку з голови до ніг.

— Як ви мене знайшли? Звідки у вас ця адреса?

— Знайти вас було важко, але можливо, — ухильно відказала та. — Я можу увійти?

Ця Желя виглядала знервованою і ніби переляканою. Добре вдягнута, досить ефектна молодиця... але якась несправжня. Неначе повія, що намагається виглядати респектабельною леді — принаймні, такі асоціації виникли в Томи першими. А перше враження часто буває єдино вірним.

— Спершу переконайте мене, що я мушу вас впускати. Звідки мені знати, що ви не за компанію з тими, хто втяг Ритку в неприємності?

— Ну... — завагалася Желя, — спершу так і було. Але зараз я на вашому боці.

— Он як? На моєму боці? І з якого ж це дива?

— Саме про це я хочу з вами поговорити. Попередити. Ви теж їм потрібні. Я розповім усе, якщо ви допоможете мені...

— Допоможу?..

— Так. Мені потрібен захист.

«Від кого?», — ледь не зірвалося з Томиних вуст, але замість цього вона відступила вбік, даючи гості пройти. Ця гра в запитання безглузда, доки не побачиш повної картини. Хай дівчина розповість усе, що знає, від початку й до кінця. Адже схоже: саме тому вона й боїться, що знає...

— Туди, — Тамара махнула рукою в бік кухні й пішла слідом за гостею. Там Желя вмостилася на табуреті біля столу, а сама Тома лишилася стояти, обпершись на холодильник і не зводячи з захожої пильного погляду.

— Ну? — заохотила вона відвідувачку до розповіді.

Та почала не відразу — якийсь час зважувалася, кілька разів зводячи погляд на Тамару і знов опускаючи. Тома мовчки чекала. Нарешті Желя мовила:

— Того, хто все це почав, звуть Край. Принаймні, він так сказав. Ми вперше зустрілися кілька місяців тому на залізничному вокзалі. Він сам помітив мене. До того...

Тамара слухала не перериваючи. Спершу історія дівчини викликала в неї лише легке презирство. Далі, разом із розумінням, до чого все йде, почала накопичуватися злість. Коли ж мова зайшла про перші жертви, їй вже хотілося схопити цю лялечку за барки і розбити їй морду до крові. Зусиллям волі вона примусила себе стриматися і дослухала до кінця практично в тій самій позі. А коли Желя нарешті закінчила оповідь, Тома дістала з шафи пляшку бренді, націдила собі півгранчака й одним махом проковтнула. Тільки після цього вона змогла відповісти більш-менш спокійно.

— І якого ж захисту ви хочете від мене?

— Найсильнішого, на який ви тільки здатні, — з готовністю відгукнулася Желя. — Я не хочу, щоби Край дістав мене. Ви ж відьма, наскільки мені відомо, ви маєте знати якісь заговори, амулети, щось таке, що відгонить нечисть. Мені здається, що це хороший обмін за все те, що я вам переповіла. Ви тепер знаєте все, що знаю я. Можливо, я навіть урятувала вам життя. Захистіть мене, і це буде чесна угода.

— Чесна? — недобре всміхнулася Тамара. — Якби я зараз придушила тебе на місці — оце була б чесна угода. Якби я просто зараз повісила тебе на люстрі — оце була б чесна угода. Ти заварила всю цю кашу, вплутала мою подругу в халепу, з якої не кожен смертний вибереться, допомагала тому виродку, і тепер у тебе ще вистачає совісті просити в мене захисту від нього?!

— Здається, я помилилася, — бовкнула Желя, з розширеними очима вислухавши цю тираду. — Дарма я сюди...

— Оце точно. Дарма. Ти навіть не уявляєш, у яке гівно влізла.

— Ви думаєте, в мене був якийсь вибір? — скрикнула гостя. — Хіба я знала, що все так закінчиться?!

— Вибір був — відмовитися від пропозиції, — сухо кинула Тамара. — А щодо незнання... Так воно навіть у карному кодексі не звільняє від відповідальності.

— І?.. Ви мені нічим не допоможете? Я ж вам розповіла геть усе! Ви тепер знаєте, де...

— Дівчино, — на диво спокійно промовила Тамара, хоча всередині у неї все буквально ходором ходило. — Ти не розумієш. Мені нічим тобі допомогти. Ніякі чарівні цяцьки, ніякі талісмани й замовляння нічим не зарадять. Проти тої сили, з якою ти сплуталася, це буде як клізма проти чуми.

— Я вам не вірю, — з тремтінням у голосі відповіла Желя. — Ви просто не хочете...

— Якраз вірити тобі конче необхідно, тільки я кажу не про себе. Покаяння завжди має сенс. Поговори з Ним. — Тамара тицьнула пальцем у стелю. — Якщо Він буде в гуморі тебе слухати... А я тут безсила. Вибач.

Желя довго й невідривно дивилася на неї, і в очах її разом із сльозами потроху накопичувалося розуміння. Зрештою вона схлипнула, підхопилася з табуретки і кинулася геть з кухні. Через пару секунд грюкнули двері, каблуки зацокотіли по сходах за стіною, потім усе затихло. Тамара повільно опустилася на стілець, підтягнула до себе пляшку і націдила ще півсклянки. Їй було не надто шкода цю дівчину — вона заслужила. Набагато більше душа боліла за Ритку і Наріне. І за себе також. Вона боялася уявити, що принесе завтрашній день, адже тепер вже точно не збиралася стояти осторонь. Тепер, коли питання отримали відповіді, вона розуміла, що не зможе не втрутитися. Боротьба з тим, хто називався Краєм, дійсно може виявитися битвою з вітряками (чи, радше, з велетенськими ножами м’ясорубки), але Тамара знала, що не відступить. Можливо, не така вже вона й безпорадна...

Але нехай допоможе їй Господь.

ГЛАВА 16 Про час пиття боржомі

Підсумки підбивають пороттям.

Валерій Афонченко

Було ясно, що цієї ночі їй не спати.

До другої Желя майже скінчила обклеювати стіни спальні сторінками знайденої десь у речах Біблії. Вона сподівалася, що це допоможе їй дотягнути до ранку. Добре хоч додому дісталася. На шляху од відьми увесь час здавалося, що на задньому сидінні маячить чиєсь крейдяно-біле лице, а за вікном поруч із машиною хтось біжить, хай як швидко вона тиснула на газ. Видно, Край вже почав бавитися з нею. Дарма, ой дарма вона відвідала ту ненормальну. Тепер склад злочину — ось він. Зрада. Якщо раніше вона ще могла прикрити свої плани маками, то зараз ховати вже було нічого. Якби знаття, що бісова відьма відмовиться допомагати...

Желя без упину кляла її на чому світ стоїть. Лярва, сучка паскудна, пихата курка! Неймовірними зусиллями розшукала адресу цієї Тамари, підставилася під удар, викривши всю підноготну Крайової організації, виказала навіть місцезнаходження — і за це така дяка? Та щоб вона в пеклі згоріла разом зі своїм відьомством! Нічого, може, ще не все так кепсько. Раптом станеться диво і вдасться вислизнути з-під уваги Края непоміченою. Адже він зовсім не Господь Бог. Усі ці його фокуси — можливо, то лише безсиле залякування. Він демонструє страшні картинки, сподіваючись, що вона передумає і прибіжить назад, але цього не буде. Треба якось протриматися до сходу сонця — тікати все ж краще при світлі дня. Вона заздалегідь зняла з рахунку досить велику суму, тож грошей має вистачити на якийсь час. Желя поїде на південь, наприклад у Крим, де багато людей, а далі буде видно. Навряд чи Край аж такий всесильний, щоби дістати її будь-де. Щось придумається, треба тільки дожити до світанку.