Оксамитовий перевертень

Сторінки Біблії скінчилися, і шматок стіни, що залишився, вона за допомогою помади розмалювала хрестами. Та курва казала, що треба вірити, що треба поговорити з Богом. Усе життя Желя плювати хотіла на релігійні байки, вірила хіба в те, що якість життя залежить від кількості нулів за одиницею на банківському рахунку, і не розуміла, який сенс поклонятися якомусь там вуайєристу на хмарах, котрий нібито все бачить, але ні в що не втручається. Що ж, може, там дійсно хтось є і варто спробувати з ним сконтактуватися? Зараз їй краще використовувати будь-які шанси на спасіння.

Желя присіла на ліжко, заплющила очі, уявила собі сивого діда в білих сяючих шатах і забурмотіла:

— Господи, якщо ти є, послухай мене. Я в біді. У справжній халепі. Здається, я сплуталася не з тим хлопцем. Він хтось типу диявола і, здається, хоче мене вбити. Дуже тебе прошу, захисти мене від нього. Я не хочу помирати. Якщо допоможеш, ми зможемо якось домовитися. Ти мені, я тобі, добре? Тільки захисти...

— Як успіхи? — поцікавився голос. Желя було здивувалася, що контакт із Всевишнім встановився так швидко, але наступної миті зрозуміла, що ці інтонації належать зовсім не Господу. То був шоколадний голос Края.

Вона зойкнула й скочила на ноги, озираючись у пошуках джерела голосу. Здається, той пролунав з темного кутка кімнати, по інший бік ліжка. Настільна лампа біля узголів’я відчутно втратила потужність, її світло зблякло, і в тому кутку виникла ніша густих чорних тіней. Ніша, в якій, здавалося, було щось іще.

— То що, — знову мовив Край, і тепер не було сумніву, що звук іде саме з трикутного шматка пітьми, — Господь на лінії?

Желя ніяк не могла придумати, що відповісти в цій ситуації. Та й що б вона не сказала, це вже, очевидно, нічого не міняло. Біблія не подіяла. Її знайшли, викрили, і схоже на те, що тікати далі нікуди. Та вона не хотіла помирати ось так, покірно, не доклавши ніяких зусиль для спасіння.

Що там казала Тамара? Покаяння завжди має сенс?

— Пробач мені, будь ласка, — хлипнула вона, звертаючись до темного кутка, а сама почала повільно відступати до дверей. — Я завинила, Краю. Я більше не буду. То була дурість, я знаю. Хвилинна слабкість. Більше не повториться. Благаю тебе, пожалій мене. Не сердься...

— А я й не серджуся, Желю, — благодушно відказала тінь. — Зовсім ні. Чого мені сердитися? Хіба ти зробила щось погане?

— Ні. Тобто...

— Звісно, ні. То була просто дрібна витівка з твого боку, нічого серйозного. Дитячі пустощі. Я тебе за це тільки шльопну кілька разів, а потім усе знову буде добре.

— Прошу тебе, пробач...

— Припини вибачатись, не варто. Насправді ти навіть зробила добру справу.

— Яку? — Двері вже на відстані трьох кроків, хоча Желя сумнівалася, що по той бік їй стане безпечніше.

— Ти доставила послання. Сказала Тамарі Сотник, де мене шукати. Я саме збирався просити тебе про це, але ти виявила власну ініціативу. Ти спрацювала на нас, полегшила завдання мені й Маргариті. Чудова командна робота...

І з надр тіні раптом висунулося біле лице Края, лице, що ніби існувало окремо від тіла. Круглі брудно-жовті очі сяяли, як два маленьких місяці, а чорний беззубий рот, здавалося, вміщав у собі цілий всесвіт. Желя заклякла, не в змозі відірвати погляд від цього страхіття.

— Зважаючи на те, що ти таки була корисною, — сказало лице, — я дозволю тобі пожити трішечки довше. Ти помреш не одразу.

— Ні! — скрикнула вона, сповнившись крижаного жаху від цієї обіцянки. — Ні, прошу, благаю, відпусти мене!

— Я відпускаю тебе, — відповів страшний образ Края, повільно втягуючись назад у тінь. — Ти вільна, Желю. Бувай.

Мить — і обличчя зникло, а світло знову почало набувати яскравості, аж допоки не стало сліпучим і лампочка не розірвалася з голосним «пап!!!», зануривши кімнату в цілковиту темінь. Желя з криком рвонула двері на себе і кулею вилетіла зі спальні до освітленого коридору.

Щось змінилося в її відчутті самої себе. Стало якось зовсім недобре. До горла підкотила нудота, під шкірою почало свербіти, а в очах — темніти. Обпираючись об стіну, вона пошкутильгала до ванної кімнати. Увімкнула світло, ввалилася всередину і припала до дзеркала. Звідти на неї глянуло власне відображення нездорового синюватого кольору. Шкірою обличчя пішли якісь прищі й гулі, на лобі здулася сітка судин, а шия пульсувала, неначе всередині неї щось рухалося. Відчувалося це так само.

— Господи, що зі мною? — простогнала Желя й заходилася ритися в аптечці. Знайшла пляшечку з перекисом водню, відкрутила кришечку і хлюпнула рідиною на пухирці, які збільшувалися просто на очах. Рідина зашипіла, але полегшення це не принесло. Зате одна з гуль раптом лопнула й виплюснула назовні кілька краплин крові та щось схоже на білу макаронину. Сіпаючись від гидливості, Желя висмикнула цю річ із рани; та ляпнулася в раковину й ліниво перевернулася.

Черв’як.

Желя завищала. Пухирці на обличчі почали прориватися один за одним, з кожного випадали такі ж довгі, схожі на спагеті хробаки. Вона кинулася геть з ванної, не розбираючи дороги, роздираючи своє лице нігтями й відкидаючи геть безформні закривавлені клапті. На бігу перечепилася об власну ногу, вдарилася головою об стіну й важко впала на підлогу кухні. Свідомості не втратила, а тому відчула, як живіт, що відчутно поважчав, від падіння засіпався подібно до кубла змій.

— Го... оооос... п-п-п... — тільки й спромоглася вичавити Желя занімілими вустами. У черево неначе хтось почав устромляти зсередини довгі голки. Відчуття поширилося на руки й ноги. Потім у горлянці залоскотало, дихати стало важче, і зрештою в роті завовтузилося щось довге, гладке й холодне...

Останні хвилини життя перетворилися для неї на суцільний макабричний калейдоскоп, що не відбився в пам’яті. Вона не усвідомлювала, як схопилася на ноги, навпомацки знайшла на столі ніж і заходилася штрикати лезом саму себе. Не розуміла, як видерлася на підвіконня і провалилася крізь віконне скло назовні. Не запам’ятався і політ повз вісім довгих поверхів, що закінчився голосним падінням на капот легковика і подальшим ніщо.

Останнім спогадом Желі була усмішка Оксамитового перевертня.

ГЛАВА 17 Остання й вирішальна

Досягши мети, розумієш, що ти — засіб.

Геннадій Малкін

Цього ранку Тамара повною мірою змогла уявити, в якому гуморі прокидається засуджений на смерть у свій останній день. Так, відчуття того, що цей день цілком може виявитись для неї останнім, було чітким і сильним — адже вже зрозуміло, що насправді Краю, ким би він не був, потрібна зовсім не Маргарита, й тим більше не бідолашна дівчина з молочнокислим ім’ям. Він використав їх лише для того, щоби вона, Тамара, увійшла у гру. Цікавились саме нею. І немає жодних гарантій, що якщо зараз Тома наплює на подальшу долю Наріне (хай як це важко) і переконає себе, що її хата з краю, то Край (вдалий каламбур, кисло відзначила вона) не вдарить по іншому, більш болючому місцю і все одно отримає те, чого хоче. А таке місце в неї лишилося тільки одне. Болючіше нікуди.

В тому, що він не жартує, Тома також пересвідчилася. Желі, вчорашньої пізньої візитерки, більше не існувало. Вона побачила це уві сні в усіх подробицях, з люб’язними коментарями голосу, що одного разу вже лунав у її видіннях. Голос знав про їх учорашню бесіду і весело повідомив, що оскільки Тамара має адресу, то на неї нетерпляче чекають у зручний для неї час. Зі скриком прокинувшись від задушливої неспокійної дрімоти, вона перше за все спробувала налаштуватися на Желю, але знайшла лише порожнечу. Поза всякими сумнівами, дівчина дійсно була мертва.