Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Прийняти рішення, власне, найлегше. Тільки — як сприймуть його ті, від імені кого ми приймаємо його?
Сиджу за вдівцевим (до речі, такого прикметника в живій мові немає) столом свого сусіда з дитинства — Георгія.
— На Теплого Олекси було п'ять років, як ви були в нашому селі.
— А ви пам'ятаєте! Кожної зими кажу собі: но, вже цеї весни чи літа напевно виберуся на Буковину. А відтак знову якісь справи, цур їм та пек, закрутять мною, і знову відкладаю на наступне літо. І так, Георгію,
— Сягайте, прошу…
— Дякую файно. Випиймо, Георгію, за тих, що ми в них.
— Будьмо, Дарцю. А тепер знову аж за п'ять років увидимо вас у Лукавиці.
— Дай нам, боже, прожити ще п'ять.
— Та я до того і річ веду. А то можете приїхати і застати мене там, де паламар траву косить.
— Що ви, сусіде?!
— А що? Ми з вами вже не молоді, хоч ви і молодші від мене, але й недалеко втіклисьте, гей той казав. Думаю собі, Дарцю, що там у Львові десь у вас покої, а покої…
— Не такі вже й покої, Георгію.
— А в мене оця хатина, як видите. Чотири войни витримала небога, але то пусте. У вас машина.
— Тта…
— А мені, як треба транспорту, то іду до колгоспу просити якої шкапи.
— Чого зараз «шкапи», Георгію?
— Та я так, аби більше розжалобити вас, бо коні в нас, що правда, то правда, один в одного. Але й це пусте! Все пусте, Дарцю, тільки здибання з добрими людьми є що є, а решта фють — пух кульбаби! І тому я вам дуже дякую, що ви зайшли до мене, гей той казав, не погордили моїми низькими порогами.
— Що ви, Георгію, таж наші тати сусідами були. На друге літо доконче приїду знову.
— Ви завжди так говорите, а потім вам інакше виходить. Не вірю вам, перепрошаю за слово, бігме не вірю. Може у вашому житті таке зайти, що можете не встигнути і на мій похорон, а я так би собі хотів, щоб ви були в мене на обіді [24] .
— Лишім пусту бесіду, Георгію.
— А чо пуста? Скажу вам, аби ніхто не чув, що я вже потрохи пририхтовуюся до свого обіду. Не хочу ще й по смерті завдавати клопоту сестрі Катріні. Вона, рахувати, вже теж не молода, а в той день і так буде справунків вище голови. То я, чуйте, взяв і приховав у ямі кілька фляшок доморобного виноградного вина на той випадок. От зараз покличу кума Штефана, внесу пляшку, і хай мені здається, що я з вами в себе на обіді.
24
Поминки.
— Бог з вами, Георгію, я воліла б на вашому весіллі випити.
— Гай, гай, Дарцю, минувся наш шабас. Ми з вами вже з ярмарку вертаємося. Нам уже ближче до обіду, як до весільного столу. А ви скажіть мені, ні, без жарту: який вельможа, який багач, який голова колгоспу, скажім по-теперішньому, який міністр був на своїм обіді? А я буду, і буду пити до вас і до кума Штефана.
— Чекайте, Георгію, а за що ми будемо пити на обіді з живим небіжчиком?
— Ви не знаєте за що? Та за здибання на тому світі, моя злота сусідко!
Нічого мені так не жаль з моєї молодості, як того, що вже ніколи не зможу одіти рожевого плаття з букетом ромашок на рамені.
Не гудьте за життя і не хваліть
по смерті.Сьогодні єресь — завтра правда. Сьогодні істина, завтра — єресь. Якщо, чоловіче, збагнеш цю діалектику, буде тобі добре і довго проживеш на землі. Амінь.
Лікар приписав мені приємні емоції, а ти силкуєш мене ковтати полівітаміни, яких я терпіти не можу.
Легко запалюєшся і коротко гориш, зате як часто! Ні, ні, це не про тебе, а коробку сірників!
Хатини, дитини, тишини — треба жінці на цій планеті. Все інше — функції цих понять.
Кохання — ялинка, обвішана цяцьками ілюзій закоханих.
Не пам'ятаю вже точно, коли, хто і де прищепив мені того віруса. Знаю тільки одне: любов до України вмре в мені з останнім моїм подихом.
Схід сонця в горах.
Схід сонця над морем.
Схід сонця у степу.
Прекрасні кольористичні картини.
А ви, будь ласка, ще подивіться надосвітку сніжок у пастелевих синювато-лілових кольорах.
І що з того, дівчинко, що очі в тебе «під японочку», коли душа в тебе «під космополіточку».
Боягуз — це той, що боїться за свою гузицю. В переносному значенні — за крісло, на якому сидить.
Напиши або приснися мені, — як тобі зручніше, як тобі безпечніше.
Вітре-вітроньку, люди люблять тебе за твою слабкість і ненавидять за твою силу. А ти все ж таки чоловічого роду. Як же ж бути тоді?
Талан без таланту може обійтись, але талантові без талану незвичайно важко.
Байдужість — один з видів психічної ракової хвороби, до речі, досить заразливої. Симптоматичне питання враженого інфекцією: «А яка різниця?»
— Ти гарна мама.
Мовчу навмисне.
— Ти дуже гарна мама.
Далі мовчу.
— Ти найкраща мама з усіх мамів на світі!
Голос дитини підвищується до межі, за якою вже сльози.
— Добре, сину, добре. А тепер скажи мені, чому твоя мама найкраща з усіх мамів на світі…
Хлопчик розгублюється. Він ще не знає, що не буває емоції без причини, але вже знає, що, коли питають, треба відповідати.
— Бо ти маєш червоний ніс…
— Не їж, синочку, стільки цукру. Будуть зубки боліти.