Оповідання
Шрифт:
Личко радісно осміхалось мені, і кивало, й моргало, в очах світилась надія й прохання.
«Зрозуміла!» - подумав я, і дух мені захоплює. Набрався сміливості й пригнувся до неї ближче. «Королівна» приставила долоню до губ, моргнула очима на мою руку, де курилася цигарка, й виразно прошепотіла:
– Бичка... [20]
Дивлюсь отетерівши.
Вона зирнула з осторогою на матір, потім вихилилась з будки, ніби роздивитись на гай, і очима подала мені знак.
20
–
– Остав, брат, бичка докурити, тільки щоб мама не загляділа,- почув я над своїм вухом, коли пригнувся. Лукаве, отряхувате личко, ковтаючи слину, привітно схилилось до самого мого вуха і з-під хустки блиснув на школярському козирку бурсацький значок.
– Ваню!.. Губи натіпаю!
– лупнувши зо сну очима, сердито посварилася пані. Бурсачок миттю одкинувся, сів, як і перше, проте очима не переставав моргати мені, позираючи на мою цигарку.
Глянув я з осторогою на моїх сусідів - чи ніхто не стежив за мною. Кругом усі дрімають. Легко зітхаю й викидаю сердито недокурену цигарку на шлях.
Бурсак смутними очима провів її, глянув з докором на мене й заспокоївся.
Проходить час, і його лице окутується в задуму, очі темніють і журливо дивляться кудись поверх борів. І мені знову здається, що це таки королівна передяглася в сіру свиту, пишна й гордовита.
А як тільки рука моя бралася до кишені, витягуючи коробочку з цигарками, горде й холодне личко моєї «королівни» зразу одживало: вона ласкаво позирала на мене, моргала брівками, осміхалася і так покірно-покірно благала...
Я не розумів.
А бори тихі й сонливі грізно зростають над нами темними високими мурами, і з їх нетрів вилітають на шлях дрімоти, зграями крутяться над нами, аж в ушах гуде; очі злипаються.
Линяють, бліднуть огневі витвори півночі, руйнуються царства, димом ідуть дворці й палаци...
Ні вже, надобраніч, мої царівни й королівни!..
1911
ЧАРІВНИЙ МЛИН
За селом, коло Гринтаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: зігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шести крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.
Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі, мабуть, і забули б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був як млин, а роздивились на його пани, то й довідались зараз, що то млин неабиякий, бо в йому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікар із чужою жінкою; було ж тоді й сміха, й гріха...
Пани ж були такі, то й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.
У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить,
як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину та й кахикне через віконечко, підкрутивши уса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.Та недурно кажуть люди: не шукай трясці - воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.
Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись - учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотири вітри, а під п’ятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався-таки й про його. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле,- розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його по весні. Де тоді подітися дідькові при старості літ?.. Знову в село піти, щоб учитель оддав його волочити дітям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дідько й надумався: або накрутити вчителеві, щоб йому заціпило, або, не довівши себе до наруги, самому головою наложити...
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлячи, бігають дівчата.
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться - плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися... і дві тіні зійшлися докупи на розі церковного штахету.
Зійшлися та й спинилися.
– Ой!..- промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці. Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті гудзик, друге нащось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кімнатах. Як тільки ж Женю вирядив о. Яків учителювати в чуже село, зразу почалася у його з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зу-стріватися - чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
– Добривечір, Євгенія Яківна!
– з осторогою промовив Ярошенко.
– Здрастуйте, Микола Івановичу.
– З приїздом вас!
– трохи подумавши, додав учитель.
– Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
– А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..