Оповідання

Рядом з другими, покірно чекаючи своєї долі, стоїть прибите до уличної дітвори паненя. Коліно новеньких штаненят розпанахано аж донизу, з розхристаної матроски світять голі груденята, а ніжне личко зашмароване піском. Рученята склало на грудях, готовлячись скоритися тому, що скажуть, проте великі, темні й блискучі, як зоряної ночі вода, очиці дивляться на суворого ватажка з благанням і таємною надією.

Тілько коліно здригнуло та схилилась голова, як привідця, минувши його, показав пальцем на сусіда: хлопчик мав лишитись за пана.

– Пани!.. Заходьте з того краю,- порядкував хлопець,- а наше браття до мене.

Хлопці з веселим гуком розбіглись на дві ватаги. Пани зразу почали вмощувати собі з бур’яну великі животи, ліпили на лоб і на груди замість кокардів і гудзиків реп’яхи, махали над головою, немов зонтиками, листками лопуху.

«Старці-сіромахи» посідали в ряд шляхом, вишмарувавши землею лице й розпатлавши чуби.

Батеньки, матінки ріднії, Подаріте хоч копієчку,-

заголосили «сіромахи», посхилявши набік голови й виставивши вперед жміньки.

Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі «пани».

– А ти ж, Колю, чого стоїш там?
– гукнув чийсь голос.

Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.

– Іди, Колю!
– почали його кликати.

– Е! Коля чогось плаче,- придивившись, промовив другий хлопчик.

Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.

– Чого це ти, Колю?
– ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.

Коля закрив лице рукою.

– Хлопці!
– суворо звернувся він до дітвори.- Може, хто вдарив?

– Ні, ніхто,- одмовляли хлопці, підходячи до тину.

– Ну, то чого ж ти, Колю?
– одводячи од очей руку, питав він.

– Я - теж наше бра-ття, сірома-аха,- схлипуючи, промовив Коля.

Ватажок трохи подумав.

– Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття,- пожалів він Колю.

– Приймаємо!
– гукнули хлопці.

– Іди, Колю, сюди,- поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із «старців».

Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між «наше браття». Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.

Дайте сиротиночці, Темній, невидній... А немає ж у мене Ні батенька, ні матінки,-

лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового «сіромахи».

Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.

Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.

– І що ото вони витівають там!
– загомонів хтось з-під стріхи на «старців».- А чи не пора б уже вам на піч!

І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.

– Чиє воно?

– придивлялись вони до його.

– Чий ти, Колю?
– питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.

Коля сказав.

– Це аж із базару, - дивується якась жінка.
– Та чого ж ти аж сюди забрів?

Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.

Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.

Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.

Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:

– А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?

ДОМА

Помалу скриплять вервечки...

Ай нуй-нуй-но, котино, Засни, мала дитино...

В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.

Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.

Дивно в хаті - і чудно, й радісно.

Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались.

А радісно, що в хаті у їх - як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки - все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки...

– Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки!
– розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.- Летять зірки - жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться...

– Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,- обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.

– Петько!
– перекинувся догори на подушці Коля.- А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?

Петько трохи помовчав.

– Таку заженуть!
– поважно одмовив він.- Наша мама була ніжна, так її й загнали.

– Яка - ніжна?
– здивувався Коля.

– Така... біла.

– Така, як гуска?

– Дурний!
– пояснив Петько.- Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,- добавив він, зітхнувши.

– Бо в дяді Михайла волів немає?

– Воли дядько купить,- кивнув головою Петько,- у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.