Останній шаман

— Я не знаю, — відгукнулась Ліна. — Локалізація небезпеки, передбачення майбутнього… Яка ціна такого знання для того, хто завжди балансує на межі?.. Посидь, — торкнулась вона рукою Орестового плеча, непомітно для себе переходячи на «ти», — я зараз.

Вона спритно стрибнула з крісла й зникла в напрямку вітальні, а коли виринула з півтемряви за дві хвилини, в руках її були келихи, в яких ледь не по вінця коливалося черлене вино. Відпиваючи на ходу з одного келиха, Ліна протиснулася між ліжком і шафою до письмового столу.

— На, — сказала Ліна, вкладаючи келих Орестові в руку. — Пий і хвилинку не думай ні про що.

Орест перекинув вино одним духом.

— Зрозумій мене, — заговорив він до Ліни по тому, відвертаючись од комп’ютера. — Я не такий, що кину диск у вогонь, бо через нього загинули найближчі мої люди. Тут праця, тут величезна праця мого… батька, — він на мить зашпортнувся на цьому слові, — яка сама по собі має право на існування. Тепер уже — написана — не має права на не-існування! Розумієш мене? Тільки… тільки зараз я цю працю ненавиджу, бо на ній кров. Розумієш? Я очима бачу цю кров, мов вона між рядків на отому білому аркуші проступає!

Ліна гладила Ореста по руці, механічним рухом, сама того не помічаючи, а він говорив дедалі з більшим запалом. Хованець і кошеня, які, перейшовши вслід за Ліною та Орестом у кімнату, тихенько вляглися під вікном, підняли голови й навели на господарів сумні очі. В них плавав місяць — золоті кола на червоному й жовтому тлі.

— І знаєш, — говорив Орест, — я… я ще одне ненавиджу в цьому диску… Ще одне… Ми знайшли його, правда? Тепер ти можеш закінчити свою статтю про видатного вченого, якого жорстоко вбили…

— Ну, — ніяково мовила Ліна, — я журналістка, а це сенсація…

— Ти напишеш цю статтю — і поїдеш звідси. Назавжди поїдеш! А… я… цього… боюсь…

Хованець, збуджений незвичними інтонаціями свого господаря, звівсь і підійшов до Ліни. Він іще раз уважно подивився на Ореста, тоді на його гостю, й обережно примостився коло Ліни, вкладаючи голову їй на ноги. Ліна, яка застигла, перечікуючи дії Хованця, нарешті розслаблено усміхнулась.

— Бачиш, я ніде не поїду! Мене Хованець не пустить…

У двері відчайдушно затарабанили. Хованець підскочив і помчав до виходу, а за ним, як очманілі, помчали Ліна, Орест і кошеня. Коли вони добігли до сіней, Хованець уже відчинив пізньому гостю. На порозі виросла тонка постать Юрасика Булочки.

— Ліно! Ліно! — загукав Юрась, широко, як риба, розтуляючи рота. — Скоро треба їхати! Я, — він намагався відсапатись і тому кожне слово вимовляв із придихом, — щойно з Вальтером Тадейовичем говорив. Тут, зовсім поряд, банду беруть, тільки-но інформація надійшла. Вони з заводу сейф із золотом украли на п’ять тисяч баксів, а їм підставу зробили: золото в них купують менти і зразу братимуть!

Ліна смикнула з гачка зелену дублянку, обриваючи вішалку.

Частина друга

ШЛЯХОМ ШАМАНСЬКИХ СНІВ

Розділ І

УТІКАЧКА

Крізь відчинену кватирку пробивався весняний дух. Темна квартира чіпко тримала нявку за білу пелену сорочки. Дивні, зловісні обриси незвичних предметів лякали нявку так, що малим звірятком тріпотіло серце. Химерне дерево бронзового підсвічника, на чиїх гострих гілочках де-не-де зачепилися напівзгорілі свічки, то спалахувало ясно, то, скуйовджене вітром, майже згасало.

Нявка зіскочила з ліжка, озирнулася на спокійне і сонне жіноче обличчя, яке і не ворухнулося на подушці, на руде — майже червоне у полиску вогню — волосся й одну по одній загасила круглі опецькуваті свічки. Обсмикнувши на собі сорочку, вона крадькома дісталася дверей. Тихо клацнув замок, нявка вислизнула в коридор і причинила важкі металеві двері.

Щоб не розбурхати зморений сном будинок, вона не викликала ліфт, а подріботіла донизу сходами, холодними пальчиками ніг ледь торкаючись бетонної долівки. П’ятнадцять прогонів (чотирнадцять довших і один куценький) — сім поверхів — і нявка вже надворі, вдихає запахи розквітлих за ніч абрикос і весняної ріки, що розлилася широко, підступаючи чи не до підніжжя будинку. Перетнувши двір і обминувши широке подвір’я тихого нічного дитсадочка, вона опинилася на дамбі, постояла мить замислено, а тоді дрібними крочками спустилася до самої води, яка широкою хвилею залила піщану смугу й зазеленілі верби. Звернена обличчям на схід, нявка стала щось шепотіти, а вітер, наставивши велике, як вареник, вухо, дослухався до її слів:

Водичко Уляно,

Красная панно!

Біжиш, водо, з гір-долин,

Із найдальших україн,

Розмиваєш береги,

Напуваєш берегинь,

Очищаєш-освящаєш,

Подорожнім приспоряєш,

Спрямуй, водо, мої ноги

На вірну дорогу!

Заплющивши очі, нявка нашорошила вуха, чи не вчує якого знаку від води. Верби лоскотали її віттям і вплітались у зелені коси, і вона, як ніколи, відчула раптом таку єдність із водою, з деревами, з темним небом, з піском під ногами, що кілька місяців у світлій, привітній, але тісній кам’яниці, здалося, просто наснилися їй.

Нявка розвела руки, ніби зараз попливе за водою світ за очі, запливе далеко-далеко, де грізно б’ється в ламану лінію берега Чорне море, де вона відростить собі лускатий довгий хвіст і зробиться вільною рибиною. Вона замріяно зітхнула, білу пелену сорочки підхопив вітер і потягнув уперед, нявка хитнулася за ним, підштовхувана невідомою силою, незграбно закинула руки — й шубовснулась у зимну ріку.

— Ги-ги-ги! — почулося ззаду неї. Незвична до купання нявка швидко замолотила руками, розсипаючи бризки на всі боки, доки нарешті не спромоглася вистромити голову над водою й розплющити очі. На березі на складених у кружечок камінцях, де ще лишалися сліди спаленої якимись затятими туристами ватри, сидів маленький чоловічок із сивими вусами й цапиною борідкою, з зализаним чубом. З-під чорного сурдута зміївся довгий хвостище. Чоловічок весело гигикав і тицяв пальцем у мокрі зелені нявчині коси, в яких заплуталися вербні котики.

— Ти хто такий? — сердито вигукнула нявка, загрозливо підняла п’ястук — і віддразу з бульканням знову зникла під водою.

— Ги-ги-ги! — ще більше звеселився чоловічок, спостерігаючи, як вона борсається у воді, а довкола неї великим риб’ячим міхуром плаває пелена сорочки. Нарешті нявка відчула під ногою камінь, стишила шалене борсання, вирівнялась і почала потроху гребти до берега.

— Ти хто такий? — знову запитала вона, скачучи босими ногами на піску, щоб витрусити воду з вуха.

— Я — водяник.

— Ти чого мене у воду скинув? — уже не так сердито спитала нявка, викручуючи воду з сорочки, яка безсоромно липнула до прозорого тіла.

— А того! — набурмосився водяник. — Уночі до води йдеш — говори не до неї, а до мене! Я тут господар!

— Тю на тебе! — з серцем плюнула нявка, пригадавши, як кумедно ляпала руками й ногами по воді, аби не потонути безславно на самому початку свого неблизького шляху. — Оце так господар гостя стрічає?