Останній шаман

Під вікном, поклавши руки на відлив, прихилився до стіни якийсь старий і сивий, що тяжко дихав і був помітно розгублений через те, що Орест захопив його у такий двозначний момент.

— Добрий день, — привітався Орест автоматично, а тоді додав: — Ви хто?

— Ви — пан Орест? — у свою чергу запитав незнайомець із придихом, ніби кожне слово вимовляв він над силу.

Паном Ореста ніхто ще не називав: на роботі здебільшого на ім’я й по батькові, тих же, хто його вперше бачив, вводило в оману щось юнацьке в його обличчі й поставі, тож, підсвідомо відмінусувавши п’ять-сім років від його справжнього віку, люди автоматично зверталися до нього просто на ім’я й на «ти». Як би там не було, після секундного здивування Орест таки підтвердив незнайомцеві, що він пан.

— Перепрошую, що я так… — заговорив чужинець хрипко, — що я у вікно до вас… Просто… якби це вам пояснити… Хотів упевнитися, що я втрапив, куди треба…

— Заходьте в хату, — оговтався Орест і перетворився на того завше гостинного господаря, до якого сусіди бігали по кожну дрібницю.

Старий виліз на високий ґанок, переступив через поріг і опинився в сінях.

— Бачу, у вас кіт із собакою уживаються, — усміхнувся він. — Люблю, коли в хаті багато тварин. І собак таких люблю — вайлуватих, лінивих. Вівчарок тільки не люблю — не склалося…

Чайник продовжував кипіти.

— Чаю? — запропонував Орест. — Саме зібрався пити…

— Я спершу маю відрекомендуватися, — мовив на це незнайомець. — Шкварченко Олександр Остапович до ваших послуг, — і подав поорану зморшками руку з покрученими від тяжкої праці пальцями.

— Омелянич Орест… Святославович, — простягнув і собі руку Орест.

— Як добре, що я вас знайшов, — сказав літній гість і погладив по голові чорного пса. — А тебе як звати?

— Хованець, — озвучив Орест виразний собачий погляд.

— Значить, добрий дух господи… Таж чай википає! — і гість перший метнувся до кухні, щоб загасити газ під чайником. Голосно відсапуючись, Олександр Остапович крутнувся по кухні, миттєво знайшов носатку ^[3], чашки, запарив чай, навіть цитрину витяг із холодильника, наче бував у хаті раніше. Орест тільки й кліпав очима.

За мить чайник був на столі, паруючи тонкою цівкою крізь носик, а гість, винувато посміхаючись і натужно дихаючи, пояснював:

— Та ви не дивуйтеся, що я так хвацько… Звик за роки, переїжджаючи з місця на місце, швидко з усім поратися. Вибачте, коли що не так…

— То нічого, — Орест налив собі чаю й передав носатку гостеві.

— А я дещо прихопив, — літній витяг із внутрішньої кишені піджака пласку й високу пляшку горілки, — хоч воно до чаю й не надто пасує… І дозвольте ще раз представитися. Шурик. Я сидів зі Святославом Пилиповичем.

В Ореста все закрутилося в голові. Святослав Пилипович — батько, який загинув так трагічно й незрозуміло і про якого Орест нічого не відав довгі роки, доки не набрів припадком на дбайливо сховані покійною матір’ю листи… І саме в цих листах згадується Шурик, іще один в’язень сумління з мордовських таборів… Але чому він прийшов тільки зараз, чому не тоді, коли Святослав Пилипович був живий?

Першу чарку, саме собою, перехилили за упокій, і тільки Другу вже — за знайомство. Орест вигріб із холодильника все, що мав, навіть якість консерви, що їх беріг не відомо для кого, але Шурик, тобто Олександр Остапович, їв надзвичайно мало, натомість чай сьорбав із задоволенням, щоразу голосно віддихаючи й зітхаючи.

— Я, — пояснював він між ковтками й зітханнями, — допіру дізнався про загибель вашого батька. Розумієте, останнім часом ми мало спілкувалися, якось так утратили зв’язок і все не було нагоди його відновити. Хоча я знав, у якому містечку він мешкає, та й він, якби дійшли руки, легко міг би мене розшукати. А зрештою, може, й добре, що ми з ним не бачились давно: все колишнє травою поросло… ніхто не міг би мене запідозрити…

Він замовк і знову взявся до чаю, час від часу позираючи на Хованця, який розлігся коло столу так, що пика притисла Орестові мешти, а зад собачий вистромлювався на півкухні. Орест мовчав, хоча питання облягали його, і чекав продовження. Нарешті гість знову заговорив.

— Не знаю, чи він розповідав вам… — гість зітхнув, — у таборі був у нас якут Мічилла. Шаман. То він сам так себе називав. Батько ваш, Святослав Пилипович, коли захворів, то Мічилла його виходив, шаманськими методами лікував. А потім Слава все підсміювався, що зовсім і не хвороба то була, а посвячення, ініціація — так звані шаманські сни. Що він і сам тепер — шаман…

Олександр Остапович витяг із кишені важкий металевий портсигар, дістав цигарку.

— Можна, я куритиму?

Орест кивнув. Гість довго розкурював дешеву цигарку, тоді одним ковтком допив чай і продовжив розповідь, час від часу хрипко відкашлюючись і струшуючи у чашку попіл, коли той загрозливо сірим стовпчиком зависав над столом.

— Воно, звісно, дивно звучить, але шаманство — таки складна й серйозна наука. І головне, Слава до цього напрочуд серйозно ставився. Я пам’ятаю, зошит у нього був, сто разів під час шмонів його забирали, але завше повертали. Він з отим одним зошитом на волю й поїхав…

Олександр Остапович докурив (Хованець бридливо морщив носа від міцного запаху тютюну, але чемно мовчав), загасив недопалок у чашці, тоді подався до мийки, щоб не лишати чашку брудною.

— Прошу вас, сідайте, — хотів зупинити його Орест, — я потім сам…

Але гість неспішно з милом вимив чашку й виставив її на сушку. Тоді повернувся до столу й нарешті знову заговорив, покашлюючи.

— Не дивуйтеся моїй багатослівності — просто мене вразила звістка… Ви читали ту розлогу статтю в «Речовому доказі»? Дивуюся, як вона взагалі мені до рук трапила — я ж газет практично не читаю: очі слабі, швидко стомлюються, а того дня племінник до мене заходив та й лишив газету на столі. Так і повіриш в усе те, у що Слава вірив, — у «чорну віру» якутів, проскопію, психокінез… Але менше з тим. Як до мене та звістка прийшла, то вже таємницею лишиться, доки я сам на тому світі не опинюся. Але звістка для мене була — наказ.

Олександр Остапович знов винувато усміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака. Хованець зацікавлено підняв голову, і навіть приблудне кошеня, яке до того мирно посопувало на спинці дивану, скотилося вниз і причеберяло до кухні.

У вікні швидко повечоріло, і край неба взявся темно-червоним кольором. Вітер шарпонув дерева в садку, й білий абрикосовий квіт сипнув у шибку. Вітер нагнав хмари, які загрозливо скупчилися й затягли небо, перетворюючи квітневий вечір на темну ніч, а тоді садок зіщулився, приймаючи перші краплі холодного весняного дощу. Абрикосовий квіт ще рясніше посипався на землю, поодинокі краплі перетворилися на струмки, й от уже шибку заливає сірою рікою, змиваючи задавнений бруд, який Орест готувався відмити перед Великоднем.

Гість мерзлякувато здригнувся, наче на мить опинився надворі, під сердитою зимною зливою, й опустив голову. Орест бачив, як він намацав щось у кишені, але не дістав одразу, а спершу пояснив:

— Може, місяців чотири тому отримав я від Слави листа. Дивного листа, хотів навіть подзвонити йому, але телефону не мав, а в довідці районній чомусь сказали, що номер не значиться… Отож, отримав листа. І мені здалося, що від небіжчика його дістав, хоча на той час Слава ще був живий. Може, тому я не здивувався, коли з «Речового доказу» про його смерть вичитав.