Останній шаман

Виглядало на те, що або Олександр Остапович Шкварченко запізнився зі своєю звісткою, або таємничу скриньку, до якої мав пасувати ключик, варто було пошукати деінде.

* * *

У цей самий час на протилежному кінці міста відбувалася нарада. Власне, нарадою в повній мірі це й не назвати, бо двоє, вдягнені в міліційні строї, радше не радилися, а сперечалися, то підвищуючи, то стишуючи голос, і тоді в їхню мову домішувалося сердите звіряче гарчання. Один із міліціянтів нам уже знайомий — молодий, повногубий і суворий, який навідав Ореста в його хаті, а от другий — старший і за віком, і за званням, а проте молодий мав нахабство говорити до нього не так шанобливо, як цього вимагали обставини.

Якби читач уважніше придивився до двох запеклих антагоністів, він би неодмінно зауважив деяку схожіть і рис обличчя, і рухів, і жестів, і тоді ставала зрозумілою фамільярність у ставленні молодшого міліціянта до старшого. Щоб у читача не лишалося жодних питань, сповістимо: молодший, якого звали Валерій Миколайович Нечипоренко, був племінником старшого, якого звали… ви не повірите! — Валерій Миколайович Нечипоренко. Бувають у житті такі збіги. Отож, щоб не заплутувати читача, ми станемо молодшого називати просто Валерієм, а старшого Валерієм Миколайовичем.

Тим часом старший, який вкотре знизив голос і тепер харчав від напруги, говорив:

— Справу не вважаю за потрібне відкривати. Звичайна смерть старої людини. Розтин нічого не виявить, гарантую…

— А як виявить? — непримиренно сичав молодший. — Я ретельно все перевірив — і питань своїх не знімаю. Чому рама, яка на зиму була заклеєна, раптом виявилася відчиненою? Адміністраторка била себе в груди, що після зими вікна ще не мили, тож і не розпаковували. А шибки таки брудні — ледве сонце крізь них видно… А ще напрасована сорочка, без сумніву, вихідна, лежала на самому дні сумки. От ти б поклав сорочку на дно, якби добре її перед тим випрасував?

— Хлопче, хлопче! — замахав руками Валерій Миколайович. — Я знаю, що ти запальний, але не жени поперед поїзда. Дочекайся розтину.

— Якщо після розтину в патологоанатома лишиться хоч найменший сумнів стосовно природності смерті, я відкрию-таки справу…

— Добре-добре, відкриєш-відкриєш! — закивав Валерій Миколайович. — Відкриєш іще одну карну справу собі на карк. Мало тобі всього того, що ти зараз маєш…

— Пане майоре, — молодший взявся на вилицях червоними плямами, — у мене за місяць чотири розкриті злочини…

— Угу. А п’ятий?

— І по п’ятому вже все готово.

— Тільки злочинця нема…

Молодший хижо вирячився, але промовчав.

— Ну, все, хлопче, до мене зараз люди мають навідатися, тому на сьогодні суперечка вичерпана. Я їду додому о сьомій. Тебе забрати?

— Ні, дякую, — з притиском відповів молодший, — я ще працюватиму над п’ятою справою.

Він кивнув на прощання й, не озираючись, вийшов із кабінету. Валерій же Миколайович обернувся до сейфа, смикнув незамкнені дверцята й кинув на полицю три картонні течки, які лежали в нього на столі. Схоже було, він готувався зустріти відвідувачів, тож миттєво забув про суперечку з племінником. А дарма. Бо якби він прослідкував за племінником і зупинився, скажімо, на мить під дверима його кабінету, то був би без міри здивований, почувши, як той сповіщає у телефон:

— Вальтере Тадейовичу? Впізнаєте мене? Маю до вас взаємовигідну пропозицію… Ну-ну, не поспішайте. Еге. Вчора у нас сталися дві прикрі події…

Ще більше майор Нечипоренко здивувався б, якби йому до рук трапив телефонний рахунок: розмова була міжміська.

Розділ VI

ПРИГОДИ ПОЧИНАЮТЬСЯ

«Ніч світилася білими цятками щурячих очей. Вони були всюди: ховалися в листі дерев, визирали з чорних проваль підвалів, насувалися з двох боків на дорогу, обсідали дитячі майданчики у дворах. Тоненький писк і настирливе шарудіння супроводжували їх, а ще — важкий задушливий сморід, який зависав над принишклим містом, тільки-но за обрій закочувалося сонце. Дедалі щільніше облягаючи перелякане місто, вони відступали хіба над ранок — неохоче, неквапно, щодень пізніше; спершу тануло в гучних, радісних звуках ранку огидне шарудіння, тоді під сонячними променями починали згасати страшні хижі цятки, й останнім піднімався в небо сморід, що його помалу витісняли звичні запахи бензину, смажених сніданків, липового цвіту…»

Юрась Булочка відсунувся від монітора і критичним оком ще раз перечитав текст. Тяжко зітхнувши, він мишкою виділив написаний абзац і рішучо натиснув на клавішу «Стерти». Ох, як важко було Юрасикові розлучатися з дбайливо виписаними словами, але ж… Колонка «Українські химери» — він це розумів — для когось стане простою пробою пера, а для нього — випробуванням. Він має написати блискучий, витончений, вишуканий твір! Такий, щоб у ньому — і легкий стиль, і закручений сюжет, і несподівана розв’язка. Такий, щоб узяв першу премію мимохідь. (Такий, щоб журналістка Ліна Оверченко ридала, реготіла й умлівала над ним…) А ця заяложена щуряча тема… Юрась поклав довгі пальці на клавіатуру й замислився, несвідомо затуляючи вузькою спиною екран комп’ютера.

Біда в тім, що письмовий стіл Юрасика, як наймолодшого співробітника редакції, стояв на проході, майже впритул до дверей. Кожен, хто заходив до кімнати, одразу ж натикався на молодого кореспондента газети «Речовий доказ», який здебільшого ховався від візитерів за монітором. Та хіба це найстрашніше! Гірше було в перші місяці роботи, коли якась добра душа притулила його стіл так, що щоразу, тільки-но візитер штовхав двері темпераментніше, ніж треба, вони з оглушливим «хрясь» врізались у край столу. Які муки переживав у ці моменти Юрась Булочка, годі описати! І тільки за два місяці, коли Юрасик нарешті відчув себе частиною цього дивного, якогось розвих-раного і різнобарвного колективу журналістів, він зважився на вчинок: лишившись після робити довше, ніж звичайно, буцім конче має дописати статтю, Юрась мужньо відсунув на два сантиметри стіл колеги, що стояв упритул до його власного, а тоді вже — і свій. Зранку жодна душа не звернула уваги на те, що двері чомусь уже не гахкають, коли треба й не треба, і тільки Ліна, прослизаючи між столами, щоб забитись у свій куток, зизила здивованим оком: учора ніби було ширше?..

Молодий журналіст так і сидів би з замріяним виразом обличчя ще довго, якби не відчув незрозумілу тривогу. Він дослухався до себе. Ні, неспокій народився не у власному Юрасиковому тілі, а проникав ззовні. І цей неспокій був пов’язаний із якимсь спогадом. Зараз, зараз, хвилиночку… Я згадаю… Юрась Булочка зосередився і нарешті збагнув, що схвилювало його.

Треба зауважити, що стіл його стояв не тільки на проході, а ще й ближче всіх до столу самого редактора відділу новин Вальтера Тадейовича. І от тепер Юрасик краєм вуха підсвідомо слухав, про що перемовляється Вальтер Тадейович із телефонним невідомим, міцно притиснувши трубку до вуха й боком повернувшись до підлеглих. Насторожило юного журналіста знайоме ім’я: «Святослав Пилипович Шапка». Юрась прислухався.

— Угу, угу, — кивав трубці Вальтер Тадейович. — Так-таки й утекли? Що? Не може бути! А ви, отже, проведіть внутрішнє розслідування, бо то їх хтось випустив… — Вальтер Тадейович полюбляв роздавати поради. — Угу, просто характерники якісь! Ні слідів, ґрати цілі, двері цілі… Байки, ясне діло! — різко відкинувсь у кріслі редактор і трошки послухав, не перебиваючи. — О, а це щось цікавеньке! Як, ви кажете, звати? Чекайте, я запишу… Так… Олександр Остапович Варченко… Як? Ага, Шкварченко! Записав, бардзо дзенькуєнь. Ну, будуть новини, дзвоніть. Так, так, як зрозумів. Будьмо! — поклав він трубку й одразу повернувся до Юрасикового столу, вишукуючи щось за його спиною: — Ліночко!

— Так, шефе! — почувся бадьорий голос. Ліна вистрибнула з-за столу й за мить опинилася перед редактором. Приголомшило Юрася Булочку те, що на ній дивним чином опинилася чорна шкірянка, яка до того висіла в шафі коло протилежної стіни, а в руках — побита часом сумка. Ліна була в повній бойовій готовності десь бігти й ловити кримінальні сюжети для рідного видання.

— Ліночко, — почав Вальтер Тадейович стишеним голосом, оком чомусь просвердлюючи Юрасика. Той засовався невпевнено. — Пам’ятаєш іще районне містечко Рябокінь?