Останній шаман

— То ми побігли паски наздоганяти, — кивнула нявка рахманові й хотіла вже тягти хованця за собою.

— Стійте! — вигукнув чорний чоловічок несподівано темпераментно — й одразу зашарівся від цього сплеску емоцій. — Я хотів сказати, — перейшов він на свою звичну усміхнено-задушевну манеру мови, — вам не варто спускатися до підземних людей. Бачте, назад вельми важко повернутися… Там усілякі перепони між землею і підземеллям — щоб ми не блукати туди-сюди…

— Як же ж ти нагору видерся?

— То випадково, чисто випадково, — радісно оскалився рахман. — На мене копальняний дух гримнув, що я працюю кепсько, я, бачте, злякався — й побіг. І якось вибіг аж сюди. Ото вже два тижні тут тиняюся, спочатку хотів Великодня вашого дочекатися, потім ще пару днів погуляти… Але мені все одно вже час додому, тому я вас проведу.

— Проведеш?

— Так, проведу, — підтвердив рахман заспокійливо, — сам спущуся, а потім якось дам знати, чи спускався до нас щез… щез… ну, той, із гарби…

Хованець збентежився. Була у плані одна заковика: якщо рахман дасть знати — щезник затягнув-таки непритомного господаря до підземних людей, — що далі робити? Спускатися доведеться! Але ж потім… Хованець почухав лобату голову, тоді чорне волохате плече, потім спину і вже хотів почухати ще й ногу, коли нявка бовкнула:

— Зрештою, можемо і з тобою прогулятися…

Троє подорожніх рушили за течією просто в непроглядну ніч. Зорі заховалися за хмарами, місяць принишк у небі, і тільки хлюпотіння води вказувало шлях. Рахман сопів попереду. Хованець здогадався, що він уже не вперше вертається до переходу під землю, та все не зважиться назавжди повернутися додому.

— А там у вас так само темно? — белькотіла цікава нявка до рахмана.

— Темно, як у шахті, — підтвердив той.

— У шахті? — не зрозуміла нявка.

— Де вугілля добувають, хіба не знаєш?

Лісова мешканка ненадовго замовкла, присоромлена тим, що не відає очевидних речей. Хованець гмикнув. Якби кожна пустотлива нявка знала про існування шахт — і не тільки їх, — рятувальникам додалося б роботи на двадцять чотири години на добу!

— А там у вас як живуть? — знову залопотала нявка. — Як ми в лісі — всі разом, чи як люди — родинами?

— Родинами, як люди, — пояснив утішений рахман, який давно не мав із ким побазікати. — Бачте, ми ж теж ніби люди, тільки підземні…

— А жінка в тебе є?

— Є, і п’ятеро діток.

— Ого! — не повірила нявка. — Так багато!

Рахман зневажливо махнув рукою.

— П’ятеро — хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро.

Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх.

— А там у вас, — затуркотіла нявка по хвилі, — мешкають такі, як я?

— Ні, — скрушно заперечив рахман, — а було б незле… Ви такі… — він довго добирав потрібне слово, — такі… доброзичливі.

Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала — ото сміху було б! Залоскотали б його «доброзичливі» нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка… Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди…

Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку.

— Що таке?

— Ріка.

— Що — ріка?

— Мовчить, — пояснив хованець занепокоєно.

Темрява стояла — хоч в око стрель.

— Зачекайте, — буркнув хованець, — я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег…

— Нізащо! — верескнула нявка. — Ти загубишся! Ми тебе загубимо!..

Вона вчепилась у чорну шерсть.

Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння.

Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі — чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт.

— Хто тут є? — погрозливо проревів хованець.

Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився.

— Я знаю! — видихнула нявка. — Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми… у темряві…

— А як боротися? — жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею.

Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала:

Морок, морок, чорнота,

Повертай на болота,

На неходжені стежки,

На нетоптані піски,

На задощені луги,

Темрява, розсійся,

Згинь!

Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць.

— А ондечки ріка, — промимрив хованець, — зовсім близько…

У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски — тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки.

— Щось я зголодніла, — повідомила нявка.

Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках.

— Навіть не мрій, — відрубав хованець, — не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, — він міцно ухопив нявку за край сорочки, — і не тягни навіть руку!

А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій.

— То у нас на Великодні свята дзвонять, — розхвилювався рахман. — Чистий четвер сьогодні… Ох, як видзвонюють!

Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами.

— Провалилися, — прошепотіла нявка з містичним жахом у голосі. — Провалилися. Я бачила.