Останній шаман

На нетвердих ногах Валерій Нечипоренко підвівся.

— Я хотів вам подякувати, — почав він хрипко. — Ви вже вдруге мені так щиро допомогли. Я, правда, не певен, що мені робити в комп’ютерному клубі, — додав він скоромовкою, та, зиркнувши на пані Мокош, затнувся, — але я обов’язково туди піду просто зараз. От зараз попрощаюся з вами — й піду…

— Ну, то бувайте здорові, — весело проспівала сестра священика.

— Так, бувайте здорові. На все добре. Прощавайте. Добраніч.

Останнє слово було вже зовсім недоречним, адже вечір щойно вступив у свої права. Валерій Нечипоренко зовсім знітився, потер руки й промимрив:

— Завтра свято. Що ви збиралися робити на свято? Я міг би…

Відьма в рожевому костюмі загадково примружила чорні очі.

— Завтра ще не час. Зустрінемось у неділю.

Розділ VI

РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Кімнатні двері рипнули.

Юрась Булочка притис щоку до лутки й застиг у дверній щілині, поки очі не звикнуть до півмороку коридору. На першому поверсі туди-сюди човгали ноги. Електричне світло чомусь вимкнене, а готельний коридор ледве-ледве освітлювався жовтим гасовим ліхтарем. Юрасик навшпиньках дійшов до ліхтаря й підкрутив гніт. Світло бризнуло веселіше. Тоді журналіст так само навшпиньках підкрався до сходів, які вели донизу, присів навпочіпки й визирнув.

Короткозорими очима він розгледів серед вечірніх тіней готельну конторку, коло якої щойно заповнював надзвичайно детальний бланк на сірому старезному папері, помітив телефон, а на стіні — поличку з цілим набором ключів під тріснутим склом. За конторкою нікого не було, а кроки човгали десь під сходами.

Юрась почав обережно спускатися. Він так ніжно ставив ногу на сходинку, так намагався на неї якомога тихше наступити, що в якусь мить не розрахував віддаль, став на самий краєчок, підошвою не відчув твердої поверхні, ступня нестримно поїхала донизу, і він, пересилюючи біль у вивернутій нозі, вчепився двома руками в хистке бильце й завис над проваллям сходів.

«Свинство, яке свинство!» — подумки вилаявся Юрасик. Човгання завмерло. Хтось тихенько стояв і слухав. Журналіст висів на поруччі.

На конторці дзвякнув телефон. Із бічних дверей, які губились у темряві, випливла готельна адміністраторка, запнута в зелену картату хустку.

— Галло!

Вона довго слухала трубку, обернувшись до сходів спиною, і Юрась Булочка встиг сповзти з поруччя й навкарачки пролізти до самого верху прольоту, де сходи повертали і починався другий марш. Там він скоцюбився й чекав.

— Та хоч зараз! — буркнула адміністраторка в телефон, кинула трубку й зникла в бічних дверях. Журналіст підвівся й обережно рушив донизу.

Читачеві цікаво, навіщо Юрасику така конспірація? О, тут нема нічого дивного! Ще дорогою до містечка Рябокінь журналіст виважив кожен свій крок, продумав кожен свій вчинок. Перш ніж з’явитися перед ясні сірі очі Валерія Нечипоренка, старшого лейтенанта, Юрась мав виконати власну програму-мінімум: провідати хату Ореста. Десь там мала зберегтися — тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! — копія диску з дисертацією Святослава Пилиповича Шапки — Орестового загиблого батька. Дисертація мала би бути опублікована, але де, коли — спогад розмило сірим весняним дощем, інтернет-пошуки нічого не дали — наче й не існувала та дисертація ніколи. А журналістові дисертація потрібна зараз до зарізу. Бо сьогодні він став власником великої таємниці.

Усі знали про наукову розробку покійного Святослава Пилиповича Шапки, та тільки Юрась Булочка здогадався в останню мить перед від’їздом набрати номер однієї київської фірми. Попри певність, що фірма, як і всі порядні українці, має готуватися до травневих свят, а не працювати, трубку зняли вже після першого гудка. Юрасик поставив питання. Співрозмовник зрадів його дзвінку надзвичайно.

І тоді виявилося, що фірма, яка кілька місяців тому на замовлення Святослава Пилиповича Шапки виготовила дослідний зразок загадкового приладу під кодовою назвою «їжак», після смерті лікаря вирішила ще раз повернутися до наукової розробки. Позаяк сам прилад — як речовий доказ — і досі похований у міліційних сейфах, із шафи витягнули запорошену, занедбану картонну течку з ТЗ — технічним завданням на нього. Два тижні спеціалісти фірми, вивчивши ТЗ напам’ять, намагалися відтворити розробку. Усі потрібні схеми, всі технічні карти — все, як минулого разу, — але прилад не хотів відтворюватися. Затятий директор фірми вже третю добу поспіль ночував на роботі. Міряли, тестували, розбирали, переробляли, замінювали сотню разів чіпи — не допомогло. Загадковий прилад не хотів працювати без господаря. Не хотів чужинцям розкривати свої таємниці.

У цей час і нагодився дзвінок Юрася, який радо взявся добути дисертацію Святослава Пилиповича Шапки. Має, має бути в дисертації якийсь секрет!

У готелі Юрасик нашвидкуруч виробив план: зробивши вигляд, що раніше лягає спати, він потихеньку вислизнув із готелю і, захекавшись до зупинки дихання, відкотив власну машину на цілий квартал, де нарешті зважився завести двигун і ввімкнути фари.

Від кого він ховався, Юрась Булочка не зміг би й собі пояснити.

За десять хвилин журналіст зупинив машину попід чужим парканом. Сотню метрів він подолав пішки й опинився коло хати під зеленим дахом уже тоді, коли колір даху не можна було розрізнити в темряві. Юрасик покрутився біля хвіртки, щоб переконатися, що він таки не помилився подвір’ям, і врешті гайнув через паркан. Замкнені вхідні двері зустріли його білою наліпкою впоперек лиштви: на смужці паперу — офіційна печатка. Юрась обійшов хату довкруж і опинився під вікном спальні.

Бите скло хруснуло під черевиками. Журналіст клацнув запальничкою і підніс її над головою.

Юрасик, який зроду не курив, носив у кишені цю запальничку вже кілька тижнів. Пласка, велика, з кришкою, з несподіваним рельєфним малюнком на передній панелі: розкрилений лилик із маленькою головою, зі смішними круглими вушками. Запальничка — випадкова знахідка, яка лишилася йому на згадку про попереднє відрядження у Рябокінь. Гарна запальничка, недешева, що й казати, і час від часу на роботі Юрась Булочка з задоволенням витягав її з кишені, щоб підпалити комусь сигарету й похизуватися перед колегами.

У хисткому газовому полум’ї журналіст побачив роздовбане, потрощене вікно. Він провів полум’ям уздовж рами й переконався, що уламки скла не стирчали з неї: хтось охайно повиймав їх, щоб залізти до кімнати. Але зараз голе вікно, без шибки, було навхрест кілька разів перекреслене скотчем, а під скотчем Юрасик розрізнив такі самі білі смужки паперу з синіми печатками, що й на дверях. Він виважився на руках і всунув голову до хати.

Несправедливість долі вразила його: хіба міг він передбачити, який гармидер застане його в Орестовій домівці! Якщо й була тут десь дисертація Святослава Пилиповича Шапки, ті, що перевернули помешкання догори дриґом, не могли оминути омріяний журналістом диск.

Зависнувши на ліктях, розчарований до сліз Юрасик не наважувався зірвати скотч і перелізти до кімнати. Та й навіщо? Що після такого погрому могло зостатися? Він покрутив головою.

Ліворуч од вікна до стіни притиснувся письмовий стіл. Неушкоджений комп’ютер спав із вимкненим монітором. Три шухляди столу, з вивернутими нутрощами, беззахисні, хитлявою пірамідою громадилися на підлозі. У верхній шухляді, до якої журналіст навіть міг би торкнутися пальцями — треба тільки трошки підтягнутися, лягти черевом на вузьке підвіконня, — без ладу навалено з десяток лазерних дисків.

Юрась Булочка вивільнив одну руку і, ризикуючи будь-якої миті не втриматись і злетіти з вікна, присвітив собі запальничкою. На чотирьох верхніх дисках жовті клейкі папірці, наліплені зсередини прозорих пластикових упаковок, мали однаковий напис. Юрасик примружив короткозорі очі.

«С.П.Ш. Дис. (копія у рdf»

Юрась дмухнув на вогонь, загашуючи, тоді затис запальничку зубами, щоб вивільнити руку. Звільна потягнувся до найближчого диску. Десять сантиметрів лишилося, п’ять, три, два…