Останній сигнал

— Яку?

— Коли вже в нього виникає почуття, воно стає дуже складним і глибоким…

Він замовк на мить, насолоджуючись зацікавленістю співрозмовника, і продовжив:

— А судячи з розповіді тієї жінки, Аліни Іванівни, почуття в нього виникло.

І ви пропонуєте?..

— Так! Включити її в охорону космодрому. Він не наважиться завдати їй шкоди. А вже вона найбільше з-поміж усіх зацікавлена в тому, щоб він нікуди не відлітав.

— Я далеко не впевнений у доцільності таких дій, — сказав Ельбор Георгійович, — але вирішувати Тарнову. Вій головний виконавець операції.

Полковник раптом зауважив про себе, що підборіддя в Олександра Миколайовича не тільки квадратне, але й важке, уперте, розділене глибокою западиною, а ніс у нього короткий і владний.

— Це антилюдяно! — обурився Михайло Дмитрович, дізнавшись про їхнє рішення. — Антилюдяно і недозволено! Я опротестую вашу рекомендацію в академії, Олександре Миколайовичу.

Він старався говорити якомога категоричніше. Та жоден з його опонентів не збентежився.

— Ми виклали їй наші міркування, і вона сама згодилася, — мовив полковник.

Голос його був м’яким, а це, як добре засвоїв Михайло Дмитрович, означало, що сперечатися з ним марна річ.

І все ж він спробував:

— Я говорю не про неї, а про нього.

Голос полковника зробився ще м’якшим, оксамитнішим, у ньому почулися воркітливі нотки:

— Ви ж самі розумієте, що не можна дозволити йому забиратися в космос.

— Він — не людина, і ми застосовуємо до нього відповідні методи, — відрізав Олександр Миколайович.

Михайло Дмитрович готовий був благати:

— Але ж він не бажає людям нічого лихого. Згадайте про ліки.

Олександр Миколайович зневажливо махнув рукою.

— Димова завіса, запізніле каяття. А смерть шофера? Це, на вашу думку, благодіяння?

— Він не знав, що станеться аварія.

Михайло Дмитрович облизав пересохлі губи, невпевнено додав:

— Я ж бо вже казав про ліки, які створив він.

— А я вам уже казав про запізніле каяття. А втім, це й на каяття не схоже. Скоріше за все — ще один етап в експерименті. Частину знищити, частину вилікувати, частину залишити на контролі. — Олександр Миколайович увесь час поглядав на полковника: всі ці докази адресувалися йому. Вони означали, що більше ризикувати Олександр Миколайович наміру не має.

І полковник поквапився йому на допомогу. Суворо дивлячись на Михайла Дмитровича, він мовив:

— Впізнавши його, ви зобов’язані були негайно повідомити нас і допомогти його затримати.

Від полковникової м’якості не залишилося й сліду. Та Михайло Дмитрович не злякався. Він труснув ріденькою зачіскою і задирливим півнячим голосом нагадав:

— Ви самі дозволили мені діяти на свій розсуд.

Напруження мусило прорватися. Навіть нерви Тарнова напнулися до краю. І він вліпив мов ляпас:

— Ну то цей дозвіл я відтепер скасовую.

Він трохи почервонів, але не від злості, а з сорому. Він думав: “Я припустився несправедливості по відношенню до нього”. Це зрозумів і Олександр Миколайович. Аби загладити враження від спалаху полковника, промовив:

— Та зрозумійте ж, ніхто з нас не може точно передбачити, що йому спаде на думку. Хто ми для нього?

“Батьки”, — без тіні посмішки відказав Михайло Дмитрович, і його довге обличчя посвітлішало. — Він завжди це пам’ятає.

— Він особисто говорив вам?

— Ні, але…

— Навіть й цього не було? Самі здогадки?

— Та ви ж не говорили з ним, не бачили його. Повірте, найкраще — це не ганятися за ним. Він сам прийде до нас. Якщо гора не йде до Магомета… Треба тільки почекати.

— Ми не маємо права ризикувати, — переконано заперечив полковник.

— Ми нічим не ризикуємо. Він уже немало знає про нас. Такий могутній розум не може бути спрямований на зло.

— Чому ж він уникає зустрічей з нами?

— Цього я не знаю. Очевидно, ще не настав час? Час розкидати каміння і час збирати каміння…

— Безвідповідальна демагогія, — резюмував Олександр Миколайович.

Канал підходив до лівого крила космодрому. Здалеку було видно ящіркоподібні витягнуті шиї щогл і ферм, бовваніли башти обслуговування та кабель-заправочні вежі, будинки підстанцій та радіолокаційних систем наведення. Закутий у бетон берег був прямовисним і неприступним. Ліниво обмивала вода слизьке, вкрите мохом каміння.

Але і в цьому, раніше пустельному місці, тепер перебував патруль. Він складався з одного чоловіка та двох роботів із заблокованою програмою людської безпеки. Роботи відповідали за безпеку тільки однієї людини — патрульного і беззаперечно виконували його накази. Якби він наказав убити людину, роботи виконали б його наказ. Один з них, приземкуватий, легкий, з віялом антени локатора на голові, був марки “Ш” — шукач; другий, могутній, озброєний бойовим лазером, з довгими витягнутими клішнями, — марки “ВО” — воєнізована охорона.

Зненацька робот-шукач засвітив сигнал “бачу”. Патрульний подивився туди, куди показував робот. У ту ж мить сигнал згас.

Із зеленкуватої води вистромилася людська голова. Вона повернулася з боку на бік, занурилася, зникла. Потім з’явилася знову. Крізь прозору воду згідно із законами оптики мусило б просвічуватися й тіло, руки, йоги. Однак їх не було видно. Лише голова та шия.

Нерви в патрульного досить міцні, він був не схильний до містики. Переконавшись, що таке саме зображення з’явилося на контрольному екрані робота, патрульний подумав: “Непогане маскування. Чи то розпорошення якоїсь речовини у воді, чи маскувальний костюм”.

Він би, звичайно, здивувався, якби дізнався, що спостерігає властивість істоти набувати забарвлення середовища: на зразок того, як це робить восьминіг або хамелеон, тільки більш досконало. Патрульний би здивувався, але не розгубився, як не розгубився він і зараз. Вказівним пальцем лівої руки намацав клавішу кишенькової рації, натиснув на неї, посилаючи на центральний диспетчерський пункт сигнал тривоги. Одночасно він пошепки наказав роботам залягти і сам сховався за них, надалі спостерігаючи за “гостем”.

Голова вистромилась із води біля самого берега. Шия витягнулася. З’явилися руки. Вони торкнулися слизького бетону і мовби приклеїлися до нього. Наче ящірка, звиваючись, “гість” поповз по прямовисному берегу…

Патрульний не розгубився і цим разом. Скоряючись його командам, роботи відрізали “гостю” шлях до води. Тим часом наспіли інші патрульні зі своїми роботами.

Юрій не встиг зробити й кількох кроків по берегу, як його оточили. Вісім роботів і четверо людей, кожний з яких перебував у зоні своїх роботів, зімкнули кільце навколо нього.