Останній сигнал

Шерех почувся знову, затим — надсадно гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?

В очах потьмарилося. Таке зі мною вже було, коли ще юнаком на планері потрапив в аварію. “Легкий струс мозку”, — діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, випробовуючи її на реальність. І мені здавалося, що падіння просто привиділося.

Тепер замість розбитої губи — “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? Їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно промайнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке…

Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити?

Намагаюся зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.

Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає.

Багрово-сине світило розпухає, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси…

Задихаюся. Губи пошерхли. До упору переводжу регулятор. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше…

…Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами, — сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотаві іскорки в її очах пригасли, вона пригасла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі…

Мої спогади уриваються. Здається, марево раптом змінилося і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони спроможні його якось розворушити?

І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотавими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалася вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і зразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися.

— Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаційний, — сказав він.

— Ми про це вже говорили…

— Ти мене не переконав. Сам Борис Михайлович вважає, що я можу мислити швидше, ніж…

— Не переоцінюй себе, сину, — мовив я. — Замолоду часом важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє думати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утвердитися. Тому випинає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям…

Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг виборсатися із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.

Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.

— Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім…

У нього ледве не прохопилося: “Я здатен па більше”.

Так, професія інженер-космонавт його не влаштовувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені. І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дві партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я…” Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримався б, напевно…

— А як з геометрією?

Гліб скочив із стільця, очі звузилися, голос став хрипким:

— Дрібниці! Подумаєш — геометрія!

Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову — не доводити розмови з сином до точки кипіння.

Я змовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під себе праву ногу, щоб сидіти вище, і прийняв ту задирикувату позу, яка так сердила мене. Його обличчя кольору недостиглої чорниці — він нещодавно їздив з товаришами у гори — зблідло від хвилювання.

— Ні, ти не переконав мене! Зроблю по-своєму! Гліб домігся свого — вступив на астронавігаційний.

Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. Л потім привів додому високу худорляву дівчину.

— Знайомтесь. Це — Ірина.

Її ім’я він вимовив так, щоб ми зразу зрозуміли: це не просто знайома.

Ольга привітно всміхнулася, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилася, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядаючи хутро.

— Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.

Я добре знаю Ольгу, і зразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивилася не на Ольгу, а на мене:

— Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..

Слова прозвучали з відчутним викликом.

Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.

Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.

Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.

Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.

— Батьку, істини також старіють, — сказав мені, витягуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того, не вимірюй моє життя своїми мірками.

Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.

Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець — догану із занесенням від начальника управління.

— На, читай…

Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки.