Останнi орли

Повертаючись на своє мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й зброї, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його.

Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:

— Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi?

Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить.

— Авжеж, пан губернатор не помиляється, — вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. — Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для своїх гостей.

Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов.

"Що за дивна постать? — думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. — Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос… очi… Де я їх iще бачив?.."

У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв.

Кшемуський поспiшив зайняти своє мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича.

Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою.

— Даруйте, ясновельможний, — заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. — Падам до нуг, за мою слабкiсть… але я так утомився… руки ось правої не чую, — i вiн потер її лiвою рукою. — Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п'ять, котрi, переконанi моїми доказами, погодились пристати до унiї… Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян навертається до iстинної вiри, то церква негайно переходить у їхнє володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i її майно в свої руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цiєї безглуздої формальностi, — промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, — патрон i колятор церкви — я, отже, вiд мене й залежить, кому передати її — поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами своїми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, — додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи свої вусики. — Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам поїхав оглядати iншi свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками стоїть стiною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна стоїть знову стiною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок… звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати їм канчуками спини од п'ят i до лопат…

— Го-го! — зауважив хтось iз молодi. — Видовище, мабуть, було пiкантне.

— I зворушливе, — хiхiкнув Голембицький. — Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили.

— Генiально! — скрикнув од захвату плебан.

— Але в цей час, — вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" I врiзався в банду… Махну кривулею — i голова з плечей, ударю навiдлiг — двi летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi… Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю.

— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, — першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.

— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. — Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився.

— Правда, це видно було, — пiдтримав його Младанович. — Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi… Але все-таки Гонта загинув?

— О, бiдолашний! — сумно зiтхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.

— Ну, а пан з допомогою повернувся?

— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. — Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви…

Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.

Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький.

З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi.

— Ясновельможний пане, — почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, — даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка…

— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.

— Пресвята Ченстоховська матiр! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси.

— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чiм рiч?

— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда.

— Ну, ну?

— Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор… який нiколи панськiй милостi й не снився.

— Досить! — гримнув розгнiваний Младанович. — Кажи дiло!

— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. — Це не я… це мiй дурний язик… все iз-за зубiв вискакує… коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, - захапався Лейба, так i сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слiчна, ой пишна! Такої гарної ще не було на свiтi… iх бiн аїд! Такої не було навiть нi панянки, нi крулевни…