Останнi орли
Шрифт:
— Ти глузувати надумав? — заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима.
— Ну! — брязнув Младанович шаблею.
— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Хаїм на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво… Скликає i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове
— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.
— Одверни гнiв твiй, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.
— Це ж зовсiм коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. — Це в моїх володiннях!..
— Еге ж, у панових, — пiдтвердив Младанович. — I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити її п'ятою в зародку.
— Не знав, не вiдав… Не було ранiше… це нанесло їх звiдкiлясь вiтром… чи не з Бара?
— Можливо, — спокiйно вiдповiв Пулавський. — Ми розгромили кiлька ватаг… а рештки — полова… може, й залетiли…
— Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений…
— Передусiм, — обiзвався Стемпковський, — треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати.
— Сам бог вирiк святу iстину твоїми устами, сину мiй, — урочисто промовив плебан Баєвський.
— Нєстети! Пiд моїм крилом така зграя! — вигукнув Кшемуський. — I схизматський чернець iще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мої всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю i свої команди до нагоничiв, i влаштуємо пишнi влови… Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, моє мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг!
Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" — на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "великої ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми життєрадiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.
— Я гадаю, — на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на своєму тронi, — що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспокоєнi… Чи не так, вельможне лицарство?
— Так, так, ясновельможний! — почулося з усiх бокiв.
— Mesdames! — I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. — Я можу заспокоїти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..
— Браво! — вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.
— А тепер, мої любi гостi, — закiнчив Младанович, — гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…
У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.
Але тут трапилося щось надзвичайне.
Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архiєпископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений
ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч своєму архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цiєї хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архiєпископа здалася просто чудом.— Dominus vobiscum! — промовив нарештi архiпастир, простягаючи свої руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися.
Младанович перший кинувся до архiєпископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом:
— Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи твої, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньої, що звершилася по молитвi глави нашої церкви.
Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi:
— Коханi дiти католицької церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагадує вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого є збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець закликає вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур'янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть їх до єдиного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу i розгрiшає своїми молитвами всi вашi грiхи.
Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву.
— Присягайтеся ж, — проголосив вiн урочисто, — присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу!
— Присягаємось! — закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши свої шаблi.
— Нi пощади, нi жалю до схизматiв!
— Нi пощади, нi жалю! — глухо прогуло в залi.
— Винищити всiх до єдиного!
— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.
— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.
— I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля!
— Стерти з лиця землi!
Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце…
Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого.
— Amen! — мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi.
В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича — верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв — верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, — вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, — гнаний руський люд.