Остання любов Асури Махараджа

***

Пастор О’Ніл схилився біля нього.

— Котра година? — було перше, що спитав Асура Махарадж, так, наче це мало вирішальне значення в цьому світі. Він повернувся в світ причин і наслідків, і справжнім господарем всіх подій і колізій тут був усепожираючий Час.

— Лежи, лежи, — вклав його назад пастор О’Ніл, коли Асура Махарадж спробував підвестися. Все тіло відізвалося лютим болем.

— Мене переїхав автобус зі школярами?

— Тебе повернули з тамтого світу, — усміхнувся пастор О’Ніл і поплескав його по руці. Асура Махарадж зауважив, що на пасторові були окуляри, а в руках він тримав закладену пальцем Біблію.

— Як пройшла проповідь, отче?

— Дякувати Богу, блискуче, сину. Блискуче! Христос був поміж нас сьогодні! Я бачив, як ти врятував ту стариганю. Але ти справжній дурень, що поперся в саму гущавину без мого дозволу. Мені вже не п’ятдесят, щоб ганяти так, як я ганяв сьогодні! Я насилу віднайшов тебе. Медики чудом урятували тебе, вже не знаю, що вони там робили, але я молився, як проклятий, щоб Господь напоумив тебе повернутися сюди.

— Дякую, отче, — Асура Махарадж опустив голову на подушку. В очах усе двоїлося, голова розколювалася, наче грецький горіх у горіходавці.

— Тобі добряче дісталося.

— Жнива… — сказав Асура, не маючи сил розплющити очі.

— Що?

— Жнива відбулись?

— Ні, сину. Ті скурві діти відступили. Ленні казав, що всі чорні авто, які ми бачили, зникли. Більше не було ні вертольотів, ні тих фраєрів у формі без відзнак. Господь добряче дав їм під хвіст, раз вони так злякалися.

— Як довго я був без свідомості?

— Може годин із десять. Медики казали, був один ризикований момент, коли тебе могли б і не повернути. Але ти видужаєш. — Пастор О’Ніл глухо розсміявся, закашлявшись. — Я стирчу в цій смердючій клініці майже добу, вже не знаю, сину, чим ти так прив’язав мене до себе.

— Зараз день чи ніч? — спитав він, не розкриваючи очей. Світло нічника біля ліжка різало йому в очі.

— Ніч. Третя ночі.

— Ідіть відпочиньте, отче. Отче?…

— Кажи, сину.

— Щось чути про Дашу?

— Завтра. Відпочинь спершу. Про все поговоримо завтра.

Асура Махарадж відчув, що його сили на тому скінчились, і знесилююча темрява знову увібрала його в себе.

Він спав без сновидінь дванадцять годин, час від часу то прокидаючись, то знову засинаючи. Здається, він бачив якусь медсестру у палаті, а може, то йому снилося. Під вечір наступного дня він прокинувся і відчув, що сили повертаються до нього.

Він піднявся з ліжка, сидіти було важко, крутилася голова, але Асура Махарадж пересилив себе і спробував піднятися. Пастора О’Ніла в палаті не було. Асура Махарадж побачив, що на ньому — біла роба, схожа на нічну сорочку. Він обмацав себе — все було наче на місці. Ребра цілі, хоч груди його й були плямистими, мов карта світу, від численних синців і крововиливів. Асура обмацав голову, котра продовжувала тупо нити. Зуби на місці, губи розпухли. На голові кілька ґуль, одне око заплило. Він підвівся, пройшов кілька кроків по палаті, подивився на себе в дзеркало — справжній красень. Асура Махарадж розсміявся.

Човгаючою ходою він вийшов у коридор, а звідти — у внутрішній дворик клініки, де був невеличкий парк. Парк був підзолочений промінням західнього сонця. Робилося доволі свіжо на вулиці, насувалася осінь. Асура Махарадж окинув поглядом кілька дерев, клумб і купальню для птахів. Усе було дуже земним, звичним. Усе це виглядало мікроскопічною копією того, що він бачив у духовному світі, можливо, у масштабі один до мільярда. Асура Махарадж подивився на глибоке синє небо, ледь затягнене високими хмарами, і з очей йому самі собою побігли сльози. Він усміхнувся, а сльози продовжували скрапувати йому на кумедну нічну сорочку, в яку він був зодягнутий. Цей світ був таким маленьким і смішним, зовсім ручним. Асура Махарадж уявив собі, як Той, кому це все належало по правді, бережно підтримує всі речі цього світу, попри те, що Він — такий великий, а цей світ — такий маленький і крихкий. Він був скрізь. Асура ступив кілька кроків, не знаючи, як іще ближче наблизитись до Нього. Тієї миті йому здалося, що він уже в Нього. Так чи інакше, Асура Махарадж відчув, що він повністю Його. І не важливо, де був Господар, важливо, що він був завжди при Ньому.

***

Наступного ранку за ним приїхав отець О’Ніл, і Асура Махарадж повернувся в дім пастора. Він не мав іще сил ходити. Щоб якось скоротати час свого одужання, Асура Махарадж сів за комп’ютер Джонні й переглядав новини з Цукотті-парку. Все відбувалося порівняно тихо. Попри те, що акції протесту стали ширитись в інші міста Америки, зникло відчуття напруги, грози, котра от-от мала пролитися нищівними потоками. Асура Махарадж дослухався до свого серця, але те мовчало.

Про Дашу нічого не було чути. Ніхто не бачив її, хоч агенти «В’єтконзьких псів» продовжували розшукувати її.

У якийсь момент Асура Махарадж відчув, як щось нове зароджується в його серці. Він сів за комп’ютер Джонні, відкрив текстовий редактор і написав:

«Якось молодий царевич вирішив обійти своє царство, аби знайти собі хорошу дружину. Він одягнувся в убрання простолюдина і рушив пішки через ліси і пасовища, через гори і долини на пошуки найкращої нареченої у своєму царстві. Якось він спинився біля криниці, аби втамувати спрагу. Напившись, царевич ліг у затінку дерев перепочити, коли ж побачив, як до криниці підійшла молода дівчина, зодягнута в білі шати. На голові вона тримала дзбан. Від неї лилося таке світло, що царевич зрозумів — та дівчина була святою. Коли ж раптом він побачив іншу дівчину, що теж прийшла до криниці набрати води. Та була в червоних одежах, і коли вона побачила святу, то схилилась перед нею в поклоні. Тоді царевич зачудувався і подумав, котра ж із них була достойнішою — та свята, чи інша, котра їй вклонилась?

Мене звати Асура Махарадж, демон по роду, людина по тілу і вічна душа по духу. Я хочу розказати про своє життя — дитинство, отроцтво і зрілість, про шлях, який я пройшов, перш ніж опинився тут, у людському тілі, про друзів, яких я здобув, і про любов, яку я знайшов. Нехай ця книга буде настановою для моїх братів-демонів, розвагою для моїх друзів-людей і виявом моєї вдячності тим душам, котрі мені допомогли на цьому шляху. Я схиляюсь у поклоні перед ними, бо я — їх вічний слуга і боржник».

ПЕРЕТИН 59 АВЕНЮ І 6 СТРІТ, НЬЮ-ЙОРК, ЗЕМЛЯ, 6 КВІТНЯ 2012

У перукарні на розі 59 авеню і 6 стріт ополудні панував неспішний ритм, який буває у робочі дні, коли кожен зайнятий своїми обов’язками. Вуличний рух, хоч і був ожвавлений, мало турбував малюка Джонні, котрий нудився без роботи від самого ранку.

— Гей, Джонні, поглянь, хто прийшов, — кинув йому Бред, його чорношкірий напарник. Бред вишкірився у посмішці й зробив характерний рух бровами, мовляв, пильнуй своє серце, голубчику. Джонні відвернувся. Він не хотів показувати Бредові, що йому ті підколюваня неприємні.

— Ви вільні? — спитав екзотичний незнайомець, дивлячись Джонні просто в очі. Джонні не зауважив у погляді слідів агресії, тільки глибоку цікавість, від якої ставало трохи незручно.

— Прошу, сер, — Джонні, витримавши погляд, запросив незнайомця до крісла. — Що будемо робити? Класику чи щось експериментальне? Ми робимо дуже цікаві художні зачіски. Зараз користується популярністю «Блакитний Гонг-Конг». Що скажете, сер?

— Дякую, — м’яко усміхнувся незнайомець, дивлячись на Джонні в дзеркало. — Мені класику, будь ласка. Підрівняйте те, що є, приберіть трохи над вухами… е-е-е… як вас звати, перепрошую?