Остання любов Асури Махараджа

— Невесела історія, — сказав Джонні.

— Зовсім невесела. Але Тедді не знав, що це — невесела ситуація. Він був іще дитиною, і йому було однаково, що робити і за які гроші. Тому він сидів на перехресті вулиць і голосно кликав: «Чищу черевики ласкавим панам та паням по два центи за пару!». Навпроти Тедді, на тій самій вулиці, сидів жебрак, який кожного дня приходив зранку на те саме місце і до самого вечора просив милостиню у перехожих. Одного дня цей жебрак не витримав і підійшов до Тедді. Він сказав: «Хлопче, слухай, мені боляче дивитися на тебе, хоча, повір, я набачився усякого. Ти сидиш цілий день під палючим сонцем, у куряві, у тебе немає ніг, і при цьому ти чистиш взуття перехожим по два центи за пару. Проси хоча б десять центів за пару, — порадив хлопчикові жебрак. — Батькові ти будеш повертати його частину, а собі будеш забирати решту». Але Тедді усміхнувся і сказав: «Дякую, сер, але я не можу брати те, що не належить мені. Мій батько утримує мене, він дав мені цю ганчірку і цю ваксу, щоб я чистив людям черевики. Навіщо я буду обманювати батька і просити більше за свою роботу? Мій батько любить мене, він дуже щедрий і милостивий до мене!» Тоді жебрак розгнівався на Тедді. «Ти, дурню, — сказав йому жебрак. — У тебе немає ніг, твій батько скупий, як не знати що, ти сидиш цілий день тут у пилюці разом із псами і котами, і ти кажеш, що твій батько — милостивий до тебе? Навіть я кращий за тебе — я чесно прошу в людей пожертву, а не принижуюсь таким безчестям!» Сказавши це, жебрак вихопив у Тедді з рук ганчірку, забрав ваксу і викинув їх у канаву. Але Тедді не засмутився. Він знизав плечима, подумав собі: «Які дивні люди бувають!» і поліз у канаву за своєю ганчіркою і ваксою. Серед нечистот він знайшов свою банку з мастикою і свою ганчірку, але, оскільки він весь виквецявся нечистотами, від нього почало страшенно смердіти, і до кінця дня ніхто більше не захотів, аби Тедді почистив йому черевики. Надвечір, коли батько прийшов забирати Тедді з вулиці додому, він побачив, що той не заробив ані цента. Батько страшно розгнівався: «Ти вкрав мої гроші!» — закричав він. — Забирайся геть із мого дому, злодюга!» — і викинув Тедді на вулицю. Тедді знизав плечима. «Батько розсердився, — подумав він. — Мабуть, я справді нікчема, якщо я не зміг заробити для батька ані цента. Завтра я зароблю для батька цілий долар, він побачить, що я хороший син і візьме мене назад до себе». Вирішивши це, Тедді постелив собі ганчірку і заснув. У сні до Тедді явився прекрасний чоловік, який сяяв, наче десять тисяч сонць. Він нахилився до Тедді і попросив, аби той начистив йому сандалі. Тедді страшенно розгубився, тому що у нього не було зі собою ні ганчірки, ні вакси. Тоді він зняв із себе сорочку і нахилився почистити цьому прекрасному панові його сандалі. І коли він торкнувся ніг цього незвичайного добродія, він побачив, що ганчірка, яку він тримав, перетворилася на лотос, а сам він раптом очистився від бруду з канави і шкіра його засяяла, наче золото. «Дякую тобі, за те, що почистив мені мої сандалі, Тедді, — сказав прекрасний чоловік. — За те, що ти вірою і правдою служив своєму батькові, я дарую тобі царство, повне багатств». Сказавши це, прекрасний пан зник, а Тедді прокинувся від того, що йому стало холодно. Дочекавшись ранку, Тедді вмився водою, щоб змити з себе запах канави і поповз на своє звичне місце. Але цілий день до нього ніхто не підійшов, і Тедді знову не заробив ані цента. Тедді був голодним, бо за цілий день він не мав ані крихти в роті. Тому надвечір він поповз у крамницю, де продавали хліб, попросити окраєць, аби він міг перечекати якось ніч і наступного дня заробити долар для батька. Коли господар хлібної крамниці побачив Тедді, перемазаного ваксою, він виштовхнув його зі своєї крамниці, так що той знову полетів у канаву. Тедді виліз із канави, сів при дорозі і заплакав. «Чому я такий нещасний, — плакав він. — Чому я такий нікчема, що не можу навіть заробити долар для власного батька!» Тедді вирішив, що він не вартий того, аби жити і завдавати клопоту іншим, тому він поповз на берег ріки, яка текла через місто, щоб скочити з мосту і втопитись. Діставшись на міст, він побачив, що у воді вже плавав один чоловік. Той чоловік був страшний, як смерть. Він був чорний, із кривими зубами, одне око його було косим, а інше сліпим, а сам він був покручений, як не знати що. «Гей, дядьку! Чого ти там плаваєш, — гукнув йому Тедді. — Вилазь на берег, я буду зараз топитись, ти мені заважаєш!». Але дідуган плавав собі у воді прямо під мостом, мовби і не чув Тедді. «Ти чуєш мене чи ні, — крикнув йому Тедді. — Вилазь зараз же і не заважай мені топитися!»

Тоді чоловік зиркнув на Тедді одним своїм косим оком і сказав: «Чого ти розкричався? Не можна вже чесним людям поплавати спокійно! Іди он на той берег топитись. Тут я плаваю. Іди, не заважай мені».

«Ах так, — подумав Тедді. — Ну зараз я тобі покажу!»

«Гей, дядьку! — закричав він старому. — Я чув, сьогодні губернатор на ринку роздає золото всім бідним і калікам! Поспіши, поки ще залишилося щось!»

«Якщо це було б правдою, — крикнув йому дід. — То ти перший побіг би туди, а не шукав, де втопитися! Не заважай. І взагалі, іди геть. Це моя ріка», — і далі плаває собі, мов нічого не трапилось.

Тедді сів на мості й задумався. За той час чоловік, що плавав у річці, виліз на берег, узяв свою палицю, накинув на себе своє ганчір’я і пішов до Тедді. «Ходімо зі мною, — сказав йому чоловік. — Я знаю, хто ти і що з тобою сталося. Мене звати Акбар, я цар жебраків, і все навколо — це мої володіння. Ти хороший хлопець, я хочу тебе зробити принцом свого королівства. У мене якраз немає синів, і я думав, кому це все я міг би віддати у спадок».

«Цар жебраків? — спитав Тедді. — А як це?»

«Жебрак — це той, у кого нічого немає, — сказав йому Акбар. — А я цар усіх жебраків, тому що у мене немає нічого більше всіх».

«Ну, ходімо», — сказав Тедді, і вони пішли. Вони йшли містом, і Акбар показував Тедді: «Ось ця площа — це все моє, ось цей парк — він весь мій. Он ця дорога — вона вся моя, аж до наступного міста». Врешті вони прийшли під дерево в центрі міста, де спав Акбар. «Заходь, любий сину, почувайся, як вдома, — сказав йому Акбар. — Тепер це все твоє. Я приляжу на годинку, подрімаю, бо щось втомився вже, а ти піди принеси нам чогось поїсти». Сказав це і ліг під деревом спати. Тедді подумав: «Треба ж такому статися! Уже ніч на дворі, а мій тато-цар посилає мене принести щось поїсти. Ще якби ноги були, а то ж навіть ніг немає!». Ще трішки подумавши, Тедді вирішив: «Я — син великого царя. А хто відмовить синові царя? Треба піти щось принести. А то батько гніватись буде!». І Тедді поповз до останньої крамниці, яка ще була відкритою. У тій крамниці продавалися овочі, фрукти, горіхи. Біля крамниці лежали великі купи зіпсутих овочів, і Тедді поповз до них, щоб вибрати щось батькові і собі на вечерю. «Що це за злодій хоче вкрасти мої гнилі фрукти?» — закричав на нього господар крамнички, коли побачив Тедді. «Це я, син великого царя Акбара! Мій батько такий могутній, що він може купити все, що в тебе є в крамниці! Йому не треба навіть купляти, це все і так належить йому», — сказав Тедді.

«Перекажи свому батькові, що коли він такий могутній, нехай сам прийде до мене в крамницю і покаже свою королівську печатку. Тоді я дам йому стільки фруктів, скільки Його Величність зможе взяти».

Тедді знизав плечима і поповз назад до свого батька-царя. «Батьку, — став він будити Акбара. — Продавець фруктів не хоче мені давати фруктів для тебе. Каже, що не дасть нічого, поки ти не покажеш йому своєї царської печатки!»

Акбар тільки перевернувся на інший бік і сказав: «Піди до цього продавця фруктів і скажи, що ще не відомо, чи він зможе мою печатку побачити. Дурням вона не являється, а розумному вона не потрібна. Тому, коли він не хоче вийти на дурня, нехай дасть тобі фруктів і більше не турбує мене. Скажи, що я розсердився. Якщо він не хоче накликати на себе гнів могутнього царя Акбара, нехай дає всього якнайбільше». Тедді вислухав цю настанову свого батька і знову поповз у крамницю, котра вже от-от мала зачинитися.

«Мій батько цар сказав, що тільки розумний зможе побачити його печатку, а дурному він і показувати не буде. Тому давайте фруктів, дядьку, бо мій батько уже розсердився, не випробовуйте терпіння великого царя».

Продавець фруктів нахилився до Тедді і дав йому цілий кошик фруктів.

«Занеси ці фрукти до свого батька і скажи, що я був великим дурнем, раз не побачив одразу, з яким могутнім царем маю справу». Тедді, задоволений, взяв кошик із фруктами і потягнув його під дерево, де дрімав його названий батько. «Дивись, тату, господар фруктової крамниці дав нам фруктів. Він просить вибачення, що не зрозумів відразу, з яким великим царем має справу». Акбар і Тедді поїли фруктів, але щось не переставало непокоїти хлопчика. «Тату, — сказав Тедді. — поясни мені будь ласка, що то за печатка, яку не можуть побачити дурні, і яку бачать тільки розумні?»

«Ти ще малий, щоб знати такі речі, — сказав йому Акбар. — Не займай батька. Завтра в нас великий день, треба правити цим королівством, а щоб правити, треба мати сили, тому лягай і спи».

І Тедді, так нічого й не зрозумівши, ліг і заснув. Прокинувся він від того, що біля дерева, під яким він спав, зібралося багато людей і всі вони про щось розлючено говорили.

«Це він, — говорив один із чоловіків у натовпі. — Вчора він взяв у мене хліб і не заплатив, сказавши, що він — великий цар Акбар!»

«А в мене він брав овочі й рис!» — сказав другий.

«А в мене він ледь не забрав найкраще незбиране молоко! Побиймо цього обманщика!»

Почувши це, Тедді став будити Акбара: «Тату, тут зібралися якісь люди, здається, вони хочуть побити тебе! Прокидайся!»

Акбар розплющив одне своє косе око, подивився на них і сказав: «Нехай спершу розберуться з моєю сторожею». І коли він сказав це, раптом з’явився продавець фруктів із сусідньої крамниці, який прийшов на шум натовпу подивитися, що робиться. Коли він почув, що Акбара збираються убити, він закричав: «Зупиніться, ви не знаєте, що збираєтесь зробити!». А коли натовп зупинився, продавець фруктів упав на коліна перед Акбаром і став молити його: «О провелителю, будь ласка, пробач цим людям, що прийшли до тебе з ворожими намірами. Воістину, дурні не бачать твоєї печатки, а розумному вона не потрібна!»

«Слухай, — сказав один із розлючених торговців, — поясни, в чому справа, чому ти захищаєш цього волоцюгу, який видурює у нас наш товар?»

«О шляхетний, — сказав продавець фруктів. — Цей чоловік — воїстину цар усього, і якщо ми спробуємо завдати йому кривди, велика біда спіткає нас і наші сім’ї. Цей чоловік нічого не має, і дурному здаватиметься, що він — найбільший жебрак, який тільки може бути. Однак той, хто має розум, може зрозуміти, що цей чоловік — найбагатший чоловік у нашому місті».

«Поясни, що ти маєш на увазі, — погрозливо сказали йому чоловіки. — Бо якщо не поясниш, ми поб’ємо за компанію ще й тебе».

«Ніякого обману тут немає, — сказав подавець фруктів. — Поміркуйте самі. Хіба наш товар належить нам? Сьогодні він цілий, а завтра він зігниє, або засохне, або його з’їсть міль. Далі, хіба належить нам наш дім? Може прийти буря, або землетрус, або повінь, і забрати у нас наші доми. Або наші сім’ї — може прийти хвороба, або якесь нещастя. Або статися війна і всі, кого ми любили і вважали своєю сім’єю, помруть. Тому, насправді нам нічого не належить. Але й це ще не все. Насправді ми самі теж не належимо собі. Наше тіло старіє і врешті помре, і нам доведеться розпрощатися з ним. Наша пам’ять слабне і в якийсь день вона підведе нас. Наш розум в один момент може зрадити нас, і ми не будемо знати, що зробити, коли він покине нас. Навіть повітря, яке ми вдихаємо, не належить нам, бо ми мусимо його видихати. Так?»

Всі чоловіки почали гомоніти між собою і врешті погодилися: «Так».

«А цей чоловік, — продовжив далі продавець фруктів. — Найбагатший серед нас. Він відмовився від свого розуму, і тому він опанував свій розум. Він відмовився від своїх почуттів, і тому він опанував свої почуття. Він відмовився від усього, і тому він панує над усім. Такому чоловікові треба поклонятися як святому, і той, у кого є розум, побачить, що перед ним великий володар, а в кого розуму немає, той буде міряти могутність іншого грошима та іншим багатством».