Острів Дума

— Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. — І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. — Едді, це «Хелло», це та картинка вбила Тома?

— Так. Передзвони нам. — Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.

— Пам, спасибі вам, — сказав Ваєрмен.

— Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, — додав Джек. Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.

— О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?

— Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.

— Еге ж, — відгукнулася вона,— твої чортові малюнки. Я передзвоню.

І, не прощаючись, вона повісила слухавку.

— Краще? — спитав Ваєрмен.

— Не знаю, — відповів я. — Сподіваюся на Господа. — Я притиснув свою єдину долоню спершу до лівого ока, потім до правого. — Але відчуття покращення нема. Нема відчуття залагодження проблеми.

— 13 —

Ми помовчали. Відтак Ваєрмен спитав:

— А чи дійсно було випадковим те падіння Елізабет з запряженої поні бідки? Що тобі підказує твоя інтуїція?

Я спробував помислити тверезо. Надто важливим здавалося питання.

— Я майже певен, що випадковим. Вона прийшла до пам’яті з амнезією, афазією і бозна-ще якими розладами, котрі годі й намагатися було діагностувати у двадцяті роки. Малювання стало для неї чимось більшим за просто терапію. Вона була справжнім вундеркіндом, і першим її геніальним витвором стала вона сама, як особистість. Доморядниця Няня Мельда теж була цим вражена. А та історія, що була надрукована в газеті, її прочитали люди під час сніданку, дехто теж був вражений.., але ж ти розумієш, люди, вони...

— Що вражає за сніданком, забувається в обід, — підхопив Ваєрмен.

— Господи, — промовив Джек, — якщо я стану таким циніком, коли доживу до ваших літ, то краще б мені подати у відставку зараз.

— Це тобі Ісус-Криспіс, синку, — попередив Ваєрмен і голосно розсміявся. Приголомшливо це прозвучало в нашій ситуації. І дуже класно.

— Інтерес загалом почав вщухати, — продовжив я. — Це також стосується й самої Елізабет. Я маю на увазі, хто знуджується швидше за трирічну дитину?

— Тільки цуценята та папужки, — відповів Ваєрмен.

— Креативно попалили всю трійцю, — зазначив Джек. — Офігітельна у вас концепція.

— Отже, вона почала... почала... — мене перемкнуло, я не міг вимовити далі й слова.

— Едгаре? — лагідно спитав Ваєрмен. — Ти в порядку?

Я не був у порядку, але мусив. Якщо я розклеюся, Томом все не завершиться.

— Це просто схоже на те, якою гарною вона виглядала в галереї. Розумієте, гарною. Так, ніби повернула собі все колись втрачене. І якби не втручання тієї...

— Розумію, — сказав Ваєрмен, — випий води, мучачо.

Я випив води і змусив себе знову повернутися до нагальних справ.

— Вона почала експериментувати. Від олівців до малювання аквареллю пальцями вона перейшла, я гадаю, за якісь кілька тижнів. Кілька малюнків з кошика зроблено авторучкою, а деякі, як мені здається, звичайною малярною фарбою, я й собі якось думав спробувати нею помалювати. В неї такий цікавий тон, коли висохне...

— Це будеш розповідати на своїх лекціях з мистецької техніки, мучачо.

— Авжеж, авжеж. — Я випив ще трохи води. Мені полегшало, я повернувся до теми. — Вона також почала експериментувати з різними побічними медіями. Гадаю, це доречне тут слово. Я певен. Крейда на цеглі. Рисування на пляжному піску. Одного разу вона намалювала портрет Тесі морозивом на кухонному столі.

Джек сидів, нахилившись вперед, зчепивши руки поміж своїми жилавими ногами, і хмурив брови.

— Едгаре.., це все ви, часом, не зі стелі? Ви самі бачили це?

— Якоюсь мірою. Іноді це було дійсно видіння. Іноді не більше як... ну, як подих від її малюнків, і від малювання її олівцями.

— Але ви вірите, що це правда?

— Я знаю.

— Її цікавило, збережуться її малюнки чи ні? — спитав Ваєрмен.

— Ні. Створення їх значило набагато більше. Вона експериментувала з медіями, а далі почала експериментувати з дійсністю. Змінювати її. Отут-то її й почула Персе, я гадаю, саме коли вона почала бавитися з реальністю. Почула і прокинулась. Прокинулась і почала гукати.

— Персе була серед того знайденого мотлоху, чи не так? — спитав Ваєрмен.

— Елізабет гадала, що то лялька. Найкраща з усіх лялька. Але вони не могли возз’єднатися, доки вона не набралася достатньо сили.

— Кого саме ви тут називаєте вона? — перепитав мене Джек. — Персе чи дівчинку?

— Ймовірно обох. Елізабет була лише дитиною. А Персе... Персе дуже довго проспала. Вона спала під товщею піску. У розпачливому забутті.

— Невимовно поетично, — глузливо зауважив Джек, — але я щось не доберу, про що ви розповідаєте.

— Я й сам також, тому що її я не бачу. Якщо Елізабет і малювала Персе, вона знищила ті малюнки. Я тут вбачаю якийсь зв’язок з тим, що на старість вона почала колекціонувати порцелянові фігурки, хоча це може бути просто випадковий збіг. Що я точно знаю, так це те, що Персе встановила зв’язок з дівчинкою спершу через її малюнки, а потім через її тодішню улюблену ляльку Новін. А ще Персе започаткувала щось на кшталт... програми розвитку. Не знаю, як це інакше можна назвати. Вона переконала Елізабет почати малювати речі, які потім втілювалися в дійсності.

— Виходить, вона і з вами грала в цю гру, — зазначив Джек, — Цукерка Браун.

— І моє око, — додав Ваєрмен. — Не забувай про лікування мого ока.

— Мені хотілося б вважати це цілком власними досягненнями, — сказав я, — ...але чи так воно? Були ж і інші випадки. В основному невеличкі... хоч би ті, коли мої малюнки слугували мені віконцями, крізь які я заглядав далеко... — Щось мене почало заносити на манівці, цього мені аж ніяк не хотілося, бо цей шлях пролягав прямісінько до Тома. Тома, котрого треба було зцілити.