Острів Дума

— Розкажи нам решту того, що ти взнав з її картинок, — нагадав мені Ваєрмен.

— Гаразд. Візьміть той позасезонний ураган. Його викликала Елізабет, можливо, з допомогою Персе.

— Ви мене лякаєте до всирачки, — промовив Джек.

— Персе сказала Елізабет, де лежить той мотлох, а Елізабет розповіла своєму батькові. Серед тієї негіді була й... скажімо, порцелянова статуетка вродливої жінки, можливо, фут заввишки. — Так, я її побачив, не детально, але загалом фігурку, і її порожні, без зіниць, перлини замість очей. — То була здобич Елізабет, законний приз за спасіння в морі, а вже коли її витягли з води, отут-то вона й почала діяти по-справжньому.

Джек заговорив дуже повільно.

— Едгаре, давайте для початку поміркуємо, звідки така штука могла взятися?

В мене на язиці зачесалися слова, не знати звідки, але вони точно не були моїми: «Були старші боги в інші часи, королями й королевами вони були». Я не промовив цих слів. Я не бажав їх чути, навіть в цій яскраво освітленій кімнаті не бажав, тож тільки струснув головою.

— Не знаю. І також не знаю, під прапором якої країни міг той корабель бути принесений сюди якимись вітрами, можливо він напоровся корпусом на риф Кітт і загубив якусь частку свого вантажу. Більшу частину цієї історії я не знаю напевне.., але гадаю, це міг бути власний корабель Персе, а щойно вона вийшла з води і щільно присмокталася до потужного дитячого мозку Елізабет Істлейк, тоді вона змогла і його викликати.

— Корабель мертвих, — промовив Ваєрмен. На його обличчі застиг вираз зачудованої і зляканої дитини. Надворі вітер потрясав густу рослинність, кивали головами рододендрони, від берега до нас долітало рівномірне, сонне гупання хвиль. Я закохався в цей звук з першого дня на острові Дума, і не перестав його любити, але зараз і він мене лякав.

— А корабель називався.., як? Персефона?

— Хай буде так, — погодився я. — Мені приходило в голову, що Персе — це, можливо, скорочена версія Елізабет від повної назви. Це не має значення, ми тут не обговорюємо давньогрецьку міфологію. Ми говоримо про щось набагато древніше і набагато похмуріше. А також голодне. Таке, що має багато спільного з вампірами. Тільки зголодніле не по крові, а по душах. Принаймні мені так ввижається. Елізабет тримала біля себе нову «ляльку» не довше місяця, і бозна-яким було життя в старому Гнізді Чаплі впродовж того періоду, але гарним воно ніяк бути не могло.

— Тоді ж Істлейк замовив собі й срібні гарпуни? — спитав Ваєрмен.

— Не можу сказати. Я багато чого не розумію, бо всі знання зараз отримую від Елізабет, а вона тоді була крихітною дитиною. Я не можу знати, що відбувалося в її іншому житті, бо після того вона покинула малювати. А якби вона пам’ятала все, що відбувалося, коли вона ще малювала...

— Вона б намагалася все забути, — завершив Джек мою думку.

Ваєрмен сидів понуро.

— Під кінець вона досягла того, що забула майже все.

— Пригадай малюнок, на якому у всіх такі широкі, дурнуваті, наркоманські посмішки, — сказав я. — То була спроба Елізабет повернути світ до ранішого стану, яким вона його пам’ятала. Як було в часи до Персе. Щасливі часи. Ще до того, як потонули її сестри, вона вже була налякана, але боялася прохопитися комусь про це словом, бо відчувала, що всі неприємності, які відбуваються з ними, відбуваються з її вини.

— Які неприємності? — спитав Джек.

— Точно не знаю, проте там є один рисунок, де такий собі жокей-негритосик, фігурка з тих, що їх колись любили ставити на паркових галявинах, намальований догори ногами. Гадаю, цим все сказано. Гадаю, для Елізабет тоді все перекинулося з ніг на голову. — Щось ще було приховано в тім жокеї, я був певен, але не знав, що саме, і не на часі було зараз про це міркувати. — Гадаю, перед утопленням Тесі й Лори і відразу після цього вся родина була чимось на кшталт в’язнів у своєму Гнізді Чаплі.

— І тільки Елізабет розуміла, в чім причина? — спитав Ваєрмен.

— Не знаю, — знизав я плечима. — Дещо могла розуміти Няня Мельда. Ймовірно, вона щось знала.

— А хто жив у тому домі в часи після знайдення скарбу і до утеплення? — спитав Джек.

Я замислився.

— Вірогідно, Марія і Ганна могли приїздити додому зі школи на вікенди, а Істлейк міг від’їздити у бізнесових справах у березні і квітні. А от Елізабет, Тесі, Лора і Няня Мельда, я певен, жили там весь час. І Елізабет намагалася вималювати свою нову подружку «з існування», — я облизнув губи, вони в мене дуже пересохли. — Вона робила це кольоровими олівцями, тими, що в кошику. Це було перед самим утопленням Тесі й Лори. Можливо, в попередній вечір. Бо їхнє утоплення — це її покарання, вірно? Так само, як Том мусив вбити Пам, щоб покарати мене за настирливість. Вам зрозуміло це?

— Господи Вседержитель, — прошепотів Джек.

Ваєрмен дуже зблід.

— До того, я гадаю, Елізабет мало що усвідомлювала, — я помовчав, відтак знизав плечима. — Чорт, я не пригадую, чи я сам усвідомлював щось в чотири роки. Але до того, скоріш за все, найгірше, що траплялося в її житті — не рахуючи випадання з бідки, якого, можу присягтися, вона зовсім не запам’ятала, — було, хіба що, тато шльопне по сідниці, чи Няня Мельда по руці, коли вона тягнулася по гарячий, щойно з печі, пиріжок. Що вона знала про природу зла? Вона знала тільки, що Персе бридка, Персе виявилася не гарною, а поганою лялькою, вона була неслухняна і весь час робила якісь капості, її треба було позбутися. Тож Ліббіт сіла зі своїми олівцями і папером для малювання і сказала собі: «Я можу це зробити. Якщо я не поспішатиму і старатимуся, я можу це зробити». — Я замовк і потер рукою собі очі. — Гадаю, так воно й було, але ви можете ставитися до моєї оповіді критично. Можливо, до неї домішалися мої власні спогади про самого себе. Моя пам’ять іноді робить всякі трюки. Всякі дурні, гівнисті вибрики.

— Не муч ти себе так, мучачо, — промовив Ваєрмен. — Попустися. Вона намагалася «вималювати Персе з існування». Як таке можливо зробити?

— Намалювати і стерти.

— Персе їй цього не дозволила зробити?

— Персе не знала. Я майже певен цього. Бо Елізабет вміла приховувати свої наміри. Якщо ви запитаєте мене, яким чином, відповісти вам я не зможу. Якщо ви запитаєте мене, чи була це її власна ідея, спланована у чотирирічному віці...

— Це цілком ймовірно, — втрутився Ваєрмен. — Цілком відповідає стилю мислення чотирирічної дитини.

— Я не можу зрозуміти, як їй вдалося це приховати від Персе, — зазначив Джек. — Я маю на увазі... такій маленькій дитині.

— Я теж не знаю, — відповів я.

— Ну, в будь-якому разі це не подіяло, — довершив Ваєрмен.

— Еге ж, не подіяло. Гадаю, вона зробила рисунок, і зробила його олівцем, а потім його геть витерла. Людину це, можливо, вбило б, як я вбив Цукерку Брауна, але ж Персе не була людиною, її це тільки розлютило. Вона відплатила Елізабет тим, що забрала її сестер-близнят, котрих мала художниця обожнювала. Тесі й Лора пішли на Тінявий пляж не на пошуки нових скарбів. Їх туди було загнано. Вони зайшли у воду і пропали.

— Та не назавжди, — сказав Ваєрмен, і я зрозумів, що він згадав сліди маленьких ніг. Не кажучи вже про істоту в мене на кухні.

— Так, — погодився я, — не назавжди.

Знову загув вітер, цього разу так потужно, що щось гупнуло об берег за тією стіною будинку, яка виходила на Затоку. Ми аж підскочили.

— А як воно дістало цього Емері Полсона? — спитав Джек.

— Не знаю.

— А Адріана, — нагадав Ваєрмен. — Чи Персе її також вхопила?

— Я не знаю, можливо. — Неохоче я додав: — Цілком ймовірно.

— Ми не бачили Адріану, — уточнив Ваєрмен. — От так.

— Поки що не бачили, — відповів я.

— Але малі дівчатка потонули, — сказав Джек так, ніби намагаючись розставити всі крапки. — Ця штука, Персе, заманила їх у воду. Чи ще якось затягнула.

— Так, — кивнув я. — Чи ще якось.

— Але ж потім були пошуки. Багато прийшлих людей.

— А як же без цього, Джеку, — сказав Ваєрмен. — Люди знали, що вони пропали. Той же Шенінгтон, наприклад.

— Це мені зрозуміло, — не вгавав Джек. — Саме про це я й кажу. Отже, Елізабет, її батько і домоправителька просто закосили на дурників?