Острів Дума

«Дихання», — подумалось мені, і здогадка здалася вірною, але яка тварина мргла б дихати з таким потужним скреготом? Господи, я втрачав розум через те свербіння, що охопило руку від зап’ястя до згину ліктя. Я потягнувся лівою рукою через груди, щоб почесатися, але ж там не було ліктя, не було руки, не було долоні, тож почесав я лише простирадло.

Врешті це мене остаточно розбудило і я сів у ліжку. Хоча з кімнаті було дуже темно, зоряного світла, яке лилося крізь західне вікно, вистачило, щоб розгледіти одну з моїх валіз на лаві біля підніжжя ліжка. Тепер я зорієнтувався. Я перебуваю на острові Дума, що приліпився до західного узбережжя півострова Флорида — притулку молодят та напівмерців. Я в будинку, якому вже дав назву Велика Ружа, але ж це скреготіння...

— Та це ж мушлі, — промурмотів я, лягаючи знов. — Це мушлі під будинком. Приплив надходить.

Мені одразу сподобався цей звук, коли я прокинувся і вперше почув його серед ночі, не в змозі зрозуміти, де я і хто я і що в мене залишилося цілим. Звук став моїм.

Цей звук зачепив мене від першого хелло.

3 — МАЛЮВАННЯ НОВИМИ ЗАСОБАМИ

— 1 —

Далі надійшов період одужання й переходу від іншого життя до того, що я прожив на острові Дума. Скоріш за все, доктор Камен знав, що в такі періоди здебільшого й відбуваються великі внутрішні зміни: громадянське занепокоєння, заколот, революція і врешті масові страти, коли голови очільників старого режиму скочуються до кошика на помості гільйотини. Я певен, цей великий чоловік бачив і переможні революції, й такі, що зазнали невдачі. Просто, знаєте, не кожен здатен перейти до нового життя. А хто здатні, ті не завжди дістаються золотого райського берега.

Моє нове захоплення допомагало мені в переході, а також допомагала Ілса. Я завжди буду вдячний їй за це. Але мені соромно, що я шастав до її гаманця, поки вона спала. Можу лише сказати, що тоді я, здавалося, не мав іншого вибору.

— 2 —

Вранці наступного дня після приїзду я прокинувся, почуваючись найкраще за весь час після аварії, — але не аж так, щоб відмовитися від свого вранішнього болегамувального коктейлю. Я запив пігулки помаранчевим соком і вийшов надвір. Була сьома година. В Сент-Полі повітря мусило бути достатньо холодним, щоб угризти мені ніс, а прохолода на Думі відчувалася поцілунком.

Я притулив свого костура там же, де був поставив його минулого вечора, і знову рушив до лагідних хвиль. Правобічний вид на звідний міст і острів Кейзі за ним мені затуляв будинок. А от ліворуч...

У тім напрямку пляж, здавалося, тягнеться без кінця, сліпуча смуга між синьо-сірою Затокою і морським вівсом. Удалині я помітив якусь цятку, чи, може, пару. Але загалом цей казковий, ніби з глянсової картки, берег був цілком порожнім. Жоден з інших будинків не стояв близько берега, тож коли я обернувся обличчям на південь, то побачив там єдиний дах: цілий лан потопаючої у пальмах помаранчевої черепиці. То була гасьєнда, яку я примітив попереднього дня. Я міг затулити її від себе долонею й почуватися, мов Робінзон Крузо.

Я рушив туди, по-перше — я ж бо лівша, повертання наліво все життя було природним для мене. А ще й тому, що просто задивився в той бік. Та недалеко я зайшов, ніякої Великої Пляжної Прогулянки того дня не відбулося, я хотів тільки впевнитися, що зможу повернутися до свого костура, але то таки була перша спроба. Пам’ятаю, як повернув назад і дивувався власним слідам на піску. У вранішньому світлі відбитки лівої ступні були глибокими й чіткими, наче зроблені якимсь штампувальним пресом. Більшість слідів правої ноги виглядали розмазаними, бо я її підтягував, але як на початок і вони виглядали доволі ясними. Я порахував кроки назад. Їх виявилося всього тридцять вісім. Під кінець у мене вже тремтіло стегно. Сил залишилося тільки ввійти, вихопити стакан йогурту з холодильника і перевірити, чи насправді так гарно працює телевізор, як мені наобіцяв Джек Канторі.

Виявилося, що гарно.

— 3 —

Оце й стало моїм вранішнім розпорядком: помаранчевий сік, прогулянка, йогурт, поточні новини. Я приохотився до Робін Мід [58] , молодої жінки, що веде програму головних новин з шостої до десятої ранку. Нудне життя, правда ж? Але поточні новини з якоїсь країни з диктаторським режимом на побіжний погляд також видаються нудними — диктаторам подобається нудність, вони кохаються в нудності — навіть, якщо під поверхнею грядуть великі зміни.

58

Телезірка каналу CNN.

Ушкоджені тіло та мозок не просто схожі на диктаторів, вони і є справжніми диктаторами. Нема безжаліснішого тирана, ніж біль, ані деспота, жорстокішого за нестямність. Те, що мій розум пошкоджено не менше, ніж тіло, я усвідомив тільки тоді, коли опинився сам на сам і всі інші голоси залишилися позаду. Той факт, що я намагався задушити жінку, з якою прожив двадцять п’ять років, лише за те, що вона хотіла витерти піт мені з лоба після того, як я наказав їй полишити кімнату, був найменш значущим. Факт, що ми жодного разу не кохалися в період між аварією й нашим розлученням, ба навіть не намагалися, також не був головним, хоча він мені й здавався натяком на більшу проблему. Навіть раптові й виснажливі вибухи люті не грали центральної ролі.

Головним було відчуження. Я не знаю, як по-іншому це означає. Моя дружина стала мені здаватися якоюсь... чужою. Більшість близьких мені людей я також почав відчувати як чужих, мене бентежила власна байдужість. Спочатку я намагався себе переконати, що відчуження, яке я відчув до своєї дружини й свого життя, либонь, і є природною реакцією людини, котра іноді не могла навіть згадати назви тієї штучки, за допомогою якої застібаються штани — зумер, зімер, зіпіті-ду-да [59] . Я запевняв себе, що це минеться, а коли воно не минулося і Пам повідомила, що бажає розлучення, вслід за припадком люті я відчув полегшення. Тому що моє відчуття відчуження перетворилося на нормальний стан, принаймні стосовно неї. Тепер вона насправді стала чужою. Вона зняла з себе Фрімантлівську форму й покинула мою команду.

59

«Zippity Doo Dah» — пісня з диснеївського мультфільму 1946 року «Пісня Півдня», який давно не демонструють у США через його, як на сьогодні, расистський зміст.

В перші тижні на Думі це відчуття відчуження допомагало мені легко й гладенько кривити душею. Я відповідав на мейли й листи Тому Райлі, Кеті Грін і Вільяму Бозмену III — нетлінному Бозі — короткими фразами (я в порядку, погода чудова, кості міцнішають), які мали мало спільного з моїм реальним життям. А коли листи від них спершу порідшали, а згодом і припинилися, я не переймався.

Тільки Ілса залишалася в моїй команді. Тільки Ілса відмовилася скидати мою форму. Щодо неї я ніколи не відчував відчуження. Ілса залишалася по мій бік скляної перегородки, завжди поряд. Якщо я якогось дня не надсилав їй мейлу, вона телефонувала. Якщо я не телефонував їй три дні поспіль, телефонувала вона. І їй я не брехав про свої нібито плани порибалити в Затоці чи відвідати Еверглейдс [60] . Ілсі я розповідав правду, або ту її частку, яка не виглядала надто дикою.

60

Everglades — міжнародний біосферний заповідник у штаті Флорида, національний парк.

Приміром, я розповідав їй про мої вранішні прогулянки вздовж пляжу, про те, що кожного дня я заходжу трохи далі, але мовчав про Гру в Числа, бо це звучало би ідіотськи... або маніакально-нав’язливо — це саме той термін, якого я зараз потребую.

Лише тридцять вісім кроків від Великої Ружі першого ранку. Наступного ранку я підкріпився додатковою великою склянкою помаранчевого соку і знову рушив берегом у південному напрямку. Цього разу я зробив сорок п’ять кроків, що тоді для мене було доволі великою дистанцією без костура. Я запевнив себе, що насправді зробив лише дев’ять. На цьому самообмані й трималася Гра в Числа. Робиш один крок, відтак два кроки, відтак три, відтак чотири, відкручуючи свій внутрішній одометр назад на нуль кожного разу, поки не досягаєш дев’яти. А коли складаєш цифри від одного до дев’яти разом, отримуєш сорок п’ять. Якщо це здається вам глупством, я не стану сперечатися.

На третій ранок я умовив себе пройти від Великої Ружі без костура десять кроків, які насправді були п’ятдесятьма п’ятьма, або дев’яносто ярдів туди й назад. За тиждень я досяг сімдесяти… а якщо ви складете всі ці числа, вийде сто п’ятдесят три. Я дійшов до кінця запланованої дистанції, подивився на свій будинок і здивувався, яким він здається далеким. А ще я трохи злякався думки, що мені тепер доведеться пройти весь зворотній шлях.

«Ти можеш це зробити, — запевняв я себе. — Це легко. Якихось сімдесят кроків, і все».