Острів Дума
Шрифт:
Увечері перед Різдвом я перечитав перший мейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кидаючу довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по постскриптуму — маю цікаву новину — і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почесати.
Я заплющив очі, звів докупи пучки великого й середнього пальців правої руки і клацнув. Звуку не вийшло, але я відчув те клацання. Я потер рукою собі бік і відчув
Раптом мені захотілося малювати.
Я подумав, чи не піднятися у велику кімнату нагорі, але до моєї Малої Ружі йти так довго. Я пішов до вітальні й витяг один альбом з пачки «Умільців» на журнальному столику. Більшість мого мистецького причандалля залишалося нагорі, але тут, у шухляді письмового столу, лежало кілька коробок кольорових олівців, і їх я також дістав.
Повернувшись до Флоридської кімнати (яку я вже звик вважати верандою), я сів і заплющив очі. Слухав, як роблять піді мною свою роботу хвилі, підіймаючи мушлі й розкладаючи з них нові візерунки, кожний відрізняється від попереднього. З заплющеними очима мені це ворушіння ще більше нагадувало балачку: море дарувало тимчасову мову краю землі. І сама земля була тимчасовою, оскільки з геологічної точки зору Дума не протримається довго. Жоден з тутешніх островів не протримається; бо кінець-кінцем Затока вхопить їх усі і зведе нові в нових місцях. Радше за все, те саме колись трапиться і з усією Флоридою. Земля тут низька, та ще й заставлена.
Отже, цей звук розслаблював. Гіпнотизував.
Не розплющуючи очей, я нащупав мейл Ілси і знову провів по ньому пальцями. Я зробив це правою рукою. Відтак розплющив очі, відкинув роздруківку мейла вбік годною рукою і поклав на коліна альбом «Умілець». Відгорнув обкладинку, висипав перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу — про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? — й очікував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жодного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я відтворити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Норман Роквел [73] ), але таки непогано.
73
Norman Percevel Rockwell (1894-1978) — ілюстратор популярного журналу Saturday Evening Post, один з найбільших американських живописців XX ст.
То був юнак у джинсах і майці «Мінесота Твінз» [74] . З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів T-Wolves [75] , але ніколи не був бейсбольним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. — Заручена, заручена. — Вона носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштриховував хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олівець, а взяв чорний і нашкрябав слово
74
Minnesota Twins («Міннесотські близнюки») — бейсбольна команда центрального дивізіону вищої ліги з міста Міннеаполіса.
75
Minnesota Timberwolves («Менесотські лісові вовки») — бейсбольна команда з м. Міннеаполіс.
внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва рисунка. Називання дарує силу.
Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і домалював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.
Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправді почухав собі ребра. Стиха
промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправильності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблиснув крижаним болем.Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з рани. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив червоним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувалася як кров. Як небезпека. Не для мене, але...
— Для Ілси, — промурмотів я. — Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?
Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не виглядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так — подумалось мені — це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?
Я повернувся знову до першої фігури і подивився на книгу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову подивився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожими на курсив
Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.
Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.
Нарешті я усвідомив, що затуляю — о так, авжеж — собі очі лише однією рукою. Фантомний біль і свербіння зникли. Думка, що я ледь не поїхав глуздом — чорт забирай, та я ж ледь не сконав — залишилася. Одне було поза всякими сумнівами; я був голодний. Дико голодний.
— 9 —
Ілсин літак прибув на десять хвилин раніше розкладу. Вона сяяла у вицвілих джинсах і в майці університету Браун [76] , і я не розумів, як це Джек не закохався в неї просто там, посеред терміналу Б. Вона кинулась мені в обійми, обцілувала все обличчя, а відтак, регочучи, коли я почав хилитися вліво на костур, підхопила мене. Я познайомив її з Джеком і вдав, ніби не помічаю крихітний діамант (поза всякими сумнівами придбаний у Зейлса [77] ), що спалахнув на підмізинному пальці її лівої руки, коли вони здоровкалися.
76
Brown — заснований у 1764 приватний університет в штаті Род Айленд, перший, куди почали приймати студентів будь-якого релігійного віросповідання, зараз один з найпрестижніших у США.
77
Zales — заснована в Техасі у 1924 Вільямом Зейлом і Беном Ліпшим ювелірна фірма, яка почалася з одного магазину з революційною на той час системою кредитів і скидок, зараз має 2203 крамниці.
— У тебе чудовий вигляд, татусю, — сказала вона, коли ми вийшли у духмяне грудневе надвечір’я. — Ти засмаг. Це вперше з того часу, як ти будував рекреаційний центр у Лілідейл-парку [78] . Та ти ще й погладшав. Не менш як на десять фунтів. Правда ж, Джеку?
— Тобі краще судити, — посміхаючись, відгукнувся Джек. — Я піду по машину. Ви почекаєте тут, бос? Я скоро.
— Я в порядку.
Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.
78
Південно-західне передмістя Сент-Пола.
— Ти ж помітив, тату? — спитала. — Не прикидайся, ніби ні.
— Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?
— Так.
— А твоя мати?
— А ти сам як гадаєш, тату?
— Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.
— Дідусь — то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії — щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?