Острів КРК та інші історії

Або ні. Може, там був один-єдиний котяра, справді білий і колись пухнастий, а сьогодні збожеволілий від самотності та автоспермотоксикозу. Облізлий і нещасний, він то пропадав надовго, а то весь час потрапляв на очі, плутаючись під ногами і гублячи шерсть та сперму.

Так от, про сурму: мені вистачало твого голосу. Ти з'являлась несподівано за день чи за два, так само несподівано, як і зникала, і за ті день-два твоєї відсутності в моєму літочисленні спливали місяці і роки. Мені здавалось, що я вже зовсім не той, що я висох, зістарівся, здох, змуміфікувався, потім знову воскрес, виродився в якого-небудь зомбі, вампіра чи зварйованого самітника, я скидався на одного з персонажів твого вічного музею, я вже умів майстерно зливатись із стінами і відділятися від тіней у темних кутах, здається, я навіть виникав з повітря і розчинявся в ньому, — але з'являлася ти (о, як я ненавидів тебе, веселу, розпашілу від подорожі, збуджену розмовами і зустрічами, — ти зустрічалась і розмовляла з іншими, хвойдо! про що можна було говорити з іншими, чим вони могли заманити тебе? чим тебе зваблював світ поза будинком? чого тобі ще бракувало, адже я давав тобі все, все, чуєш, дівко?), і моя виплекана роками самотності гідність раптом щезала, і я мов вуж виповзав з покоїв, схованок і нір на звук твого голосу, я зневажав себе за подібне приниження, однак годі було щось вдіяти, бо ти говорила без угаву, скидаючи сумки, клуночки, пакети, обдаровуючи мене якимись непотрібними речами, відкуповуючись від чергової зради, ти говорила, сміялася, розповідала несуттєві історії; ти вдавала, що не помічаєш мене, розпластаного, хворого, звироднілого, пашталякала, патякала, тринділа так, ніби нічого не сталося, ніби ти й не покидала мене, ніби не виходила в трикляте місто за триклятими продуктами на ті трикляті півгодини, а я, я і не слухав твоїх балачок, я чув лише хрипку сурму майлза девіса, сурму, повну струму, грішну чи горішню, бо він видував все вищі і вищі і все так само надтріснуті звуки, аж збиралася всередині мідних труб волога, аж вона текла йому пальцями, аж сповнювався нею я і, сповнений, спливав, плазував, звиваючись внизу на горішаних сходах коло дверей.

Хоча це, звичайно, бздури, дурниці, так звана поезія. До чого тут Девіс, просто від твоїх слів, від самого твого голосу мені зволожувався епітелій, судомило горішки, і я готовий був тут же на місці завалити тебе і без кінця брати [26] , трахати,

<

26

« без кінця брати…» — подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.

empty-line />

…

Тупо так.

8( репліка). Ти спиш, люба моя, ти втомилася від слів. Спи, нам вже недовго залишилось бути разом.

9( ідентифікація жінки).

— Малим я любив лежати, розтягнувшись у повен зріс на підлозі, — (підлоги в нас були застелені дешевим строкатими хідниками, і мама, миючи пофарбовані дошки, завжди залишала їх трохи вологими, щоб хідники не зсувалися, все дитинство моє пройшло під знаком позсуваних хідників), — і переглядати батькові енциклопедії. Заради красного слівця і ритму можна вважати, що я вже тоді шукав її, хоча нікого я, звісно, не шукав, мене просто цікавили жінки. Якось так сталося, що я проґавив усілякі такі дитячі еротичні ігри і тому змушений був шукати правди в книжках. Правди було мало, зате мене оточували розмаїті венери, єви, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої [27] , я класифікував їх, бавився з ними (думаю, я володів одним найвишуканіших борделів), я брав збільшувальні шкла, потужні лінзи, окуляри, конструював з них химерні мікроскопи і наводив на цнотливі енциклопедичні лона. Наївний, я думав, що збільшення — це аналог занурення і тому очікував знайти рожеву піну і оксамитову вологу в цих сухих і тінистих хащах. Я моделював неіснуючий ще тоді блоу-ап [28] , але перфектні репродукції розпадалися під лінзами на пуантилістичні абстракції, лона щезали, перетворюючись в кольорові мозаїки.

27

« розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» — за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму — мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).

28

« ідентифікація жінки (…) блоу-ап» — ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.

— Спека тоді стояла неможлива. Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе [29] . Під сукенкою в неї не було більш нічого — мокре бікіні вона несла в кошику, а в жодній білизні цілком безтурботно не бачила потреби. Це зводило мене з розуму. Я просто шалів, я так хотів її, що боляче було йти, і знаєш що? — я думаю, вона любила мене теж.

— Це, напевно, весело звучить, га? Він зустрів жінку, з котрою хотів би бути все життя, котру, властиво, все життя шукав, і к бісу патетику. Ти думаєш, я просив у Бога такої радості? Цього вашого вошивого кохання? Спокою я просив, якнайчистішого спокою, ну, і хліб насущний даждь нам днесь, традиційно. А тут Він раптом ні з того ні з сього, коли вже все давно позакривано, відчиняє нам це віконце на один сезон. Такі, знаєш, невинні забави. Ну, і все. Все полетіло к бісовій матері. І живи тепер як хочеш.

29

« Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:

СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВ

Присвячується Квентінові Тарантіно

ОСВАЛЬД

Це місто найперше з'являється в снах — жерці, деміурги, монахи, — ти без охорони. Ти в їхніх руках, нездара, незграба, невдаха. Тут злочин — зітхання, а дихання — гріх, а, отже, ти втрапив в тенета. Як регіт пекельний, приятельський сміх лунає із уст екзегета. Останні закляття згадаєш, немов недовчені в школі завдання, і вибавить миттю тебе невгамов- – ний Освальд від злого заклання.

БРУНО

Це місто — музей афектованих дів і див полювання за нами. Тут марева мають подобу мостів, що тануть у вас під ногами. Тут кожна дрібниця — ознака загроз, погроз, потойбічних оскаржень. Туг гра у «завмри» — назавжди і всерйоз, і я вже не рухаюсь майже, і я вже здаюся, й потвори несуть отруєний травами трунок… Й ніхто з нас не певен, чи визволить з пут мене пророкований Бруно.

ДАВИД

Це місто просякнуте димом пожеж, в котрих догорають невірні, і в кожній з його незбудованих веж і тиша, і спокій — позірні. Тут море сягає найнижчих вікон, а дно обіймає пивниці. Хоч риби й немає, та кожний балкон вгинається з надміру птиці. Це птаство, як панство — не слухає сліз. Воно вимагає, щоб вмер ти. І хто його зна, чи Давид-птахоріз тебе порятує від смерти.

РІКАРДО

Це місто — спіраль зачарованих кіл, де тіло сплітається з тілом, і темрява тчеться від духу цих тіл. І ти відступаєш несміло. Імла насувається млосна, мов сік плодів екзотичних, незвиклих, і бачиш вже вістря осикових пік, і чуєш осиплий чийсь виклик. І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть, і молиш, і квилиш, як жертва, щоб, може, хоча б в найостаннішу мить Рікардо не дав тебе зжерти.

НИКОЛА

Це місто для друзів, що прагнуть нірван, в повіках ховаючи рани. І от, наче смертники, пруть на таран сполохані їхні нірвани, і гусне повітря, бо це — сарана, що ґзиться і кпиться і харка… І ось цілий світ вже — суцільна стіна, велика, як справжня сідхартха. І ти замурований в сто насолод, і звідси не вийдеш ніколи… якщо не врятує проклятий народ непроклятий вершник Никола.

АВЕСАЛОМ

Це місто трьохсот тридцяти трьох утеч й трьохсот тридцяти трьох повернень, бо календарям геть усім всупереч триває постійно тут червень: черлені вітри і червінні дощі і спека, багряна до крові, у тріщинах мурів — пурпурні плющі і мох. Оксамитова повінь уже заливає гарячим вином твою розпашілу горлянку… Хіба допоможе нам Авесалом дожити до світлого ранку?

БЕРНАРДО

Це місце містичне: виходячи з ньо- – го, знов повертаєш до нього. Це місто цинічне: тут кожне число на стінах зневажує Бога. Тікати звідсіль — наймарніша зі справ, бо кроки тамуючи тихі, ти знову вступаєш у клятий анклав крізь браму із надписом «вихід». Коли вже рятунку не видно ніде, то, може, єдиний на світі, блажений Бернардо тебе проведе крізь мури з сумнівним ґрафіті.

ВІНСЕНТ

Цим істинно райським куточком землі я можу втішатись без краю. Це місто безглуздими робить наї- – вні пошуки іншого раю. Усе і для тіла є і для душі — тут мавки, як мавпи хвостаті, а в пошуках морісона й анаші шаркані блукають і таті. Любов нелюдська обіймає усіх: любися із різними різно! Хіба б тебе вихопив з моря утіх Вінсент, справедливий і грізний.

АРЕОПАГІТ

Це місто — макдональд. В його берегах зливаються кетчупу ріки, що їх найзухваліший, рідкісний птах не зможе здолати довіку. Тут в храмах пельменних й мечетях пивних жирують жерці обжирання і моляться череву. Але для них це, мабуть, молитва остання. Бо з ложкою в піхвах, з видельцем в руках, не битий ні в тім'я, ні в сім'я, іде рятівник мій сильніший, ніж Вакх. Ареопагіт йому ім'я.

ТАРАС

Це місто, як тісто — липке і глевке, ні смаку, ні жесту, ні слова. Буття тут для тебе настільки легке, що ти ігноруєш основи і замки будуєш свої на піску, повітрі, воді, порожнечі, аж поки тягар хтось не скине на ску… на скурвлені легкістю плечі. І ось вже атлантом ростеш із стіни, тримаючи ветху терасу… Врятуй мене, хлопче, владарю війни, мій велетню, добрий Тарасе.

ЮРІЙ

Це місто в тобі. Територія зла щоразу зростає. Покута уже не рятує. Порядок розла- – мано. Перемогу забуто. І кожного вечора кожного дня у млявій, лінивій молитві ти падаєш долі, як вершник з коня у програній змієві битві. І все ж під склепінням цих тлінних небес можлива іще перемога. Якщо тільки Юрій самого себе врятує від себе самого.

А, втім, це пусте. Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається [30] . Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати. Спокус у мене ніяких не виникає, але в зв'язку з цим знаєш, чого я найбільше боюся? Ну, правдоподібно, мене повинна б збити машина, якщо ти добре знайомий з моєю творчістю. Так от, я боюся зранку виходити на вулицю, не відвідавши ґрунтовно кльозету — кось не хочеться врізати дуба з повними кишками гівна.

— Найбільше йому не давали спокою її руки. Вони снилися йому надто часто. Хоча, по ідеї, з таким же успіхом він міг згадувати її шию, груди або живіт — (її живіт він любив найбільше, йому подобалося дотикати чутливої шкіри, проводити легко пальцями або язиком або — схиливши голову — волоссям, або припасти вухом і лежати так, намагаючись уявити, що там всередині могла б ворушитись і копатись ніжками його дитина) — він міг би думати про її шию або про ще одне улюблене місце, позаду передпліччя, він, зрештою, міг би згадувати її лоно, котре йому так подобалося цілувати, але найчастіше йому ввижалися все-таки її руки — тонкі подовжені пальці, перламутрова шкіра на зап'ястях, довершена кисть, сухі, порізані зморшками долоні і прегарні нігті, округлі, мов срібний мигдаль. Вона не любила своїх рук, казала, ніби в жінки повинні бути інакші, але він добре розумівся на руках і знав, що такі трапляються тільки раз. Зрештою, все трапляється тільки раз, лише сни повторюються раз за разом щоночі.

30

« ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» — пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.

— Там росла фасоля. Це в самому центрі — завжди посеред міста можна знайти подібні оази. Висока металева сітка, вся обвита фасолею, і зелена галявина, не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді [31] . Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому.

Тоді я був певен, що про те місце ніхто не здогадується, що ми перші ступили на цю землю просто з людної вулиці.

Наступного літа я був там знову. Ми пили пиво з її новим друзями. Виявилося, що в тій траві повно риб'ячих кісток. Друзі розповідали анекдоти. Я сміявся.

31

« галявина (…) не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді» — В романі Альва Бессі «Символ» знайдемо такий епізод: «Тоді в кадрі знову з'явилася я із своїм кавалером, і ми пішли танцювати на манюсінькій вільній місцині — не більшій за поштову марку». Годі й говорити, що такі книги, як «Символ» Альва Бессі, «Життя» Мопассана та «Декамерон» Боккаччо (дещо макабричне, щоправда, поєднання) були для радянських школярів єдиними підручниками сексуального життя, тож не дивно, що деякі фрази назавжди врізалися в пам'ять, набувши вартості нав'язливих ідіом.

— Ми бували на горищах, в пивницях і поїздах. Ми бували в музеях. Все виглядало дуже дивним. Місто то зникало, то з'являлося знову. Одного разу вона поклала голову мені на плече і сказала напівздивовано-напівзаспокоєно: «Як зручно ти влаштований». Цього було достатньо. Перед нами відкривалися едемські сади. З'являлися невідомі раніше ріки і ліси, ми купалися в тих ріках і кохалися в тих лісах. Напевно все воно було несправжнім, бо потім нам ні разу не вдалося знайти подібних місць. Трапилася, щоправда, одного раз копиця сіна, та й то в тому сіні було повно павуків.

— Я почав помічати це давно. Вона сама не знала, що з нею коїться. Я бачив, як вона намагається зрозуміти і не може. Ці раптові приступи огиди, розумієш, це було так, ніби вона опам'яталася і побачила, що поруч не чоловік, котрого вона любить (любила), а обридливий слизняк, черв абощо. То були секундні спалахи, якісь чисто підсвідомі, вони дратували її, бо вона не могла ані пояснити, ані пробачити їх собі, вона ж не хотіла бути злою, однак годі щось було з тим вдіяти. Пізніше, річ ясна, це роздратування перекинулося на мене. Щоразу робилося все гірше і гірше, чим більше вона намагалася бути доброю, тим більше я сповзав у свою хворобу. То був кінець.

— Щастя вдавалося нам ще восени. То була, правда, рання осінь. Дуже рання осінь в Кіото [32] . Довжелезні тіні на пагорбі від низького сонця, вівці, пастух, великий чорний пес. Ми стояли на фортечному мурі і дивилися на місто крізь бійниці. Міста не було.

Камінь зберіг на собі сліди поколінь. Мотлікрю, моторхед [33] , ейсідісі, сімплред, аеросміт, металіка, акцепт, бонджові, токінґгедз, блексаббат, озіозборн, скідроу, діпперпл, ґансендрузез, нірвана, кюрі, крім, айронмейдн, клеш, дедкенденз, тірекс, сімплмайндз, ґіллан, рейнбоу, мерільйон, дефлепард, джаґер, вангален, блур, ґардіанз, кісс, інексес, іґґіпоп, джудазпріст, юту, юрайгіп, ейша, гендрікс-моррісон, елicкynep, заппа, секспістолз, леддзепелін, джойдівіжн, феізноумо, тратата.

32

« Дуже рання осінь в Кіото» — тут зашифровано певну особисту таємницю, розкривати котру я не маю наміру, однак подаю ключ до можливої розгадки: натякається на роман Ясунарі Кавабати «Стара столиця», тобто цей роман у даному випадку сам є натяком, можливо натяком на натяки, в яких нарешті зовсім губиться здоровий глузд.

33

« Мотлікрю, моторхед…» — подаються в українській транслітерації назви найвідоміших рокових груп. Один музикант, з яким у мене були доволі натягнуті стосунки, дочитавши до цього епізоду, перейнявся до мене повагою, з якимось навіть нальотом сантиментів. Однак він був би мабуть розчарований, довідавшись, що не всі з цих груп я чув, а більшість просто не толерую. До того ж тут явна містифікація: мені ще ніколи не доводилося бачити ґрафіті, присвячене, скажімо, Френкові Заппі — його фани, здається, не малюють по стінах, — або доісторичному Ті Рексові, котрого нині пам'ятають хіба що найвідважніші ветерани рок-альтернативи.

Вона була в білому светрі, моєму улюбленому. Тіні ставали все довшими, але було ще тепло і вона скинула светр. Внизу сонно паслася слухняна отара і пес, властиво, не мав роботи. Старий спав.

— Мені завжди здавалося, що непристойно дивитися на ступні. Не знаю чому, підошви ніг видаються мені єдиним місцем на тілі, — не сороміцьким, ні, — а саме непристойним. Мене завжди вражає, коли люди безтурботно демонструють свої п'яти. Просто з душі верне. Коли і дивитися гидко, і не можеш відвести погляд. І завше відчуваєш себе останнім лайном.