Острів Робінзона

— То що зробимо?

— Негайно вирушати у відкрите море нам не під силу, — лагідно припинив я суперечку. — Треба спочатку навчитись обходитися з парусом і веслами. Тому ми повинні сховати човен…

— Але де?

— Може, переправити його узбережжям на другий бік острова? — підказав Арнак. — Там іспанці не шукатимуть.

— Навіщо так далеко? Думаю, треба затягнути його вверх по нашій річці і сховати в чагарнику.

— Слушно! Так буде найкраще! — сказали індійці. — Затягнемо його до річки!

— Іспанці поводились так, немовби вони хочуть незабаром вибратися з нашого острова. Але чи відпливуть вони, коли у них не стане одного човна?

— Відпливуть, Яне, відпливуть! Помістяться всі у більшому човні!

Я не був у цьому так впевнений. Питання про те, відпливуть чи не відпливуть іспанці, було для нас майже питанням життя і смерті. Якщо іспанці залишаться довший час на острові, то вони рано чи пізно помітять нас. Цьому за всяку ціну треба було запобігти.

— Єдиний вихід, — заявив я, — це переждати завтрашній день у схованці, а коли настане ніч — одразу ж покинути острів.

Тимчасом погода змінювалась і починала непокоїти нас. Грози на нашому острові, як я вже згадував, були дуже навальні, але нетривалі. Так і тепер — гроза швидко минула, небо прояснювалося, між хмарами блиснули зірки. Після шторму вітер піднімав ще високі хвилі, океан страшенно шумів, але на землі і на морі стало видніше, ніж раніше, на початку ночі.

Ми приступили до здійснення свого плану. Зі мною пішов тільки Арнак; Вагура повинен був чекати віддалік на березі. Скинувши з себе пов'язки, ми за кілька сот кроків од куренів увійшли по шию в воду, потім почали посуватися вздовж морського берега, місцями бредучи, місцями перепливаючи. Я взяв з собою мисливський ніж, який довелося тримати в зубах.

Небо дедалі більше очищалося від хмар, і хоч місяця не було, зірки світили достатньо, щоб розрізняти предмети за кільканадцять кроків. Коли попереду замаячили темні контури човна, ми стали ще обережнішими і намагалися пересуватися так, щоб з води виглядали тільки наші голови.

Насамперед ми добралися до більшої шлюпки, яка стояла на якорі здалеку від берега. Як ми й сподівалися, в ній не було жодної живої душі. Перестрибнувши через борт, ми забралися всередину. На дні було після бурі повно води. Біля носа виднілася купа згорнутих парусів. Ми швидко обшукали всю палубу, щоб знайти щось корисного. Нічого не знайшли.

— А під парусом? — шепнув я до Арнака. — Заглянь-но туди!

Незабаром я почув, як індієць пирхнув з радощів.

— Що там? — підскочив я до нього.

— Якась скриня…

Ми підняли віко і знайшли в ній частини старого одягу. Предмети ці в даний час не мали для нас ніякої вартості. Але, мацаючи в темряві далі, ми знайшли біля скрині щось тверде. Сокира!

— О-о-о! — зрадів молодий товариш і з насолодою махнув здобиччю в повітрі.

— Добре! Забери її з собою! — сказав я. — Пригодиться.

Нічого більше не знайшовши, ми нишком сповзли у воду і повернули до берега. Море ставало все більш мілке, ми поповзли далі рачки і так добралися до човна, який мали намір захопити.

Здалеку здавалося, що він не дуже великий і не важкий, але тепер, коли ми почали стягувати його з піску на воду, для цього довелося докласти неабияких зусиль. Нарешті вдалося його зрушити.

— Подивись, чи є в ньому весла і парус? — шепнув я до Арнака.

— Є! — пересвідчився він у той час, коли я намагався поставити човен проти хвиль.

Ми були настільки захоплені працею, що забули про все на світі. Раптом почувся підозрілий скрип піску на березі. Повернувши голову, я з жахом побачив чоловіка, який прямував до нас. Ішов од куренів. Помітивши, що човен не на своєму місці, затримався на мить, мов остовпів.

— Caramba! [8] — заверещав на все горло і далі викрикнув ще кілька іспанських слів.

Одним стрибком, немов ягуар, кинувся у воду, щоб притримати відпливаючу шлюпку. Можливо, до цього часу він ще не помітив нас, бо мчав у наш бік, немов божевільний. Арнак спритно вдарив його сокирою по голові. Іспанець тільки тихо зойкнув і непритомний впав у воду. Але його крики розбудили людей у куренях. Вискочили і тепер бігли до нас.

8

Прокляття! (ісп.).

Не було іншої ради, як тільки покинути човен і рятуватися втечею. Кинулись у воду. Непомітно і швидко ми віддалялись од човна. Спочатку плили на мілині, торкаючись колінами піску, потім уже все пішло нормально. За нами чулися безладні крики іспанців.

Впевнившись, що нас не доганяють, ми перестали пливти, зацікавлені подіями, які відбувалися в таборі іспанців. Там на піску розвели вогонь, шлюпку повністю витягнули з води, все ще непритомного іспанця приводили до пам'яті. Складалося враження, що вони не підозрівали нашої присутності.

— Прощай, човнику! — заскреготав я зубами.

Я був страшенно сердитий. Ми не тільки не здобули човна, але на додаток до всього під час втечі я загубив у воді мисливський ніж, втративши вірного приятеля, з яким не розлучався цілий рік.

— Сокира є? — буркнув я до Арнака.

— Є! — відповів той.

Молодець хлопець! Принаймні він не підвів.

— Бережи її мов зіницю ока! Я загубив ніж…

За кілька сот кроків од табору ми застали в умовленім місці Вагуру. Разом з ним знову прокралися до куренів і, припавши до кущів, стежили за іспанцями.

Тимчасом прибитий Арнаком чоловік опритомнів і, мабуть, розповідав своїм товаришам про напад, бо в таборі настало збудження. На більшу шлюпку негайно вислали двох озброєних вартових, а меншу затягнули на пісок ще далі від води. Боячись, мабуть, нового нападу, решту ночі вони не спали, снуючи поблизу куренів на березі моря.

— Пронюхали, дияволи, — одізвався Арнак, — що ми на острові!

— Може, вранці шукатимуть нас? — занепокоївся Вагура.

— Та вони ж не знають, скільки нас, — сказав я.

— То думаєш, — зауважив Арнак, — що в зв'язку з цим дадуть нам спокій?

— Авжеж.

Сталося ще краще, ніж я припускав. Перед світанком ми помітили шалену метушню в таборі, а коли підійшли ближче, нас охопила неабияка радість: іспанці збиралися від'їжджати. Гарячково бігали туди й сюди, поспішали, немов сам чорт насідав їм на п'яти.

— Лічіть уважно, скільки їх сідає! — доручив я індійцям.

Ми підповзли ще ближче, щоб нічого і нікого не пропустити.

— Ти боїшся, Яне, що вони можуть зробити якусь засідку? — запитав Арнак.