Острів Робінзона

Заспокоєні тим, що досить надійно сховали своє рухоме майно, ми знову вирушили до табору. Дійшли туди, коли саме заходило сонце. Поки було видно, уважно оглядали гущавину поблизу нашої зупинки, щоб уникнути засади. Але все було в порядку, в гущавині ніхто не сидів, прибулі стояли на старому місці, по той бік гирла струмка.

На цей раз я з двома легкими рушницями під рукою залишився в сховищі, а товариші пішли до табору. Взяли з собою рушниці, щоб ті бачили, що ми озброєні, але обидві ці рушниці були зіпсовані і до того ж не заряджені: якби у хлопців насильно відібрали зброю, то вона б однаково не пригодилася ворогам.

Перед відходом я ще раз дав своїм молодим друзям останні вказівки, немов батько в хвилини прощання:

— Отже, ідіть і поговоріть з Манаурі! Нізащо в світі не проговоріться нікому, скільки тут нас. Навіть Манаурі цього поки що не повинен знати.

— А якщо вони запитають про це?

— Скажіть, що я суворо заборонив вам говорити — та й годі! Не відкривайте також, скільки у вас зброї!.. Переконайте і Манаурі, і того велетня, що я людина не тільки чесна, але й доброзичлива як до індійців, так і до негрів, і з радістю допоможу, якщо вони потребуватимуть моєї допомоги.

— Ми скажемо так, Яне! — пообіцяв Арнак. — Це щира правда!

— Ну, добре, добре… Вони, мабуть, у дуже скрутному становищі, їх щось жорстоко притиснуло. Розпочинати ще нерозумну війну зі мною було б верхом безглуздя.

— А якщо той велетень захоче нас убити?

— Це мало ймовірно, вже хоч би тому, що там є Манаурі. Але, може, він трохи божевільний! Якщо загрожуватиме, скажіть, що я чатую поблизу, і не встигне він заподіяти вам кривду, як сам дістане кулю в лоб. Ви тільки крикніть до мене…

— Дивись, Яне! Ми триматимемось біля вогнища, щоб ти весь час нас бачив.

— Чудово!.. Що б там не сталось, я боронитиму вас, як власне життя. Я вже вам колись казав, що ніколи не залишу вас у біді!

— Ми пам'ятаємо, Яне!

Пішли. Темрява дедалі густішала, і я підкрався за ними аж до самого струмка. Тут притулився за кущем. Табір розкинувся за кілька десятків кроків од мене, і я міг не тільки чути все, що було голосно сказано, але й бачити, незважаючи на ніч, бо там горіли два невеликі вогнища.

Незабаром до мене долинули чіткі, переривчасті голоси. То хлопці прийшли в табір. Я бачив, як ішли до вогнища і як навколо них збирався натовп людей.

Крізь натовп важко було стежити за тим, що там діялося: збиті в купу фігури затуляли хлопців. Я уважно оглянувся. За кілька кроків од мене росла кокосова пальма. Стовбур її біля землі піднімався похило, немовби по діагоналі, а вже значно вище йшов перпендикулярно. Босоніж я легко виліз на цю похилу частину — з висоти мені чудово було видно весь табір. Хлопці стояли біля вогнища, так, як вони й казали. Нас відділяло якихось вісімдесят кроків, трохи забагато, щоб уночі можна було зробити влучний постріл. Одну рушницю я взяв з собою наверх, щоб завжди мати її напоготові, а другу поклав на землі біля стовбура.

Я бачив, як Манаурі, впізнавши хлопців, схвильований, вітався з ними. З щирою радістю обнімало їх і ще кілька індійців, без сумніву, з того самого племені. Негри, що були свідками цієї зустрічі, раділи не менше, ніж індійці, і навіть велетень, на цілу голову вищий від усіх інших, дружелюбно приймав молодих гостей. Камінь звалився мені з серця, і, сповнений добрих думок, я чекав дальших подій.

Арнак щось голосно сказав людям, які його оточували, і ті присіли на землі. Тільки Арнак, Вагура, Манаурі і велетень-негр залишилися стояти.

«Спритний чорт!» захоплено подумав я про молодого індійця, бо внаслідок його дотепного розпорядження мені краще було все видно, а саме цього він, мабуть, і хотів.

До пізньої ночі точилась їх жвава і досить безладна розмова. Спочатку Арнак довго тягнув, розповідаючи, звичайно, про те, що з ним було на каперському кораблі і на острові. Показував вибиті капітаном зуби, а Вагура — шрами на спині і одірване вухо. Звичайно, Арнак говорив аравакською мовою, Манаурі ж перекладав майже слово в слово на іспанську, щоб було зрозуміло всім неграм. Потім Манаурі сам коротко, але чітко розповів моїм товаришам про свої пригоди, зв'язані, як я відчув, з великим островом на півночі, бо часто вказував у тому напрямку. Говорив він дуже вправно, видно було, що це людина, яка знає життя і звикла виступати перед народом, а голос його звучав серед пальм і кактусових кущів, мов швидкий гірський потік.

Коли він закінчив, знов одізвався Арнак; тепер він говорив, мабуть, про мене; індійці охоче слухали його, але серед негрів, коли Манаурі переклав їм, піднялося неприхильне бурчання. Виступив негр-велетень і страшно лаявся. Індійці перебивали його, заперечували. Зчинився страшний гармидер, аж доки Манаурі не звернувся голосно і розсудливо до тих, що посварилися, і втихомирив бурю. Дійшли до якоїсь згоди, напруження помітно спало, і Арнак попрямував у мою сторону, голосними вигуками запитуючи, де я.

Я одізвався. Підійшовши до мене, він коротко пояснив становище:

— Все гаразд, Яне!

— Як? — здивувався я. — А сварка?

— Індійці вірять тобі, і всі на твоєму боці. Негри, власне кажучи, теж, тільки…

— Тільки що?

— Бояться всіх білих. Але ми їх переконали.

— Це певно?

— Мабуть, так.

— А чого вся ця група сюди припливла? Що каже Манаурі?

— На півночі то справді острів Маргарита, ми не помилилися. Негри й індійці там у страшній неволі. Останнім часом були заколоти. Невільники повстали проти іспанців. Але програли. Рабовласники безжально карають їх, багатьох убивають. Цим людям вдалося захопити три човни, і вночі вони відплили. Через два дні добралися до нашого острова.

— І що збираються робити далі?

— Втекти на материк, але спочатку тільки відпочити і добути харчів. У них мало їжі…

— То будуть тут щонайменше кілька днів?

— Авжеж.

— І не бояться погоні?

— Є різні думки. Вони втекли вночі, ніхто їх не бачив. До того часу погоні не помітили. Сподіваються, що так буде й далі і вони цілі допливуть до материка.

— А чи знають вони про течію?

— Ми про це не говорили.

Не бажаючи створити враження смішного вояки, який ходить з двома рушницями, я взяв з собою лише одну, перевісивши її через плече, а другу залишив, приставивши до кокосової пальми. Ніхто цього не помітив: над струмком стояла густа темрява. Я перебрів через воду, яка досягала тут до литок, і пішов прямо до вогнища, біля якого стояли старшини.

— Buena noche! Доброго вечора! — привітав мене Манаурі.

— Buena noche! — відповів я і, підійшовши, подав йому руку.

Ми міцно потиснули один одному руки. Це був чоловік близько сорока років, із спокійним, розумним виразом обличчя, яке одразу викликало довір'я. На його посмішку я теж відповів посмішкою.

Навколо вогнища стояло кілька чоловіків індійців і негрів. Я по черзі підходив до кожного з них і вітався, подаючи руку. Великий негр, що стояв трохи осторонь, хотів нишком відійти, але я поспішив до нього і, простягуючи руку, сказав: