Острів Робінзона

В цю мить прибіг схвильований Вагура і сказав мені на вухо, що він не міг знайти рушниці, пропала десь!

— Стояла біля пальми, — пояснив я.

— Я шукав там скрізь навколо пальми! Немає!.. — Погано шукав!

— Іди сам побачиш!

Я пішов. Справді, рушниці не було. Вночі хтось її забрав. Скажу точніше, вкрав. Мені стало дуже гірко, жаль було рушниці.

Повернувшись до табору, я повідомив Манаурі про втрату. Індієць зараз же почав допитуватись серед своїх. Рушниці ні в кого не було, ніхто її не бачив.

Ми пішли до Матео, я одразу прямо сказав йому, що пропала рушниця.

— Знаю! — зухвало блимнув очима. — Вона у мене! Принесли мені. Візьму її собі.

— Це моя рушниця, правда?

— Знаю!

— Ну, і що далі? — спитав я роздратований. Матео звернувся до присутніх індійців, немов до свідків:

— Тепер самі бачите, який він друг нам! Казав, що рушниць у нього багато. Сам знає, в якому скрутному становищі ми зараз перебуваємо і як нам потрібна зброя. А він хотів би у мене її відібрати… Ні, тепер це моя рушниця!

Я стримав своє обурення. Знову був спокійний. З жалем глянув на нього.

— Матео! — сказав я тихим голосом, пильно дивлячись йому в очі. — Ти дивак і йдеш поганою стежкою! Знаю, що тобі потрібна зброя. Але одне діло красти, і зовсім інше — говорити по-людськи. Якби ти по-людськи звернувся до мене, я, очевидно, не відмовив би тобі.

Бачачи, що на обличчі його з'являється вираз пихи, я додав:

— Зрештою, що тобі дасть ця рушниця? У ній пороху на один постріл. Вистрілиш раз і все.

— Може, ти хочеш, щоб я благав тебе на колінах? — буркнув злісно.

— Ні, не хочу, Матео!.. А оскільки ти, як бачу, не збираєшся віддати мені рушницю і я знаю, що вона пригодиться тобі, то дам тобі ще пороху і куль із своїх запасів.

Серед присутніх індійців і негрів почулися вдячні голоси. Зате на Матео мої слова справили зовсім несподіване враження. Очі його запалали гнівним вогнем, і велетень потряс кулаками.

— Дивіться-но, який добрий! — крикнув. — Ти не прибирай мене до рук своєю благородністю, не виставляй на посміховисько. Не хочу я твого пороху! Не хочу твоєї рушниці! Вдавися нею!

Гукнув до своїх, щоб принесли йому зброю, і наказав віддати її мені. Люди виконували це знехотя, а Манаурі заклинав, щоб він був розсудливий і взяв рушницю, але ж Матео — ні і ні!

Розвиднювалось дедалі більше. Розширювався горизонт. Я виліз на дюну поблизу і оглянув океан. Навколо, скільки бачить око, пусто. Погоні не було.

В човен індійців сіло тільки одинадцять чоловік, тобто жінки з дітьми та шість веслярів, а решта групи разом з нами вирушила пішки. Матео мав намір на човнах обійти острів з півночі, але я щиро не радив йому цього робити: дорога з протилежного боку — зі сходу і з півдня — була трохи коротша, а головне — безпечніша, бо коли б за ними вирушила якась погоня, то вона обов'язково прийшла б з півночі, від острова Маргарита. Велетень тільки вперто похитав головою і буркнув, що, незважаючи на це, він попливе північною стороною.

Коли жінки сідали в човни, мені показали дружину Матео. Це була молоденька і незвичайно вродлива індіанка; вона тримала в руках синка, якому було, мабуть, з рік. Матео з надзвичайною турботою, якої я ніколи не міг би чекати від такої нелюб'язної людини, взяв дитину і дбайливо допоміг жінці сісти в човен. Погляд, яким він дивився на дружину і дитину, був сповнений любові і відданості. Бачачи все це, я не міг надивуватися.

Манаурі підійшов до мене, запитуючи, чи не треба затерти сліди, залишені табором.

— Обов'язково, — відповів я.

Ми всі, чоловіки й хлопці, з допомогою гілляк протягом кільканадцяти хвилин знищили сліди перебування табору.

Коли згодом, ідучи вже по піску вздовж узбережжя, я глянув на море, то побачив, що не тільки великий човен індійців, але й обидва човни негритянської групи пливли на південь. Отже, Матео послухав моєї поради.

«Дивна людина!» подумав я.

Тінь з маргарити

Хоч ми всю ніч не спали, але часу на відпочинок не було. Всіх нас чекала неабияка праця. Нагодувати в наших умовах двадцять п'ять ротів — це не дрібниця.

Як тільки ми під час припливу моря втягнули важкий човен у верхню течію струмка — до цієї справи всі доклали рук — і сховали його під ліанами, я побіг на кукурудзяне поле, з учорашнього ранку зовсім осиротіле. Разом зі мною був Манаурі; мені хотілося похвалитись перед ним нашим багатством.

Я не помилявся. Багато папуг сиділо на майже дозрілих початках, з насолодою пожираючи зерна. На землі ходила ціла зграя чорних птахів, схожих на великих курей. Я вже хотів прогнати геть цих шкідників, але Манаурі стримав мене.

— Зробимо облаву! — шепнув до мене по-іспанськи, але я легко все зрозумів з його рухів.

— Правильно! — сказав я в такий же спосіб.

Не виходячи з гущавини, ми нишком повернули і побігли до своїх. Кожен схопив, що йому під руку попало: хто лук і стріли, хто патик чи палицю, а хто взяв ножа. Мисливці стали цепом і причаїлись під лісом на краю поля, загонщики мчали з боку річки. Пощастило нам надзвичайно. Правда, з папуг, які з вереском піднялись у повітря і полетіли, впало тільки дві, збиті стрілами. Зате схожих на курей птахів, що рятувалися, втікаючи по землі, ми легко наздоганяли і набили їх близько двох десятків. Наше полювання супроводжувалось веселими криками і сміхом. Ми вважали, що такий успіх — багатообіцяючий початок.

Жінки негайно почали потрошити і готувати птахів і незабаром подали смачний сніданок. Снідаючи, ми, щоб не гаяти часу, міркували, як розподілити працю. Вирішили так: дві партії мисливців, одна з Арнаком на чолі, друга — з Вагурою, негайно підуть до Озера Достатку в глиб острова, а також на північ, в район Гаю Папуг; два рибалки, озброєні списами, випливуть на плоті в море до скель, біля яких згоріла іспанська бригантина; найстаріший — близько п'ятдесяти років — індієць залишиться в таборі і з допомогою жінок збудує курені; найкращий стрілець з лука вартуватиме на кукурудзяному полі; індієць, який на Маргариті був теслярем, розширить другий пліт і сокирою витеше нові весла, а я…

Найбільше тривожило мене питання безпеки. Якщо навіть не було б погоні з Маргарити, то все одно перехід через південноамериканський материк, де панували іспанці, потребував би величезної обережності. В запасі у нас було вісім справних рушниць. Це неоціненне багатство треба було мудро використати. Вісім, а разом з нашими — одинадцять рушниць у вірних і вмілих руках — неабияка сила в даних умовах. Треба було тільки зробити її дійовою, навчити людей.

Я звернувся до Арнака:

— Арнак, запитай, хто з них уміє обходитися з вогнестрільною зброєю!