Острів Сильвестра

«Чого я хочу?» — подумав тоді Сильвестр і не знайшов відповіді на це запитання.

Він сидів довго, аж поки не відчув, що починає мерзнути — надворі вже стояла осінь. Хотів назбирати сушняку, який напевне мав бути на цьому острівці, вже піднявся було, але згадав, що у нього ж нема сірників. І тоді зрозумів, що пора сідати у човна.

Нічого цього Ліда не відала. Сильвестр не розповів їй про цей острів. Вона стояла тепер на кухні і дедалі більше відчувала, як боїться тієї миті, коли прокинеться загадкова жінка, що спить у її кімнаті. Найгірше — вона боїться її запитати: хто ж та жінка насправді?

32

Вдруге Сильвестр Васильчук побачив Ніниного чоловіка у себе на кафедрі. Спершу й не впізнав, коли той переступив поріг кабінету. Високий дужий чоловік зніяковіло простяг йому конверта.

— Ось, Ніна просила передати.

— Ніна?

— Так. Я ж Нінин чоловік.

Сильвестр пригадав ту першу зустріч у селі, посеред вулиці, на свято Спаса. Запитав, як там вона, Ніна?

— А що, живемо потихеньку, — сказав Нінин чоловік. — Тількино посадили картоплю, трохи передихнути мона, поки строк огірків та капусти не підійшов. Та й буряки скоро тре буде сапати. В селі як у селі. Ніна казала — там фотка, може, вам згодиться.

Вже як цей чоловік, що явно почував себе не в своїй тарілці, вийшов, відмовившись від кави, запропонованої Сильвестром (та я, знаєте, не п’ю, серце трохи, особливо як за кермом, то воно вліяє), він відкрив конверта.

То було давнє фото, зроблене на другий день після випускного. Їх було семеро на фотографії, вже вчорашніх однокласників, вільних птахів. І в цій сімці посередині, звісно, Олег-Князь, поруч Ніна у білому своєму платтячку з відкритими плечима, а з іншого боку від Ніни він, Сильвестр. У тому новому, хоча й дешевому костюмі, якого, як потім розповіла сестра, змусила її з матір’ю перешити для брата і сина та ж Ніна. На ферму, виявляється, приходила…

То була одна-єдина фотографія, на якій він стояв поруч з Ніною. Була ще одна, де він і Ніна сиділи на лавочці біля школи, теж з однокласниками, але там він сидів скраєчку, між ними були Вітька Романів та Олька Рощук. До того ж та фотографія десь пропала в гуртожитку. Чимось когось привабила. Чого ж Ніна вирішила передати йому цю фотографію? Як спогад про себе? Про випускний? Чи давала знати, що вона їй непотрібна?

Сильвестр напише їй листа, де подякує за ту особливу світлину (так і напише), ще додасть кілька вимучених речень про своє життя і роботу. І відчує, як з плечей звалився величезний тягар.

Дівчина, котру він колись так любив, таємно кохав до потемніння в очах, посміхалася ледь-ледь, з якоюсь також потаємною зажурою. Він спочатку поставить знімок на столі, а потім вирішить, що це зайве. Фотографію принесе додому, і Ліда спитає, котра тут Ніна, про кохання до якої розповів колись, у хвилини відвертості. Він покаже, і його палець торкнеться Ніниного носа.

— А що, непогане в тебе було кохання, — скаже Ліда і пошле легкий укольчик. — Симпатичне. Хоча й без взаємності.

Сильвестр промовчить. Він чекатиме запитання, якого Ліда не задасть. Хоча б мусила задати — чому Ніна передала йому цю фотографію?

Фотографія ляже до альбому. Він ще якось раз чи два її побачить, вже в альбомі. Забуде про неї, хоча колись жагуче хотів мати це фото. Але однокласник, який фотографував, поїхав поступати в морехідне училище, та так і не прислав. А Ніні, бач, зробив, може, й раніше, відразу після того дня, коли вони з Ніною були вперше і востаннє зафіксовані поруч для вічності.

«Смішне словосполучення, — подумає Сильвестр. — Зафіксовані поруч для вічності. Тітка Вічність тільки й чекає таких дарунків, ха».

33

«Шановний пане Автор! Цілком випадково я довідався, що ви пишете книжку про відомого, як мені сказали, літературознавця і критика Сильвестра Васильчука. Відверто кажучи, ніколи не чув про такого, як і не читав ваших творів, але наш спільний знайомий, пан Z, з яким ви поділилися своїм задумом, сказав мені, що однією з дійових осіб у цьому романі буде така собі Ніна, дівоче прізвище якої було Кримащук, однокласниця, а потім, як сказав мені наш спільний знайомий, друга дружина названого Сильвестра Васильчука. І наш спільний знайомий ще казав, що начебто для вас «образ Ніни є найбільшою загадкою» (його вираз, пардон).

Якщо так, то ми з вами колеги, чому, власне, й пишу цього листа. Не хочу потрапляти ні в яку книжку, ні в яку історію, тому й не називатиму свого імені. Не назве вам його й пан Z, якщо ви здогадаєтеся, про кого йде мова, я з нього взяв слово, а він, я знаю, вміє слово тримати. Отож нехай я залишуся для вас безіменним, інкогніто, чи як там.

Тим більше, що я тепер, як прийнято казати, відповідальний працівник міністерства. А тоді ж я був рядовий студент фінансовоекономічного інституту, однокурсник цієї ж Ніни. Я прийшов до інституту також із села, так трапилося, що, навчаючись у школі і синіючи над підручниками (бо я собі поставив за мету будь-що стати студентом), я в школі навіть не встиг закохатися, так, була хіба легка симпатія до однієї дівчини. Закохався я по-справжньому вже в інституті, десь наприкінці семестру, перед зимовою сесією. І, як ви, певно, вже здогадалися, пане автор, мою таємну кохану звали Ніна Кримащук. Таємну, тому що на той час біля неї упадав інший наш однокурсник, такий собі Вадим (Вадік, як він себе називав). Він був непоганий із себе, до того ж син заможних номенклатурних батьків — батько якийсь чин у міськвиконкомі, а потім, здається, і в міськкомі партії, мати працювала в управлінні торгівлі. Вдягався він чи не найліпше у нас на курсі, явно мав гроші. Треба сказати, що й скупим не був, міг запросити цілу компанію на каву з коньячком чи всіх хлопців групи на пиво. Симпатія у них з Ніною ви йшла явно обопільною. Десь через місяць вони вже сиділи на лекціях поруч, разом виходили з інституту. Якщо вас цікавить, то можу повідомити таке: Ніна ніколи не заглядала йому в очі, трималася дуже гідно, швидше змушувала Вадіка бігати коло неї і виконувати її примхи, наприклад, принести в перервах між лекціями морозива чи пляшечку кока-коли, яка почала тоді з’являтися у магазинах. Втім, Вадік мав доступ до спецмагазинів, які тоді й були одні наповнені товарами. Вдягалася Ніна, треба сказати, доволі скромно, могла цілий тиждень, на відміну від наших інститутських модниць, ходити на лекції в тому самому платтячку чи кофточці, але вміла підбирати собі одяг якось так, що та ж кофтина чи сукенка дуже їй гармонували. А якщо з’являлося щось нове, то відразу всім запам’ятовувалося, хоча надто дорогих речей, треба сказати, у неї не було.

Так от, я дивився на їхнє спілкування і, пардон, страждав. Ніна ставилася до мене, як би ліпше сказати, рівно і приязно, я ж іноді задерикувато налітав на Вадима, намагався показати, який він неглибокий, що за зовнішньою дженджуристістю у нього нічого нема за душею, ну і т. д. Вадік злився, один раз навіть зірвався, і тоді я побачив, як відверто зневажливо поглянула на нього Ніна. Все ж дружба їхня тривала, Вадік навіть поїхав за Ніною на практику в її область, хоч, звісно, міг влаштувати собі практику в Тернополі, де ми навчалися. Так тривало і на другому курсі, моє страждання (втім, глибоко затамоване) посилювалося, я навіть почав подумувати, щоб перевестися на заочне відділення. І раптом на одному інститутському вечорі десь наприкінці другого курсу Ніна сама підійшла до мене і спитала, чи не хочу я її запросити до танцю. Я відповів, що радий би, та дуже погано танцюю, вона посміхнулася і сказала, що навчить мене. З того навчання й почалася наша дружба, що переросла в кохання. Вадік, звісно, заартачився, спробував погрожувати й мені і Ніні. Навіть натравив на мене якось своїх міських приятелів, котрі мені пом’яли боки й поставили синяк під оком та розквасили губу. Та в мене вже виросли крила, я літав, як може літати закоханий хлопець, до якого раптом прийшло таке нуждане-негадане щастя. Я дав відлуп і тим субчикам, і Вадіку, я не боявся жодних погроз зробити якісь там капості в інституті. Що мені було до них, коли Ніна пересіла до мене, коли щовечора я летів на тих же крилах до її гуртожитку, і ми подовгу блукали вулицями або сиділи в якійсь кав’ярні. Одним словом, як казали знамениті клоуни з групи, не пам’ятаю, правда, назви, здається, «Мімікричі», асісяй, любов. Ну і т. д. і т. п. Щоб купити Ніні подарунок, я, бувало, наймався й вагони розвантажувати. Вона, правда, докоряла, попереджала, щоб я не смів, та я був радий, коли вдавалося умовити духи (французькі, ser!) чи ту ж кофтину прийняти. Якщо коротше, бо, певно, набрид своїми подробицями, які, може, й мене тільки стосуються, через рік, наприкінці третього курсу, ми стали жити як чоловік із жінкою, тоді ж я запропонував їй руку і серце, на що Ніна відповіла, що не штамп у паспорті поєднує людей. Я ще двічі пропонував їй те саме, та вона сказала, що офіційно одружимося, якщо вона до тих пір, як закінчимо інститут, мені не набридне. Я, звісно, запевнив, що не набридне, і це було правдою.

Грім, пане автор, ударив наприкінці п’ятого курсу, за кілька місяців до закінчення інституту, коли я дізнався (як сніг на голову, пардон за може штамповане порівняння, від якого ви скривитеся), що Ніна, моя Ніна, відмовилася від пропозиції продовжити навчання в аспірантурі, на яке вона могла претендувати, бо явно тягла на «червоний» диплом, від направлення в міське управління економіки і попросила направити її в рідну область, в якесь село. Здивувався я не лише тому, що в мене були зовсім інші плани, що я мав направлення принаймні в райцентр, а головне, тому, що Ніна не була заідеологізованою, пардон, дурепою, яка вірила, що треба піднімати сільське господарство чи виконувати тодішню Продовольчу програму, накреслену таким-то пленумом і озвучену з папірця маразматичним генсеком, якого ми в гуртожитку називали не інакше як склеротичним Льонькою. Втім, і Льоньки того вже не було.

І коли я попросив Ніну, Ніночку свою пояснити цей свій вибрик, вона, дивлячись мені в очі, сказала, що ніякого вибрику нема, що вона давно визначила своє життя. І коли я спитав, як же вона визначила, то Ніна сказала так само тихо і спокійно, що вона повернеться в область, могла б, звісно, і в рідне село, але там місця й економіста, не кажучи вже про головного економіста, в колгоспній конторі зайняті. До того ж, вона не хоче нікому переходити дороги, не привчена до цього. Тому поїде, куди направлять. Зрештою, посада для неї не така й важлива. Якщо випаде, то повернеться до своєї Вербки, ні — то житиме деінде. Суть у тому, любий мій (тут з якоюсь особливою ніжністю вона назвала моє ім’я), що іншого життя я собі не уявляю. Я хочу нормально вийти заміж, збудувати з чоловіком гарний дім, народити купу дітей, може, четвероп’ятеро, виростити їх, дожити до внуків, а як пощастить, то й правнуків. «А зі мною ти собі це не уявляєш?» — спитав я, бо вже відчув підтекст її мови. «Ні, — сказала Ніна так само лагідно, — у нас різні стежки чи дороги, різні уявлення про мету життя. Ти намітив собі зробити кар’єру, я знаю, коли ти поїдеш зі мною, ти силуватимеш себе, там ти теж або швидко підеш угору, або згодом дорікатимеш мені, між нами ростиме прірва, навіщо? Кудись їхати за тобою, як і за кимсь іншим, я не збираюся, бути додатком також. Зрештою, ти міг мене вивчити за ці чотири з половиною роки чи хоча б за той час, що ми були разом. Ти був гарним другом і, не морщся, гарним коханцем, але наші дороги тепер розбігаються в різні боки».