Шрифт:
Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А
Пролог. СОН
Канае Сома бачив сон. Той сон був дуже схожий на правду. Та оскільки Канае відразу збагнув, що все це йому тільки сниться, видиво здавалося йому яскравішим за дійсність. І хоч скільки разів він повторював собі, що це всього-на-всього
Канае поволі опам’ятовувався. Цупкі щупальці темряви слабшали, а в глибину заплющених очей просочувалося тьмяне світло. Пам'ять вернулася до нього раніше, ніж зір, а ще раніше слух, але Канае нічого не чув, бо навколо, мабуть, панувала тиша. Та ось перед його очима в густій, майже липкій пітьмі замріли невиразні обриси навколишнього світу. Це, однак, не означало, що настав світанок і розвіявся морок. Просто його свідомість трохи проясніла і її раптом заполонив небачений досі краєвид.
Так, це був краєвид. Безмежна площина тяглася до сірої нитки приємно вигнутого виднокола. Небо заволокли хмари, а над землею висіло мляве червоно-коричневе сяйво. Та незабаром, коли очі Канае звикли до нової обстановки, подекуди на цьому безмежжі почали виступати дивні нерухомі предмети. Власне, це не були самі предмети, спотворені, понівечені, а лише їхні душі. Недалеко від Канае височіло голе дерево. Колись воно, напевно, шуміло зеленим листям, а тепер його стовбур був зламаний навпіл, і потрощені гілки стирчали в обидва боки. Кора на ньому так обгоріла, що дерево скидалося на брилу якоїсь руди. За тим деревом видніла купа залізобетону — покручене залізне пруття, вивернутий фундамент. А далі, куди око сягало, простягалася така ж сама руїна — рештки до невпізнання обгорілих дерев і розвалених будівель. Усе це, заповнюючи земний простір, здавалось, не обстоювало свого права на існування, а наче соромилося його і, прагнучи повного знищення, шкодувало, що його не обернуто на порох. Ні, слово „шкодувати” сюди не підходить. Мабуть, речі споконвіку були такими — безвольними, беззмістовними. Вони звикли мовчати, нічого не прагнути і лежати купами. І тільки відчуття, пробуджена свідомість Канае намагались знайти у них якийсь сенс.
Канае відчув, що дихає і, отже, існує. Таке відчуття з'явилося, певно, тому, що над уявним мертвим краєвидом панувала неймовірна тиша, а повітря, яким Канае дихав, їдке, майже липке, було наповнене нестерпним смородом, як у сільському крематорії. Той сморід, здавалося, проникав у тіло й отруював його. „Як же це я тут опинився? — запитував себе Канае. — Це ж країна смерті. Треба звідси тікати. Інакше я тут згнию”. Канае бачив перед собою моторошні хороводи обпалених дерев, пощерблені стіни з дірами, схожими на очні орбіти черепа, бачив розкидане залізо, каміння і голу, без жодної стеблини чи прутика, землю. Та земля пролягала аж до виднокола, над нею зависло червонясте сяйво, навіть годі сказати, яке — денне чи нічне: небо — без сонця, місяця, зірок — висіло зверху велетенським шатром, а над темно-коричневою межею неба й землі тяглася вузькою довгою смужкою, як після тайфуну, дивовижно жовта, наче полум’я хмара. Ніде не було ані душі. На землі і в небі ніщо не ворушилося, не подавало голосу, сам час зупинився — тьмяне сяйво й загадковий краєвид застигли як у стоп-кадрі кольорового фільму. „Треба якнайшвидше звідси тікати!” — подумав Канае і спробував ворухнути головою. Та ба, голова не ворушилася. І не тільки голова, але й руки, ноги — все тіло не слухалося його.
Страх охопив Канае. Серце шалено загупало, на чолі виступив холодний піт, а з горла вирвався нечутний зойк… Принаймні так йому здалося. Адже неминучим наслідком страху мало бути прискорене биття серця, холодний піт і відчайдушний крик. Та насправді всього цього не було. Бо він не мав ні серця, ні чола, ні рота. Може, колись і мав, та зараз ніщо не підтверджувало їхнього існування. Одно слово, усе його тіло обернулось на двійко очей, які закарбовували на своїй сітківці лише ту частину краєвиду, що лежала просто перед ними. І ще в нього був мозок, який усе обмірковував… А що сталося із шкірою, внутрішніми органами та їхніми функціями — цього Канае зовсім собі не уявляв. Однак він живе, бо пильно розглядав краєвид, який тепер, коли на Канае напав страх, здавався йому ще злощаснішим і пустельнішим.
І саме цієї миті в нього виник сумнів — а може, це сон? Його очі, як нерухома фотокамера, втупилися в цей спустошений, незнайомий краєвид. Здавалося, що в нього немає інших відчуттів, крім зору. Та ні, він відчував, що дихає. А якщо нічого не чув, то це свідчило не про його глухоту, а про те, що він опинився у беззвучному світі. І ще Канае відчував їдкий, отруйний запах. А це означало, що в нього є й нюх. Щоправда, тільки уві сні ці відчуття можуть бути такі своєрідні. „Я бачу сон! Сон! — повторював Канае. — Тож нема чого боятися, як мала дитина. Треба пильно вдивлятися, закарбовувати в пам'яті”. І як студент, що готується до екзамену з географії і зосереджено водить очима по карті (тільки б чогось не пропустити!), Канае почав шукати на мертвій землі ознак життя.
Тепер, трохи заспокоївшись, Канае побачив щось схоже на сцену з декораціями, освітлену тьмяним прожектором. Безлисте дерево на передньому плані, яке ще дужче підкреслювало німотність краєвиду, підкорилося законам перспективи і разом із заваленою стіною, уламками заліза та обпаленого каміння почало зменшуватися, аж поки не зникло під смугою жовтої, наче зотлілої на вогні, хмари. Вдалині
показалися м'які вигини чогось схожого на річку. В її висохлому річищі не ближчало й калюжки, і тому важко було зрозуміти, що це було насправді — річка чи канал. По мертвому обширу темно-бурої землі не пробігав ні пацюк, ні польова миша, а в порожньому небі не пролітала жодна пташка. Однак видиво було надто яскравим, щоб називатися сном. А проте, це був таки сон, але такий, після якого зітхнеш з полегшенням, а такий, що стократ жахливіший за дійсність… Саме цієї миті в його затьмареній голові сяйнула думка. Спочатку це був лише здогад, але він пустив у свідомість коріння, обріс листям і набрав сили дійсного факту — з такою нездоланністю розростається зеленою смугою вздовж залізничного полотна трава від розсипаних випадково зерен.Напевно, усе це спустошення викликав вибух водневої бомби. Виходить, нарешті цю смертоносну зброю таки застосували. І як неминучий наслідок загинули люди і всі живі істоти. Настав кінець усьому — людській цивілізації, поступу, гуманності і миру. Не стало й дикої природи. Більше того, зупинився час. Не лишилося ні крихти надії. Липкий запах, що витає у повітрі, — це трупний запах загиблих людей і тварин. У ту хвилину, коли вибухла воднева бомба, вони радо перебралися з цієї розпачливої землі у країну смерті. Радо? Ні, вони вмирали без радості. Бо хоч би який розпач панував на землі, все-таки залишилося трохи доброти між людьми і надії на мир між країнами. А вони могли б жити, якби ця безглузда, нікому не потрібна смертоносна зброя не була пущена в хід. Та пізно вже про це говорити. Її запущено. Навмисне чи випадково, помилково чи з непорозуміння — яке це має значення? Скінчилося. Усьому настав кінець.
Проте Канае не переставав дивитися. Сум, гнів і горе вже не тривожили йому душу. Краєвид перед його очима можна було б вважати навіть гарним, якби його скрашували люди або живі істоти. А так хіба його назвеш гарним? Зруйновані будівлі, гола земля, трупний запах і на всьому цьому важкі сліди зупиненого часу…
„А як же я? — подумав Канае. — Невже я ще живий? Чому тільки я? Щоправда, у мене майже все вмерло, крім очей. Отже, між мною і тим обгорілим деревом з потрощеними гілками немає різниці. Я стою і дивлюся вперед, уп'явшись корінням у землю. Я — дерево. Засохле дерево, що гине в перед смертній агонії. Мій обов’язок — спостерігати це атомне спустошення. Пам'ять про нього навіть після моєї смерті, з'єднавшись з пам’яттю інших жертв, вічно витатиме над землею. Вічно витатимуть над нею разом з радіоактивним пилом людська пам'ять, скорбота і гнів”.
Раптом до його вух долинув легкий шум вітру. Невже це вітер з країни смерті? А може, це означає, що розпадаються, виходячи з ладу його внутрішні органи? Канае вже нічого не міг збагнути, а лише намагався якнайширше розплющити очі.
СВІТАНОК
І знову Канае потроху приходив до пам'яті. Він інстинктивно зрозумів, що навколишня темрява — не продовження попереднього і не початок нового сну. Зір до нього ще не вернувся (він і досі був у полоні страшного видовища), але поволі воскресало відчуття дійсності, повсякденності — одним словом, того, що він, Канае, — це таки він. Канае підсвідомо відчув, що навколишня пітьма не зловісна, нічим йому не загрожує і не може спричинити кошмарів. До неї навіть можна доторкнутися. Напівсонний Канае простягнув догори руку, змахнув нею, як метелик крилом, і на щось наткнувся. Спалахнуло світло. Він стрепенувся й остаточно розплющив очі.
Якийсь час Канае розгублено дивився на сліпуче проміння торшера над узголів’ям. Відчуття дійсності повернулося до нього назавжди в ту самісіньку мить, коли світло електричної лампи розігнало темряву. Він — це таки він. І не лишився він сам-один на світі після вибуху водневої бомби, а спав на теплій постелі у своїй кімнаті і тільки бачив моторошний сон. Ось вона, ця дійсність. Тісна кімнатка шість татамі [1] , тепла ковдра, холодна права рука, простягнута вгору, і знайоме світло торшера. Його день, як звичайно, почнеться ось так. Ще в ліжку Канае слухатиме по радіо музику видатних композиторів, а після останніх новин налаштує радіоприймач на передачу „Славетні виконавці перед мікрофоном” і, слухаючи її, встане з постелі, одягнеться в костюм європейського крою, легко поснідає і напхає портфель потрібними матеріалами, а потім, замкнувши двері на ключ, вийде на холодну зимову вулицю. Згодом він гойдатиметься в переповненій електричці, сидітиме на твердому стільці у видавництві, а якщо головний редактор прискіпуватиметься, знову на електричці поїде до свого підопічного автора. Канае миттю входив у ритм свого повсякденного життя. Ось і зараз почнеться для нього наперед визначений день. А колись люди дізнаються, що він був не простим редактором, а честолюбним автором роману нового типу. Колись…
1
Площу кімнат у Японії вимірюють кількістю татамі — рисових мат. Площа татамі — приблизно 1,5 кв. м.
Канае намацав біля подушки ручного годинника. Щойно минуло пів на шосту. Як рано! Про те, що ніч ще не минула, свідчило і кволе світло крізь віконну завісу. Коли очі звикнули до сутіні, Канае побачив, що прикрита абажуром лампа торшера не дає багато світла — середина кімнати лежала в півтіні, а по кутках було зовсім темно. Можна б ще постати. Та ще й як! Коли б не цей поганий сон, він поспав би до сьомої тридцяти, а може, й до восьмої. Дивний сон. І знову до Канае повернувся колишній страх.