Острів Смерті

— Що сталося?

— Я й сам добре не розумію,— відповів він машинально на питання Куїми і звалився на стілець. Що з ними сталося? Уже кілька днів підряд його мучило якесь незрозуміле передчуття, а тим часом щось трапилося з ними насправді. Та що? Канае обвів невидющими очима кімнату. Він поринув у здогади, але нічого не міг придумати.

— Ну, я пішов. По дорозі загляну й до Йосіди-сана,— сказав він Коїмі і поміж столами попрямував до дошки. Поряд із своїм прізвищем вписав: „Йосіда-сенсей”. Потім вернувся до вішалки і зняв пальто. Як завжди, за ним уже стояла Коїма з його портфелем у руках. Поклавши його на стіл, вона допомогла Канае одягтися. Коїма завжди про нього дбала.

— Сома-сан, погода якась непевна. Ви взяли парасольку?

— Ні, та, може, якось обійдеться.

Коїма усміхнулась, але Канае не помітив і цього привітного усміху. Із задумою на обличчі він узяв портфель і швидко вийшов з редакторської.

ВЗИМКУ. ДВА ДНІ ТОМУ

Канае засидівся допізна в редакторській, а потім повечеряв сам-один у найближчій, добре знайомій їдальні. Смеркалося, коли він, не кваплячись, ішов до станції державної електрички. Година пік минула, і вагони були порожні. Та після одної пересадки Канае не поїхав додому, а зійшов на станції Сіндзюку і, змішавшись з людським натовпом, подався до бару „Леда”, де Мотоко трохи підробляла.

По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на квартирі Нісімото, з обома. У нього склалося враження, що Мотоко та Аяко творять одне нерозривне ціле; в них він знайшов і щирих співрозмовниць, і друзів, і привітну родинну атмосферу. Коли ж часом заставав удома тільки одну з них або зустрічався з нею десь-інде, то зразу відчував, як дух йому запирає, губився — наче людина, що жмуриться від яскравого сонця.

Цілком природно, що Канае почав навідуватися в цей невеличкий бар, як тільки Мотоко стала там підробляти. Він заходив сюди під різними приводами, скажімо, хотів ознайомитися з її новою роботою або забрів сюди по дорозі, йдучи в службових справах. Спочатку він розповідав Аяко, що Мотоко-сан освоїлася з обстановкою й закидав їй холодне ставлення до постійних клієнтів, та якось непомітно став усе замовчувати. Зустрічі з Мотоко в барі почав вважати за їхню маленьку таємницю. Мотоко Моегі працювала в барі тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, і лише тоді Канае сюди заходив. Одне з одним вони майже не розмовляли. Найчастіше, зіпершись ліктями на стійку, Канае мовчки попивав віскі з содовою й льодом, а Мотоко, сплівши руки на грудях, так само мовчки дивилася на нього. Поряд хазяйка бару або подруга-офіціантка перекидалися люб’язними словами з відвідувачами. Відчуття таємниці з'явилося в Канае тоді, коли він помітив, що Мотоко начебто не розповідає Аяко про його вчащання до бару „Леда”. Те, що між щирими приятельками про це не говорилося, відбилося у його серці дивним щемом і заважало відкритися Аяко. Якось непомітно сталося так, що з певного часу Канае прагнув зустрічатися з Мотоко або Аяко сам на сам.

І лише того вечора в нього не було підстав для докорів сумління. Річ у тім, що Аяко сама попросила його піти в бар на розвідку. Напередодні вона навмисне забігла до нього на квартиру і схвильовано повідомила, що останнім часом з Мотоко щось коїться. Згадавши її поведінку позавчора ввечері, Канае погодився з тим, що Мотоко справді була дивна , але ніяк не міг зрозуміти, чому. „Вона завжди поводилася незвично, і саме це вабило мене до неї” ,— пояснював він собі. Та сьогодні, коли він цілісінький день сидів над версткою, в його уяві з'явилося чарівне обличчя Аяко й немов сердите Мотоко. „Якщо Аяко так переживає, то треба піти в бар і побачити все на власні очі” ,— вчасно згадав Канае.

Як тільки він, штовхнувши важкі двері бару, просунув голову всередину, то відразу побачив, що Мотоко немає. У довгому й вузькому, добре опалюваному приміщенні „Леди” було тільки троє — хазяйка бару, офіціантка і якийсь молодик біля стійки. Канае залишив парасольку під стіною і, не знімаючи пальта, вмостився на високому табуреті та замовив віскі з содовою й льодом. У цьому барі не було бармена і готувала напої сама хазяйка. Тому охочі до хитромудрих коктейлів сюди не вчащали.

„Отже, її тут немає,— подумки повторив Канае.— Позавчора ввечері вона ж казала, , що останніми днями не працює в барі”. А як добре було б, якби він застав її тут. Йому хотілося з’ясувати стільки питань! Скажімо, що означав її поцілунок? Боячись почервоніти, Канае поспішно перехилив склянку, а тоді підвів голову й запитав у хазяйки:

— Момоко-сан сьогодні вихідна?

— Останніми днями вона загалі не з'являється. Що з нею трапилося?

— Відколи її немає?

— Сакура-сан, ви не пригадуєте, відколи?

Хазяйка звернулася до офіціантки. Насупивши брови і ледь-ледь закопиливши губи, дівчина відповіла:

— Цього тижня я її тут не бачила. Та й у суботу минулого тижня, бо, пам'ятаю, було чимало роботи. Що з нею? Невже застудилася?

— Її здоров'я не з міцних. Але ж могла б попередити… Правда, не думаю, що вона так мовчки й покине роботу.

Хазяйка бару намагалася приховати свій немолодий вік під товстим шаром пудри і хоч казала, що багато пережила — її діло не процвітало. У її невеликому барі могло водночас працювати не більше трьох офіціанток, яких за давнім звичаєм звали Сакура, Умеко, Момоко, але такого збігу майже ніколи не бувало. Коли Мотоко взялася підробляти тут, прибравши собі ім'я Момоко, Умеко вже звільнилась і залишилася тільки Сакура, що працювала лише місяць, тому й нею, новачком у цій справі, хазяйка дорожила.

— Сьогодні четвер? Значить, уже тиждень, як її тут не видно,— підвівши голову, втрутився в розмову молодик, що досі мовчки забавлявся гральними кісточками.

— О, і ви, Яма-сан, пам'ятаєте? — усміхаючись, запитала хазяйка.

— Звичайно. Бо заглядаю я сюди тому, що Момоко-сан тут обслуговує…— відповів молодик і, звертаючись до Канае, спитав: — А ти? Теж, мабуть, з цієї причини забігаєш? Значить, ми з тобою — одна компанія, що з'являється лише

у вівторок, четвер і суботу?

На раптовий град запитань Канае мимоволі усміхнувся. Той молодик таки вгадав: поки Мотоко тут не працювала, Канае ні сном ні духом не знав, що є такий бар „Леда”.

— А хіба мене немає? — кокетливо заперечила Сакура.

— А чого ж… Правда, є два типи жінок: одних помічаєш

лише тоді, коли нагадують про себе, інших бачиш перед собою навіть тоді, коли їх немає. Танку про сакуру і сливу знаєш? [18]

— Ні.

Сакура ображено закопилила губи, і молодик зареготав! Поглядаючи на нього, засміявся й Канае. Разів зо два він бачив його й раніше в цьому барі. На правильних рисах обличчя цього чоловіка лежала тінь пережитого, а це означало, що він старший за Канае років на три-чотири. Принаймні спочатку так здалося Канае. І тільки коли молодик сміявся, вираз його обличчя ставав невинним і дуже молодим. Загравати з жінками й теревенити — в цьому він не мав рівних. Навіть Мотоко Моегі, завжди холодна до людей, сміялася від його жартів, і це дуже непокоїло Канае. „От шалапут!” — подумав нього. Хоч віскі не було міцне і Канае пив його маленькими ковтками, він одразу відчув, горять його щоки. „Певно, той чоловік службовець, а не утриманець якоїсь фірми, що має своє представництво в Токіо, бо тоді він був би з компаньйоном.” ,— вирішив Канае. Незнайомець завжди сидів біля стійки сам, як і Канае. Поглядаючи збоку на його старанно прилизане волосся, Канае почувався приголомшеним зухвалою заявою молодика про те, що його вабить сюди Момоко. „А втім, таких відвідувачів тут, мабуть, немало” ,— подумав він і замовив ще одну склянку віскі з содовою. Тим часом молодик знову

18

Очевидно, мова йде про танку: Куди не кинеш оком,

Усюди -

Сливи та сакури.

Столиця навесні -

Немов парча.

причепився до хазяйки:

— То Момоко-сан — новачок? У барі працює вперше?

— Начебто. Ще не розбещена, га?

— Я теж не розбещена! — хизуючись своєю молодістю, вигукнула Сакура.

— Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти — що журавлиця і курка.

Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:

— Зате хазяйка тут особлива — як лебідка.

Було видно, що лестощі — найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.