Острів Тамбукту

До хатини зайшло троє юнаків. Двоє з них несли по дерев'яній таці, а в руках третього був кокосовий горіх. У першій таці виявився печений ямс та інша городина, а друга була порожня. Лахо взяв кам'яну сокиру, що висіла на стіні, обдер шкірку горіха, потім розколов його навпіл і вилив молоко в порожню тацю. Після цього він стулкою черепашки настругав у молоко м'якоті, і каша була готова. Лахо подав мені тацю, а сам одвернувся. Інші зробили те саме. І доки я не попоїв, жоден з них не повернувся обличчям до мене. Я дуже здивувався. Біля джерела вони так не робили. Навпаки: там усі з величезною цікавістю стежили за кожним моїм рухом. Якщо їхню поведінку тепер можна розцінювати як ввічливість і повагу до гостя, то вона була дуже доречна: я ще не звик користуватись їхніми ложками з черепашкових стулок і нерідко підносив до рота порожню «ложку», бо каша була рідка й виливалась.

Коли я пообідав, усі обернулись до мене. Лахо запитав:

— Андо — пакегі гена? Пакегі гена?

Дивлячись мені в очі, тубілець чекав відповіді. Інші теж мовчали. В хатині стало тихо-тихо. Що їм відповісти? І я згадав слова Мехмеда-ага: «Буває правда гірша за брехню, і брехня краща за правду». Не треба багато розуму, щоб збагнути це. Старий турок радив мені приховати від плантатора частину правди, коротше кажучи, збрехати йому. То була інша справа. А брехати тубільцям якось не дозволяло сумління. А чи не нароблю я собі шкоди, коли визнаю, що не впав з місяця, що я така сама людина, як і всі? Можливо, саме через те вони й бояться мене, чи не зроблять і вони те саме, що зробили кілька місяців тому їхні брати на побережжі?

Тубільці чекали відповіді. Лахо не зводив з мене очей. Я вирішив прикинутися, що не зрозумів питання, і знизав плечима. Але їх така відповідь не влаштовувала. Лахо, ствердно киваючи головою, сказав:

— Андо — пакегі гена!

— Пакегі гена, пакегі гена! — закивали головами й інші.

II

Хоч мене і вважали за людину з місяця, проте я стомився, як звичайнісінька земна людина. Побачивши, що гість ліг відпочити, тубільці один за одним вийшли з хатини. Дерев'яна подушка мулила в голову, але повернувшись на спину, я зручно вмостився й заснув.

Прокинувся аж увечері від страшного галасу. Я схопився й вибіг. На майданчику біля моєї хатини зібрався чималий натовп. Чоловіки принесли дві довжелезні товсті колоди, поклали їх серед майданчика і закидали зверху сухими дровами. Потім принесли жару й розвели велике вогнище. Два чоловіки притягли на бамбукових жердинах забиту свиню. Тушу поклали поперек колод, які вже встигли розгорітися, й почали її смалити, повертаючи на всі боки. А осмаливши як слід, заходилися шкребти гострими черепашками, після чого, озброївшись бамбуковими ножами, порізали м'ясо на шматки.

Тубільці дуже майстерно виготовляють ці ножі. Розколовши сухий бамбуковий обрубок на тоненькі драночки сантиметрів по два-три завширшки і тридцять завдовжки, вони обстругують їх черепашками, а потім обсмалюють на полум'ї. Такі примітивні ножі дуже гострі, ними можна різати м'ясо майже як справжніми.

Згодом прийшли й жінки. Вони принесли багато горщиків і різного посуду. Траплялись горщики чималі — завбільшки з барило, а були й менші.

На майдані стало дуже людно.

Кілька тубільців, ідучи один за одним, принесли з селища великі корзини, повні ямсу і таро. Жінки негайно заходились чистити овочі, а чоловіки тим часом порізали свинину невеличкими шматочками й склали її на рогожі, застеленій свіжим пальмовим листям. Коли все було готове, Лахо почав ділити.

— Андо, пакегі гена! — вигукнув він, подаючи мені чималий шматок м'яса.

— Олан!

— Габон!

— Малан!

Вигукуючи раз у раз імена чоловіків і жінок, Лахо кожного наділяв шматком м'яса.

Відклавши вбік чималий кусень, він сказав:

— Лахо, тана біляр бома!

Тобто: «А це Лахо, вождю племені бома».

Кожна сім'я клала свою частку м'яса в горщик, додавала туди таро та ямсу і, наливши з бамбукових «бутлів» води, ставила в жар.

З-за далекої вершини випливав місяць. Постававши лицем до сходу, тубільці мовчки чекали, доки зійде світило, а коли воно з'явилось над обрієм повним колом, з майдану полинув протяжний багатоголосий вигук і луною прокотився по схилах:

— Гена-а-а, о-о-о, і-і-і…

Задумкав бурум, завищали кокосові сопілки. Потім знову настала тиша. Всі стояли мовчки, немов прислухаючись до цієї урочистої тиші. Невдовзі далеко-далеко, зі сходу й заходу, по схилах прокотилася така сама хвиля вигуків і барабанний бій. Це зустрічали схід місяця жителі сусідніх селищ.

Страва зварилася. Розклавши її в шкаралупи з кокосових горіхів, які були набагато більші за наші миски й полумиски, тубільці посідали вечеряти. Мені піднесли дерев'яну миску. З такої самої посудини їв Лахо і ще кілька найстаріших чоловіків. Принесли й глечики з кокосовим вином. Серед майдану палахкотіло довжелезне вогнище, яскраво освітлюючи все довкола. Його відблиски стрибали по деревах, що стіною оточували галявину.

Раптом знову задумкав бурум, завищали сопілки й пищики. Починались танці, які тривали аж до світанку.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Біла людина на березі океану. Кому пощастило врятуватись: капітанові чи Грею? Тривоги племені бома. Ворожнеча між племенами бома і занго. Лахо пропонує мені одружитись, залишитись у його племені. Розшуки білої людини. Несподівана зустріч.

I

Я почав часто відвідувати лібату орованду — хатину для гостей. Порівняно з моїм куренем вона здавалася справжнім палацом. Найчастіше я приходив туди надвечір. Тубільці поверталися з городів, де працювали весь день, і ми довго розмовляли. Частенько сюди навідував ся й Лахо. Ми так заприятелювали з вождем, що він сам почав запрошувати мене до цього своєрідного готелю. Інколи тут збиралося душ до десяти найвидатніших людей селища. Старійшини сідали на нарах, і при світлі вогнища, розкладеного на підлозі, починалися розмови.

Якось увечері Лахо прийшов стривожений і схвильовано запитав: невже я незадоволений біляр бома — плем'ям бома? Чи мені не до вподоби їхня їжа, чи люди набридли? Чи, може, хтось мене образив? Я здивовано відповів, що ніхто мене не ображав. Навпаки, всі ставляться до мене по-дружньому, годують — краще й бути не може. І взагалі, чому він думає, що я незадоволений?

— Ти ходиш по городах біляра занго, — сказав вождь.

І пояснив, що люди з племені занго, яке живе на березі океану, буцімто кілька разів заставали мене у себе на городах. Чого мені там треба? Невже я збираюся залишити плем'я бома і перейти до племені занго? О, плем'я занго нехороше! Уїн біляр — погане плем'я.

Я збентежено запевняв вождя, що ніколи не ходив у затоку до племені занго і навіть гадки такої не мав. Але ж люди з племені занго розповідають, що пакегі гена ходить до їхніх городів рвати ямс, таро та банани. Він справді ховається від людей, проте його бачили кілька разів. Тепер жінки й діти бояться ходити на городи.

Плем'я занго — це те, що хотіло перетопити нас в океані. Але хто ж той пакегі гена? Не інакше, як капітан Стерн. Він був добрий плавець, — мабуть, урятувався і от тепер краде овочі з городів біля затоки, щоб не вмерти з голоду.