Острів Тамбукту

— Це ви даремно, сер. Подумайте краще, йдеться про війну, яка покладе край усім війнам. Я вам уже казав і можу сказати ще раз: вона буде корисна і для дикунів, і для нас. У моєму складі є з десяток гвинтівок, кілька пістолетів і чимало патронів… Зважте. — Я вже зважив.

— Шкода, дуже шкода… А що ви на це скажете, Стерн? — звернувся плантатор до капітана. — Мені дуже хотілося, б знати вашу думку.

— У мене з цього приводу ще немає власної думки, — відповів Стерн.

— Сподіваюсь, у вас немає бажання вдруге летіти в море з каменюкою на ногах?

— Звичайно, немає, — кивнув головою капітан. — Тільки я не певен, що в них була мета неодмінно втопити нас.

— А яка ж мета? Може, викупати вас?

— Можливо. Мені здається, що це в них такий звичай, проте…

— А що ви скажете про мого повара? — в'їдливо запитав Сміт.

— Грей помер од переляку, — не вагаючись відповів Стерн. — Він був страшенний боягуз.

Плантатор не погоджувався.

— Не будьте наївним, Стерн. Людина не може вмерти від переляку.

— Ще й як може! Тим більше, коли в неї таке хворе серце, як у нашого Грея…

Щоб припинити неприємну розмову, я запитав у капітана, чи не його заставали тубільці у себе на городах.

— Мене, — відповів він. — Коли нам набридають консерви, я вирушаю по городину та фрукти. І знаєте, що виявилось? Що не я від тубільців, а вони від мене втікають! Тільки вчора, коли ходив по воду, дикуни хотіли підійти до мене і щось вигукували, але їх було багато, а я не взяв з собою ні гвинтівки, ні пістолета.

Я розтлумачив капітанові вчорашнє непорозуміння.

— А коли б вони побачили, що то не ви, чи підійшли б вони, як ви гадаєте? — запитав капітан.

— Можу вас запевнити, що ні.

— Тоді я не розумію, сер, навіщо вам здалася та війна? — повернувся він до плантатора.

— Що б ви там не говорили, а я залишаюсь тієї ж думки, — сказав Сміт. — Бо не хочу, щоб мене втопили, як сліпе кошеня.

— Цього ніколи не трапиться, — заспокоїв я його. Потім звернувся до капітана: — Хочете, я познайомлю вас із своїми друзями? Вони чекають на мису. Я пообіцяв їм неодмінно повернутися.

Капітан відмовився. Стомився, мовляв. Напевно, боявся.

Мені хотілось порадувати друзів яким-небудь подарунком, і таким, якого вони в житті не бачили. Але нічого важкого взяти з собою я не міг, тому вирішив подарувати їм порожніх консервних банок. Пробивши в кількох банках дірочки, я нанизав їх на мотузок і повісив на шию. Потім попрощався з капітаном і плантатором і вийшов з каюти.

— Візьміть рятівний пояс, легше буде пливти, — гукнув навздогін Стерн.

– І пістолет, — обізвався плантатор.

Пояс я взяв, а од пістолета відмовився.

Тубільці сиділи на тому самому місці, де я їх і лишив. Углядівши мене, вони страшенно зраділи, а на порожні банки здивовано витріщили очі. Я роздав по одній Лахо, Габону та іншим. Вони з цікавістю й дитячим захопленням розглядали їх з усіх боків. Але це все-таки були не діти: вони враз зрозуміли корисність банок. Габон зачерпнув з джерела води й напився. Інші зробили те саме. А Лахо вилив на себе банку води, і вибухнув веселий сміх.

Я сказав тубільцям, що в «великому човні» є ще два пакегі і мені треба повернутися до них.

— А вони хороші? — запитав Лахо.

— Хороші, — відповів я, хоч Сміт навряд чи заслуговував на це,

— Тоді нехай і вони переходять жити до нас, — вирішив Лахо.

Я пообіцяв, що це ми зробимо, але трохи пізніше.

— Коли пізніше? — глянув на мене вождь.

— За кілька днів.

— Скільки днів? Леон-ба? — і він показав п'ять пальців.

— Леон-да, — відповів я, показуючи обидві руки. Видно, вождеві не дуже сподобався такий строк, проте він кивнув головою:

— Гаразд, будемо чекати…

— Будемо чекати, — обізвався й Габон.

Інші тубільці повторили те саме, попрощалися зі мною, потискуючи правою рукою мою ліву руку вище ліктя, а лівою дружньо поплескуючи мене по плечу, й рушили додому. А я поплив до яхти.

II

Наступного дня ми з капітаном вирішили зробити вилазку на берег. Я спитав Сміта, що можна подарувати тубільцям.

— Ви сподіваєтесь подарунками привернути їх на свій бік? Що ж, гаразд, я вам не заважатиму, — сказав він. — Почекаю, доки ви самі не побачите, що гвинтівками легше переконати, ніж цяцьками.

Плантатор приніс із складу разків десять намиста і стільки ж невеличких дзеркалець, а я позбирав на кухні всі порожні консервні банки. На перший випадок цього було досить. Але капітан був іншої думки. Коли вже виходили, він спитав мене:

— А гвинтівки не візьмете?

— Оці порожні банки варті більше за всі десять гвинтівок містера Сміта, — сказав я й розповів капітанові, як зраділи вчора таким подарункам мої друзі з племені бома.

Та капітана було важко переконати. Він взяв гвинтівку й поклав десятків зо два патронів у гумову грілку, щоб не намокли.

— На всяк випадок, — пояснив він і, посміхнувшись, сказав англійське прислів'я, схоже на наше: береженого й бог береже.

Я попросив у Сміта ще й цигарок та запальничку, щоб пригостити тубільців.

— А хіба дикуни курять? — здивувався він. — Хто ж їх навчив вирощувати тютюн, коли тут нема європейців? Батьківщина тютюну — Америка. Вперше до Європи його привезено Христофором Колумбом, а після цього розповсюджено по всій землі. Якщо ці дикуни весь час жили ізольовано, то як потрапив сюди тютюн? Можливо, Магелланові матроси завезли?

— Ні, сер. У них тютюн не справжній. Це, власне, й не тютюн, а якась інша рослина. Вона росте на острові в дикому стані. Але незважаючи на те, що їхній тютюн не «справжній», тубільці — завзяті курці. Навіть жінки курять.

— Коли так, я даю вам свій портсигар і запальничку. Вони закриваються герметично їі не бояться води. Зроблені за спеціальним замовленням.

— Але ж вони вам потрібні, сер…

— О, не турбуйтесь, їх у мене кілька.

За такий подарунок я був йому щиро вдячний.