Острів Тамбукту

Але бурхлива радість мисливців незабаром потьмарилась. Юнак, що першим схопив черепаху за шию і перекинув її горілиць, лежав тепер в одному з човнів і стогнав од болю. Черепаха таки зачепила його своїми гострими пазурами. Права нога мисливця нижче коліна була роздерта, і з рани звисав чималий шмат кривавого м'яса.

У мене не було при собі лікарської сумки. Я запропонував Гахарові поїхати зі мною до «великого човна» по сумку, але старик відмовився. Та й не тільки він: жоден з тубільців не наважувався наблизитись до нашої яхти. Зійшовши на берег, я наказав покласти пораненого в холодку, а сам сів у човен і поплив до яхти. Та коли повернувся назад з ліками, побачив, що потерпілого під деревом уже не було. Тільки Гахар з кількома тубільцями стерегли черепаху. Деякі з них стрибали навколо здобичі в дикому танку, щось пронизливо вигукуючи. Інші нарубали в лісі пакілля, зробили на мілині загорожу й загнали туди черепаху. Тут вона мала жити, аж доки її не заріжуть і не спечуть.

Я спитав у Гахара, чому поранений не дочекався мене.

— Боїться твого кобраю, — відповів старик.

Така відповідь мене не здивувала. Цей юнак не перший уникав моїх ліків. Мовою тубільців слово «кобрай» означає не тільки ліки, а й чари. Якщо ліки дає хворому його друг, це буде «нанай кобрай» — «хороші ліки», але ті самі ліки, дані хворому його ворогом, стають «уїн кобрай» — «погані ліки», від яких можна померти. Якщо хлопець не довіряє моїм лікам, значить, він вважає Мене за ворога або в кращому разі не вважає за друга.

Я докорив Гахарові, чому він не сказав юнакові, що я йому не ворог.

— Я казав, — промовив тубілець, — але він не послухав мене.

Мисливці притягли з лісу кілька обдертих колод, скотили їх докупи, вкрили зверху зеленим листям і розвели на цьому помості вогонь. Коли багаття добре розгорілося, принесли кілька гладеньких каменів, поклали їх у жар і закидали сухими дровами. Потім вигнали із загорожі черепаху, перекинули горілиць і за хвіст потягли до товстого крислатого дерева. Там кам'яною сокирою відтяли їй голову, вирізали з велетенського панцира м'ясо, порубали його на шматки і, обгорнувши листям динного дерева, поклали на розпечене каміння. Зверху закидали жаром.

До вечора м'ясо було готове. Після заходу сонця з села долинули звуки бурума, що кликали тубільців на бенкет: їсти жарене м'ясо і танцювати до самого ранку.

Мені теж дісталось кілька шматків печені, обгорненої динним листям. Я взяв свою пайку і подався до яхти.

— Де ви пропадаєте! — напустився на мене Стерн.

Капітан турбувався. Але, почувши, що я полював на черепах, він полегшено зітхнув:

— А ми вже збирались поминки по вас справляти…

А Сміт, побачивши м'ясо, вигукнув:

— Чудово, сер! М'ясо черепахи дуже смачне. Але його їдять, доки воно тепле. Бо коли вичахне, робиться тверде, мов підошва,

Сміт мав рацію: м'ясо й справді було смачне, і ми добре повечеряли.

Всю ніч з берега долинали звуки бурума та вересклива музика, які не давали нам спати.

IV

Недовіра пораненого тубільця нагадала мені про плем'я бома. Спочатку й там зустріли мене з недовірою, а коли мені пощастило зламати кригу, я залишив їх. Останнім часом ця думка не покидала мене. Як там зараз Лахо та Габон? Що думають про мене мої друзі в горах? Чи виглядають мене й досі, чи вже втратили надію, що я колись повернуся до них?

І я вирішив ще раз навідатись на умовлене місце. Сміт з капітаном теж виявили бажання піти зі мною. Ми взяли свої двостволки й посідали в човен. Суденце легко пливло по гладенькій поверхні океану. В прозорій воді шмигляла велика й мала риба, дно попід берегом кишіло морськими тваринами найфантастичнішої форми: морські зірки, губки, їжаки, раки та безліч інших істот найрізноманітнішого забарвлення: червоні, жовті, оранжові, зелені… Життя в морі було не менш багате, ніж на суші.

Суденце човгнуло по піску, і я побіг до дерева, на якому друзі залишили колись для мене кілька горіхів. Дивно! Горіхів на дереві не було, але порожні консервні банки погойдувалися на тому самому суку, де я їх і повісив. І до ситцю, який я тоді міцно прив'язав мотузком до гілки, щоб не вкрали мавпи, — теж, видно, ніхто й не доторкався. Під деревом налилась тільки горіхова шкаралупа. Значить, тубільці на десятин день, як ми й домовлялись, приходили сюди, але, не заставши мене на умовленому місці, поїли горіхи й повернулися додому. Але чому ж вони не позабирали банок та ситцю? Це мене страшенно збентежило. Того разу вони так раділи, коли я подарував їм консервні банки, а ситцю вони і в очі ніколи не бачили, він не міг їм не сподобатися. Чому ж вони не взяли подарунків, які я залишив для них? І навіщо поїли горіхи, залишені для мене?

— Я все зрозумів, сер! — підняв пальця вгору Сміт, мов проповідник, який повчає свою паству. — Тубільці з'їли горіхи, бо були голодні.

Цей жарт мимоволі розсмішив мене.

— Чому ж вони в такому разі не забрали банок та ситцю? — запитав я.

— Боялися, що ці речі зачаровані, — відповів Сміт. — Ви ж самі якось скаржились, що дикуни відмовляються од ваших ліків, щоб, бува, не вмерти від них.

Сміт мав рацію. Якщо плем'я бома вважає, що я залишився жити в його ворогів, отже, і я став для них ворогом. А коли так, вони нізащо не візьмуть од мене жодної дрібниці, остерігаючись «уїн кобраю» — злих чар. Через те вони, певно, й не наважились забрати банки та ситець, а кокосові горіхи поїли, щоб не дістались ворогові.

Такий висновок засмутив мене. Я з болем думав про Лахо, Габона та інших хороших людей цього племені, які врятували мене від голоду й дали притулок. Я почував себе винуватим. Обіцяв повернутись до них у гори — і не дотримав свого слова…

— Ходімте, сер, — обізвався Сміт, — що тут роздумувати! Заберіть свої консервні банки й ситець і віддайте їх новим друзям. І більше користі буде: ви одержите за них банани й кокосові горіхи.

Ми пішли понад берегом. Які тут великі дерева! Дерева-велетні. Ось, наприклад, оцей баніан. Під його грандіозною кроною може сховатись від дощу ціле село. А стовбур такий товстий, що десять душ, взявшись за руки, не обхоплять його. І навіть цей велетень не вистояв би під напором бурі. Товсті повітряні корені, що підпирають дерево з усіх боків. Такі корені звисають з гілля банана, проростають глибоко в землю.

А ось тикове дерево. Вгору виростає до сорока метрів. У нього теж товстий стовбур, а цвіте воно дрібненьким білим цвітом. Вічнозелене тикове дерево — одна з найтвердіших лісових порід. Його деревина містить у собі особливу олію, яка надає йому твердості й стійкості. З тикового дерева будують кораблі, бо черепашка, найлютіший ворог морських суден, до нього майже не чіпляється. Сміт розповів, що саме з цих міркувань голландці вирощують на островах Ява й Суматра великі тикові ліси.

— Перед нами велике багатство, сер! — захоплено говорив плантатор. — Душа плаче, коли дивишся, як воно гниє на пні!

Ми йшли стежкою, що вела до селища племені бома. Біля прірви стежка урвалась. Я відшукав те дерево, на якому колись висіла драбинка. Драбинку хтось зняв. Дорога до племені бома була відрізана. Отже, там уже мене не вважали за друга, і я, сумний і збентежений, пішов назад.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Старий іспанський географ мав рацію. Сумніви Гахара. Амбо, син вождя. Хто такий Арикі. Ідол племені занго. Гібон і мангуста. Стріла, що випускає блискавку.

I

Так минуло ще три місяці. За цей час нічого незвичайного не трапилось. Щоранку я сходив на берег до тубільців, а ввечері повертався на яхту. Спочатку капітан Стерн тінню ходив за мною: оберігав мене. Але згодом і він переконався, що його гвинтівка ні до чого. Тубільці були сумирні й дружелюбні, їм навіть і на думку не спадало заподіяти нам щось лихе. І все-таки Стерну дуже хотілося, вистрілити хоч раз, щоб тубільці відчули силу гвинтівки, але я не погоджувався. Від першого ж пострілу вони б порозбігались хто куди і більше б ніколи не захотіли б підійти до нас. А яка нам від того вигода, адже треба привернути їх на свій бік, а погрозами цього не здобудеш. Зрештою, Стерн визнав свою помилку і сходив на берег уже без зброї. Однак, душа Стерна не лежала до тубільців.