Острів Тамбукту

— Невже ви не здогадуєтесь, сер?

— Ні.

— Ну що ж, тоді дозвольте мені задати вам одне запитання: кому ми продамо перлові черепашки і дорогоцінні перли? Тубільцям? Але вони їх не цінять. Ось я одержав цю велику перлину лише за одну сигару. Якби у тубільця було більше перлів, він би віддав мені їх за ту ж сигару. Перли дорого коштують лише в цивілізованих країнах, які ми ніколи вже не побачимо…

Капітан замовк;і задумався. Сміт, навпаки, пожвавився і з докором сказав:

— Викиньте з голови ці чорні думки, Стерн! Я глибоко переконаний, що одного чудового дня ми знову побачимо нашу добру стару Англію, і тоді слава про нас прогримить на весь світ, бо ми повернемося як першовідкривачі невідомого острова з неоціненними багатствами. І левина доля цих багатств дістанеться нам. Що, не вірите?

— Хотілось би вірити, але не можу, — зітхнув капітан. — Наше повернення залежить од випадку. Ми можемо залишити острів тільки в тому разі, коли тут пройде якесь судно.

— А чому б нам не побудувати парусне судно? — спитав Сміт. — У нас досить інструментів, та й дикуни нам допоможуть.

— Неможливо, — захитав головою капітан. — Побудувати парусне судно — нам не під силу. Потрібен хоч один хороший тесляр, а в нас його немає.

— А що ви скажете про великий парусний човен? Невже ми і його не зможемо побудувати?

Капітан подумав і сказав:

— Парусний човен — так, це можна… Але я не зважусь вирушити на парусному човні через Індійський океан.

– І це говорите ви, Стерн? Старий моряк?

— Так, старий, на жаль, — важко зітхнув капітан. — Якби був молодшим, напевно б зважився.

– І зараз зважитесь, — заохочував його Сміт. — Треба випробувати всі можливості. Особливо, якщо знайдемо перлові черепашки. Тоді за всяку ціну нам треба дістатися до Англії, а потім знову повернемося сюди, але вже добре підготувавшись. Хочете, я вам скажу, що я думаю, Стерн? Думаю… ні, ні, вірніше передчуваю: я стану відомим, як мій прадід капітан Paг, якого зловмисні писаки незаслужено заплямували. Король перлів — як красиво звучить це! — Плантатор примружився і мрійно вів далі: — Тоді хай стережуться лондонські акули! Я ще проковтну їх разом з банками і фабриками, і цей день буде найщасливішим у моєму житті.

— Погано, що перлові скойки живуть на дні моря, звідти важко їх дістати, — сказав капітан. — Але треба спробувати… Отже, ходімо! Треба захопити деякі речі в хатині.

Ми зайшли в хатину Сміта і Стерна. До цього часу я не заходив до них і був дуже здивований, побачивши, як комфортабельно влаштувались обидва англійці. В кутку стояло два пружинних ліжка, застелених м'якими ковдрами і сітками від москитів. Нари й підлогу покривали дорогі килими, біля стіни стояли м'які шкіряні крісла, посередині — стіл і кілька стільців, а в глибині — нагромаджені мішки і ящики.

— Видно, ви приберегли чимало речей з яхти, — сказав я плантаторові.

— А чому б і ні? — відповів він. — Приберіг деякі корисні речі і гадаю, що зробив розумно.

— А ви не боїтесь, що тубільці можуть їх покрасти?

— О, ні! Арикі наклав табу на мою хатину, і ніхто не має права увійти до неї. Крім того, тубільці не знають призначення цих речей та й не цікавляться цим. Тільки Арикі — цей упертий і нахабний старик — турбує мене. Завчив два англійських слова і весь час повторює: «коньяк, цигарки, коньяк, цигарки…» Я просто не знаю, як відкараскатись од нього. Щодня давай йому по пляшці коньяку і по коробці цигарок. Але ж це не може тривати вічно. Що я робитиму, коли ящики стануть порожні?

— А на який час вистачить йому ваших запасів? — запитав я.

Плантатор запитливо поглянув на мене, через силу посміхнувся і в свою чергу спитав:

— Хочете знати, скільки ще коньяку і цигарок є в мене?

— Так.

— А чому це вас цікавить? І вам хочеться випити коньяку?

— О ні, будьте спокійні! Я хотів би знати, чи не напоїте ви Арикі та його друзів?

— Арикі — так, але його друзів — ніколи! — заявив Сміт.

— Дайте мені довгий мотузок, — звернувся Стерн до плантатора і перебив нашу розмову. — Перш ніж спуститися на морське дно, треба зміряти його глибину. Мені буде потрібна і торба для черепашок.

— Гаразд. Стерн, — з готовністю відгукнувся Сміт і, порившись в одному з ящиків, подав капітанові мотузок і торбу.

— А тепер не завадило б хильнути по чарчині коньяку, — підморгнув мені капітан.

Сміт приніс пляшку коньяку і три чарки.

— Так, момент особливий і заслуговує, щоб випити, — сказав він. — Отже, будьмо здорові. За успіх нашої справи!

— За майбутнього короля перлів! — підніс свою чарку капітан і цокнувся з плантатором, який самозадоволено посміхався. — А ви не вип'єте? — спитав він мене, побачивши, що я не беру своєї чарки.

Ні, волію сигару, якщо містер Сміт не заперечує…

Ні, звичайно! — сказав плантатор і подав мені коробку з сигарами.

II

Захопивши мотузок і торбу, ми вирушили до малої затоки. Був полудень, і сонце пекло немилосердно. Ми сіли в човен, проїхали через вузький канал і потрапили у велику затоку. Капітан прив'язав до мотузка важкий камінь, який взяв з берега, і спустив його в воду. Ми зміряли глибину — виявилось дванадцять метрів.

Досить глибоко, але спробую, — сказав капітан, роздягаючись. — Камінь важкий, швидко потягне мене на дно, але не ручуся, що випливу. Якщо не повернусь, не раджу вам шукати мене: акули потурбуються про мене.

— Без жартів, Стерн, — стривожився я. — Глядіть, бо тут справді є акули.

— Акули не люблять запаху коньяку і тікають від нього, як нечистий від ладану, — засміявся капітан. — Але містер Сміт береже його для головного жерця і мені дав лише одну чарку.

— Коли б я знав, то дав би вам цілу пляшку, — відповів Сміт.

Капітан широко посміхнувся:

— Я згоден одержати її після того, як закінчимо роботу, якщо ви не маєте нічого проти…

— Звичайно! — кивнув головою плантатор. — Пляшка ваша!

Капітан взяв у руки камінь і кинувся у воду вниз головою. Я тримав мотузок, який швидко розмотувався и моїх руках, і думав: «Глибина досить велика. Дванадцять метрів — це не жарт! Старий морський вовк досягне дна, але чи зможе він випливти на поверхню?» Коли я висловив свої сумніви плантатору, той махнув рукою: