Острів Тамбукту

Якось уранці Боамбо зібрав людей, розділив їх на кілька груп, і всі взялися за роботу. Одні в лісі рубали молоді дерева для балок і підпорок, другі, зв'язавши їх міцними ліанами, тягли в селище, треті розрубували дерева по мірці, відповідно до величини хатини, очищали від кори й будували самі хатини. Робота посувалася дуже повільно. Щоб обтесати кам'яною сокирою стовп для основи і вбити його на півметра в землю, два-три чоловіки витрачали цілий день. А тільки для одної хатини потрібно було не менше десятка таких стовпів.

Дах був основною частиною кожної хатини, і тубільці докладали багато зусиль, щоб зробити його якомога надійнішим. Після цього будували стіни. На стовпах, що підпирають дах, настилали рядами бамбукові стебла, перев'язували їх ліанами, і стіна була готова. На передній стіні залишали вузький отвір для дверей. Потім робили нари — одні в хатині, а другі знадвору перед дверима. Над зовнішніми нарами прибудовували легенький навіс од сонця.

Жінки допомагали при будівництві хатин: рвали пальмове листя і з нього плели рогожі, приносили з лісу ліани і очищали їх від колючок, але не залишали і щоденної домашньої роботи.

Дивлячись, як мучаться люди з кам'яними сокирами і витрачають цілі години, щоб відрубати одну гілку, я згадав про сокири, пилки, тесла і гвіздки Сміта. Все це ржавіло в його хатині. Якщо роздати інструмент тубільцям і навчити користуватися ним, всі хатини будуть збудовані за тиждень-два.

Я вирішив поговорити з Смітом. Знайшов його на плантації. Він працював там з ранку до вечора: обкопував дерева, підрізував паростки, поливав і щиро радів із своїх успіхів. «Якби Сміт виріс в інших умовах, — подумав я, — міг би стати дуже корисною людиною». Він був досить досвідченим плантатором — лише за кілька місяців його маленька ділянка стала схожою на квітучий сад. Маленькі дерева швидко виросли і пустили гілки, а деякі навіть зацвіли і вже на перший рік мали дати плоди. Сміт радів кожному пагонку, турбувався, як справжній хазяїн, про кожну стеблину, годинами обдивлявся кущі чорного перцю, паростки какао й кави, до кожного деревця прив'язав картонну табличку з номером і постійно записував у зошит зміни, що сталися за добу. Хоч він і не був агрономом, але добре знав тропічну флору ще з Кокосових островів, а коли чого не знав, вичитував у книжках. Звичайно, і ми з капітаном йому допомагали. Сміт ніколи не забував подякувати нам, але завжди нагадував, що плантація — його справа і його власність. Це дратувало капітана, і в такі хвилини він кидав мотику, брав рушницю і йшов у ліс.

— Благодатна земля, сер! — вигукнув Сміт, коли я підійшов до нього. — Тепер я розумію, чому населення острова легко здобуває собі засоби до існування, незважаючи на те, що обробляють землю дерев'яними кілками й лопатами.

— Якщо ми навчимо їх обробляти землю залізними мотиками, вони одержуватимуть ще більші врожаї, — сказав я.

— Це непотрібно, — одразу заперечив Сміт. — Нам не слід втручатися в їхнє життя.

— Чому?

— Тому що ускладнимо його, а не полегшимо.

— Навпаки, залізні мотики й лопати допоможуть тубільцям, а високі врожаї поліпшать їхнє харчування. Це принесе велику користь племені.

Не знаючи, як заперечити, Сміт сказав:

— У мене не склад мотик і лопат. Їх і так зовсім мало, я повинен берегти для себе. Що я робитиму, коли вони зіпсуються і зробляться непридатними? Чи гадаєте, що і я мушу копати дерев'яними кілками і лопатами? Ні, сер! Мотики і лопати мої, дозвольте мені розпоряджатися ними, як я вважаю за потрібне. А про тубільців не турбуйтесь, і без моїх мотик вони почувають себе щасливими, бо вдовольняються тим, що мають.

Звичайно, я не погодився з плантатором, бо по його виходило, чим людина бідніша, тим вона щасливіша. Це була філософія феодала, зацікавленого в тому, щоб раби були бідні й неосвічені, щоб цілком залежали від нього.

— Так, так, — кивав головою Сміт. — Ці люди щасливі саме тому, що вдовольняються малим і не знають розкошів. А ви хочете привчити їх спати на пружинних ліжках і щодня їсти м'ясо й пити вино. Це безглуздо, сер! Я не маю ні фабрики пружинних ліжок, ні землеробських машин і знарядь.

— Мова йде не про ліжка і машини, а про найелементарніше: про те, щоб навчити їх краще обробляти землю. Дайте їм з десяток сокир, і вони значно швидше розчистять ліс і засіють більший простір корисними рослинами. Зараз тубільці будують хатини. Треба дати їм не тільки сокири, але й тесла, і гвіздки. Треба допомогти їм.

Сміт заперечливо похитав головою.

— Ні і ні! Дикун — дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.

Тоді я нагадав, що він обіцяв Боамбо, коли той згодився відвести йому землю під плантацію, навчити тубільців культурно обробляти землю і одержувати по три врожаї на рік. А от зараз відмовляється.

— Це егоїзм, — докорив я йому.

— Ні, не егоїзм, а здорова логіка, — спокійно відповів Сміт.

— Яка здорова логіка в тому, що ви приховуєте від тубільців ваші знання і досвід, які можуть бути їм корисними? Навіть тварини допомагають одне одному, а ми ж розумні люди. Це ще більше зобов'язує нас…

— Ніхто не може примусити мене робити те, що мені невигідно, — сердито сказав Сміт і, повернувшись до мене спиною, попрямував назустріч капітанові, який ішов із селища.

II

Ми сіли в холодку біля маленької річки. Доки Стерн набивав люльку, я розповів йому про нашу суперечку із Смітом.

— Ганьба! — несподівано промовив Стерн, запаливши люльку. — Люди працюють, а ми сидимо тут у холодку і сперечаємось. Звісно, ми мусимо допомогти тубільцям. Якщо ви не дасте їм ваші сокири й тесла, — повернувся він до плантатора, я сам дам, не питаючи вас.

— Не маєте права, Стерн! — крикнув Сміт, і його бліде обличчя спалахнуло.

— Не маю права? — скипів і Стерн. — А ви маєте право лежати в холодку, в той час як тубільці будують хатини і носять з городів ямс і таро, якими ви харчуєтесь? Ніхто вам не давав такого права, сер! Ніхто!

Вибух капітана не здивував мене. Хоч він і не втручався в наші суперечки з плантатором, але був справедливою людиною і не терпів неправди.

Сміт нервово дістав сигару, запалив і сказав:

— Чому ви говорите зі мною таким тоном, Стерн? Чому ви мене кривдите?

— Заждіть! — перебив його капітан. — Я не все ще сказав. З завтрашнього дня ми починаємо працювати. Будемо допомагати тубільцям. Ми дамо їм інструмент і навчимо, як ним користуватися, а коли побудуємо їхні хатини, почнемо нашого човна. Так, сер, зробимо човна — це я твердо вирішив. Великого парусного човна. Тубільці нам допоможуть, чи не так? — повернувся до мене капітан.

— Авжеж допоможуть, — відповів я.