Острів тисячі самоцвітів

— Мій швагер, чоловік моєї сестри, зветься Сенарет, — згадав Дгаму. — Плете сіті. Кожен покаже вам, де він живе.

— Га! — вигукнув Жаба. — І розкажіть йому, що я й без ніг зугарний веслувати! Хоч ми з ним не знайомі, нехай він про це зна!

— Авжеж. Авжеж, неодмінно, — пообіцяв Тікірі. Йому хотілося спати, і він боявся, що Жаба буде балабонити до самого рання.

Перевернувшись на другий бік, відчув, наче йому щось муляє в попереку. Намацав круглу, тверду річ, загорнену в кінчик саронга. Це був самоцвіт, власне, половина самоцвіту, котру він сьогодні ввечері хотів подарувати Жожо Ліндсею. Так, сьогодні ввечері…

Вікрена розбудив їх задовго перед світанням. Він повинен був випливати раніше, ніж інші рибалки, аби встигнути вчасно з виловом на базар. А сьогодні він устав іще раніше: не хотів, щоб хтось побачив хлопців і доніс Тіссі.

Коли Бандала з Тікірі скрадалися до шосе, були вони такі сонні, що навіть не обернулися до моря й не попрощалися зі своїм острівцем. Хлопці нічого не тямили, повіки мали наче з олива, голови задурманені. Тікірі згадав лишень про свою матір і попрохав Вікрену, аби той пояснив їй, що сталось, і заспокоїв її. Тікірі не пропаде!

Шосе було порожнє, темряве, так само, як і купи довкола копалень і канцелярія, де тепер замітатиме інший хлопець. Крізь пальми проглядав місяць — він і допоміг їм найти халупу (в ній досі усі ще спали), а головне — авто, що стояло в густій тіні на другому боці шосе. Безгучно прослизнули під брезент. Пітьма всередині здалась їм у сто разів густіша, ніж досвітня сутінь, і вони мусили рухатися навпомацки. Перелізли через купу кошиків і ящиків аж до кабіни, щоб їх не помітив шофер, коли загляне до кузова. Криївка їхня була тісна, але хлопці перші хвилини не зважилися відсунути вантаж, щоб не здійняти шуму. Посиділи трохи — судомило, боліли кості; обережненько трішки відіпхнули тару — вивільнилося сяке-таке місце. Скулилися, заплющили очі…

Хлопці прокинулись — чахкав мотор, здригалася машина — вона саме рушала. Одноманітний шум мотора невдовзі знову заколисав їх.

За якийсь час машину підкинуло, гупнуло, вантаж підскочив мало не до брезенту, — хлопці спросоння злякано закліпали очима. Але авто не зупинилося…

… А коли вони відгорнули край брезенту, то побачили сліпучий диск сонця, який пройшов уже дві третини дороги до зеніту. Обабіч шосе буяли джунглі — оком не проглянеш, — посеред них то тут, то там стриміло декілька височенних арекових пальм, тоненьких, мов стебла очерету. Повітря мало незвичний, несолоний присмак, океану не було й сліду.

Раптом, незважаючи на небезпеку, хлопці вистромили голови назовні — аж загледіли бік машини. Була вона не темно-зелена, а темно-блакитна.

Тільки тепер подивилися зчудовано друзі один на одного.

Ну й ну: сховалися вони не до тієї машини, що треба, проспали кілька годин, опинились уже всередині острова, та ще й їдуть усе далі й далі.

Куди — вони не мали аніякісінького уявлення.

Перші пригоди

Вражений Бандала випроставсь, аж тицьнувся головою в брезент. А тоді почав перелізати через коші та ящики, ніби забув, що машина мчить на повній швидкості вперед і вискочити не можна.

Тікірі схопив його за плече й потяг назад.

— Схаменися! Хочеш скрутити собі в'язи? Хлопці зіщулились у своїй вузькій криївці, притулившись один до одного так тісно, аж нараз здалося, ніби в грудях їм калата одне серце замість двох.

— Чого ти жалкуєш за якимось Талакеле? — зашепотів нарешті Тікірі. — А мо' нас добрий дух навмисне завів десь-інде.

— Скорше Маро!

— А хай тобі всячина з твоїм Маро! Не хотів іти узбережжям — тож і маєш. Але то ліпше. Може, зійдемо якраз там, де будуть стада слонів…

— Ну тебе з твоїми слонами! — вигукнув Бандала. — Хочу… хочу…

— Авжеж. Уже від учора чогось хочеш, але чого саме — ніхто від тебе не допитається, — перебив його Тікірі й відгорнув край брезенту. Дорога не змінилася, місцевість — то менше. Скоро здалося, що авто, хоч підстрибує й реве, насправді ніби стоїть на місці між двома розпливчастими зеленими стінами; лишень арекові пальми, які щохвилі вистромляли над джунглями зірки своїх крон на тоненьких стовбурах, бігли-мчали назад, наче маленькі летючі кометки.

— Ну, то гаразд, — засміявся Тікірі. — Море від тебе втекло, і найкраще вчиниш, коли наїсися. Ситий шлунок сприяє спокою, — додав трохи ущипливо. — Про це твої ченці нічого не говорили? Дивно. Чого ж тоді вони без кінця жебрають рис і овочі, коли їх обходить тільки душевний спокій?

Бандала не відказав, проте Тікірі не перестав базікати. Він був дуже радий з того, що машина завезла їх у незнайомий край, та ще й до джунглів, які йому лишень снилися. Говорячи, мамрав рукою докруж себе — відтак ізнов одгорнув брезент, цей раз тільки щоб упустити досередини смужку світла:

— Куди ти заткнув харчі?

— Які харчі?

— Ну, ту личану торбину, що її нам Вікрена вчора наготував.

— Ти її хіба не взяв?

— Я?! Я гадав, що ти взяв!

— Ну то зосталася в хатині, — сказав Бандала тупо. — То й хай, усе одно мені їсти не хочеться.

— А мені хочеться! — вигукнув Тікірі, мало не перекричавши гуркіт мотора.

— Що з того, — відказав Бандала із справді буддистською покірливістю. — Наїмося, коли зліземо. Це вже скоро.

Однак він помиливсь, і дуже.

Машина не спинилася. Хоча двічі настільки стишила хід, що вони могли б вискочити, але собачий гавкіт, крик свійської птиці, людська мова підказували хлопцям, що проїздить вона селом або містечком, де їх неминуче побачили б.

— Проте кінець кінцем нам не лишиться нічого іншого, як вискочити будь-де, — дійшов висновку Тікірі. — Кишки-бо марш грають. Коли ти скажеш, що в тебе ні, то ти ще більший брехун, аніж Жожо.

— Жожо не брехун, — мовив Бандала ледь чутно.

— Що ж! Тоді брехун, певно, я!

— Ні, — трохи голосніше відказав Бандала. — Жожо каже правду, тільки ти не хочеш йому вірити. Білі є геть скрізь, і нікуди ти від них не втечеш, хіба що на острів.

— Ми на острові.

— Хіба що на острівець, якого ще не знайшли, — уточнив Бандала.

І хоч йому теж смоктало всередині, але, на відміну од Тікірі, він не думав про голод, а знов і знов вертався до думки, яка майнула йому вчора ввечері і яку тепер, знічев'я, мав досить часу гаразд обміркувати. У пітьмі сховку ще й ще раз поставала перед Бандалою осяйна півкуля, що пливла далеко в океані, сповнена блаженного спокою. Він бачив її лише в своїй фантазії, але так докладно, наче стояв уже на її рожевому верхів'ї, перед своєю хатиною. Довкола спускалися рожеві береги, подекуди хиталася од вітру рожева пальма, в небі летіли рожеві птахи, гуркав прибій, і ніде, аніде не було жодної людини, окрім Тікірі. Та хіба ще Вікрени. Та ще того ведмедя Дгаму. А може, ще й Жаби — той хоч скрегоче та базіка, але не накаже тобі, аби ти зробив таке, чого не можеш зробити, коли хочеш зберегти бодай краплину самопошани. Ніде нікого, крім друзів, крім добрих темношкірих людей…