Острів тисячі самоцвітів

Пострибав на одній нозі. Його захлюпнула хмільна радість: адже малюнок Ланки достоту такий, як йото, Тікірі, самоцвіт. Як дві краплі води! Біля шосе Тікірі ліг за таїмариндовим кущем, руки закинув за голову, заплющив очі й уявив собі, як завтра прийде додому — або позавтра, це байдуже, — привітається з матір'ю, а тоді викопає другу половину свого самоцвіту, ту, що так довго чекала на нього в таємному сховку за хатиною. І як покаже її матері, й Вікрені, й Дгаму, й Жабі, всім-усім, і скаже: «Такий вигляд має наш острів!» Хоч Вікрена то напевне сам знає. Лиш нічого не знає про самоцвіт!..

Тікірі розплющив очі. Сонце вже пекло — отже, він лежав тут довго і прогавив багато машин. Сквапно встав. І так йому захотілося бути вже вдома чи бодай їхати, а може й іти, — аби тільки наближатися до домівки.

Тікірі перескочив рівчак, став на шосе. Обернувся до півдня. Поперед себе, не далі як за півста кроків, побачив знайому постать, таку рідну, що впізнав її з рухів, з ходи.

Стрімголов побіг, руки над головою — мов хотів спіймати птаха в польоті.

— Бандало! — кричав. — Бандало!