Піца «Гімалаї»
Шрифт:
– Це що, смерть алхіміка? – Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. – Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? – Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.
– Не зовсім. – Дордже пакувався, не дивлячись на картину. – Насправді – тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку – це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…
Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього
– А як він виглядає, той твій пан Коцький? – запитала зненацька вона.
– Та так як ти.
– Що? В сенсі?…
– Типовий фріц такий. На танку.
11
Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», [3] але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.
3
Будь ласка, жодної реклами (нім.).
– О, видиш. Щось таки й пришло. – Дордже сягнув по конверт у середині купи. – З банку? Дивно. Та ше й тобі.
Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.
– Ну і харашо.
Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися – мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що – не було часу копирсатися в асоціаціях.
У Редьки тут же з’явився план «Б». Простий і не надто захланний. Якщо на картці щось таки є, хутко зняти весь кеш (бо мало що – заблокують там, передумають), чемно долетіти з Дордже до Делі, випити з ним кави в аеропорту, поцьомати в щічку й сісти на перший же рейс до Ґоа.
«А далі наші шляхи розійдуться…» – подумки репетирувала вона фразу, знов уявляючи себе персонажем Клінта Іствуда. Треба буде навчитися правильно примружувати очі – так, аби скидатися на ковбоя, а не на стандартну глянцеву надувну крихітку.
Поки Дордже ходив в аеропортові безмитні скарбниці за випивкою в пластиковій пляшці, Редька хутко зняла з картки стільки грошей, скільки дозволяв не вельми щедрий ліміт.
– Ну, вже ліпше, ніж нічого…
Політ тривав десь сім годин. Редька наїлася сірих овочів, сірого м’яса, напилася рідкої літакової кави і страждала. Дордже напився купленого в дьюті-фрі віскі й проспав гидкий обід голландських авіаліній.
Щоби приспати буйних пасажирів, у літаках ледь підвищують температуру. Щоби остаточно пасажирів пробудити, температуру в салоні різко знижують.
– Підараси, – цокотіла зубами Редька. – Шо вилупилася? – риторично поцікавилася вона в зубатої й цибатої голландської стюардеси.
Та у відповідь і не спробувала посміхнутися. Їм, видно,
зовсім кепсько платять.– Вставай. Ти Пакістан проспав, – позіхнула Редька.
Дордже прокинувся вже десь аж після паспортного контролю. Надворі стояла глупа ніч і тривав ремонт. Офіси авіаліній було зачинено до восьмої ранку.
– Ну що – гуляємо тут чи покатаємось на рікші?
Редька роззиралася в пошуках кави.
– Та все одно. Скільки у нас часу тут, годин шість? – Редька нічим не видавала, що перед від’їздом ще з місяць тому в Києві вивчила напам’ять розклад літаків до Ґоа. Літало їх аж четверо щодня. Те, що за нею раптом стежать, може, й відгонило для Редьки параноєю, а все ж не викликало більше сумнівів. Ґоа, гашиш і гроші – три «ге» були близькими як ніколи. І як ніколи легко було облажатися.
Вирішили не катати наплічники містом і, засмутивши парочку таксистів на «амбасадорах» і надзвичайно прекрасного в очах Редьки моторікшу-сікха в жовтому тюрбані з молочною бородою, пішли коротати решту ночі в цілодобовому ресторанчику біля платної зали очікування.
– Схоже на вокзал у Харкові десь, але диванчики зручніші.
У європейського Дордже, либонь, було значно більше приводів для культурного шоку, але він промовчав.
Редька замовила собі велике пиво Kingfisher (розмір пляшки несказанно її потішив), а Дордже взяв порцію місцевого віскі й героїчно її спожив.
– Ну як? – поцікавилася Редька, замовивши страву з розділу «суп» і страву з розділу «курка», попросивши зробити все гострим, як для своїх.
– Гидко і дешево, – знизав плечима Дордже. – Хоча, мабуть, ця характеристика частенько спливатиме у цих краях.
– Не знаю. Пиво нормальне і дорожче, ніж у нас. Десять гривень на наші гроші, чи шо.
Їжа виявилася напрочуд доброю. А от американські долари і старосвітські євро тут чомусь не приймали.
– Не проблема, – витер серветкою губи Дордже, – бери свою картку, дуй у банкомат. Зніми рупії. Чи обмінник якийсь працює – але там відсотки ще більші, здається. Глянеш. А потім я теж піду, покурю.
Редька пополотніла, як спіймана на гарячому дружина, що витратила чоловікову зарплатню на відвідини тренінгу «Как улучшить сєбя і свой брак».
Вона хутко зважила свої шанси. Дордже був у курсі картки і того, для чого на ній були гроші, в принципі, теж. Редька про цю причинно-наслідкову біду задумуватися не хотіла. Або їй зараз доведеться щось плести йому про те, для чого на руках лише кеш, або:
– Добре, зараз сходжу. Ось тобі напровсяк чудо-папірець. Раптом не вернуся. – Редька зробила комічно-страшні очі й поклала в кишеню сорочки Дордже кілька зіжмаканих сотенних банкнот. Він не надав цьому значення.
– Повертайся.
Редька пішла задоволена своєю щедрістю й горда аскетичністю – наплічник лишився в ресторані, з собою в неї був тільки паспорт і гроші, набір-мрія вільної людини. Нею себе вже майже відчувала Редька, заспокоївши совість двома сотнями чайових для хлопчика з бібліотеки. Який там скарб, яка спадщина, які гори? Що за утопії для малих дітей? Завтра зранку вона першим же рейсом звідси звалить, а до ранку десь буде кататися, щоби він не знайшов її бува в аеропорті, а потім викине мобільний в океан і не загляне в Інтернет доти, доки вистачить їй грошей у Ґоа…