Піца «Гімалаї»

Коли відмовив у послугах і генератор, клієнтам на столи принесли свічки. Редька розглядала у відблисках полум’я обличчя Дордже. Вперше за весь час воно здалось їй насправді красивим і дещо тривожним. Було в ньому чи якесь нагадування, чи пересторога. Втім, Редька хутко відігнала від себе ці повільні щемливі думки, переключившись знов на своє пиво.

Дордже впорався з ромом швидше. Коли Редька ще була на середині знищення свого їдла, він перехилив пляшку догори дриґом і витряс звідти останні краплі зілля.

– Деколи у мозок просочуються спалахи, наче з іншого боку завіси, – заговорив він, хоча до цього майже весь час сидів мовчки. Редька підвела на нього очі.

– От є, наприклад, пам’ять про вчорашній день, про найщасливіший день, про день першого катання на ровері. – Він ледь посміхнувся їй. – Вона дрімає зовсім поруч, і варто лишень клацнути пальцями, щоби увімкнути потрібну стрічку – ту, яку хочеш переглянути. Але десь у глибині кінотеки висить щільна завіса, важкими складками спадає на запорошену підлогу, і коли її підняти, там далі нічого немає. Пустота і пилюка. Але вона висить, і це не кінець кінотеки. Довгі порожні коридори бережуть щось, що не мож’ насильно відкрити, побачити і прокрутити взад-вперед, як собі хочеться. Воно саме собі вмикається, без квитків і запрошень на перегляд.

Дордже говорив це все як у трансі, але Редька була сама надто невиспаною й змученою, щоби дивуватися.

– …галас, юрби людей, дуже великий натовп, безкінечний потік темних облич. Я дуже сумніваюсь, чи це було зі мною, чи це якесь побачене у морфійному угарі кіно.

– Морфій? О, я кіно таке недавно бачила. За автобіографічним Булгаковим.

– …величезні намети і огорожі з дроту. І червоні хрести. Їх найбільше, вони дуже яскраві, не такі, як все решта, тьмяне і пожухле. Моя голова хитається на чиємусь плечі й щока тулиться до колючої чорної щетини. Комір пахне потом і димом… і ще чимось квасним. Це чужий і незнайомий запах. Він лякає більше, ніж усі ці люди, метушня і навислий панічний страх у повітрі. Це якесь небезпечне місце… Потім я повертаю голову і бачу на іншому плечі скувойджене кучеряве волосся. Воно плаче і скимлить. Я намагаюсь пригадати, де мої тато і мама, і не можу. Не можу навіть згадати, як я попав у це місце і де залишився мій дім. Лишень гостре відчуття загрози. Ми втікаємо від загрози. Всі втікають. Навколо гори, вони відкидають довгі тіні й димлять. І десь за ними чаїться біда… Потім мене переймають чиїсь бліді кістляві руки зі світлими волосинами. Потім знову ці червоні хрести і білий тент намету. Там всередині звуки притухають і не пахне димом. Я дивлюсь, як колишеться білий тент наді мною і на хвилі розсіяного світла. Я повертаю голову і бачу поряд скуйовджене кучеряве волосся. Я закриваю очі. Все стихає.

Дордже скривився і втупився у барну стійку. У залі тихо звучав голос Елли Фітцджеральд: «how long, how long blues…» Редька й не помітила, як дали електрику.

– Гарне місце. Тільки нема музичних автоматів. Тиждень тому я отримав від хресного пакуночок. Жодних листів, тільки карта і кілька старих фотографій. Ось дивись. Про них я тобі не сказав.

Дордже підсунув Редьці жовтого конверта.

Світло було тьмяним і Редька низько схилилася над світлинами.

– Або вони дуже старі, або з фотошопу. Тут майже всі вусаті. А на цій скраю тато. Дуже молодий, я його таким навіть не пам’ятаю… І поряд із ним якась красуня. Не мама. Дивне вбрання, ще дивніше, ніж у неї на фотці там одній… А ти тут когось впізнав?

Дордже мовчки похитав головою.

– Дивись. Це схоже на концтабір. – Редька тицьнула пальцем у фотографію. На ній незнайомі люди позували на тлі наметів і вантажівки з емблемою хреста у колі. – Це не з твоєї морфінної кінотеки?

Дордже перевів погляд із пляшок у барі й витріщився на Редьку:

– Та це і є те місце… Або я їбанувся, або таки впізнаю ці гори.

– О! Ти вмієш матюкатися!

– І мені конче треба туди… І тобі треба.

– Ага. Дуже треба. Дякую. Попереду сракою… – Її вкотре охопила злість за втрачене Ґоа. – Що я там забула?

– Кучеряве волосся. – Дордже вже звично, лівим кутиком рота, посміхався. Від його зніяковіння не лишилося й сліду.

– В мене ніколи не було кучерявого волосся, – трохи образилася Редька.

– Було. Просто ти його забула там.

14

Зранку Редьку розбудили істеричні бібікання мотоциклів (як вона потім збагнула, ніякі вони не істеричні – люблять люди собі побібікати, й нічо з цим не поробиш), заклики вуличного торговця чимсь картопляним (Редька знала слово «алу» з індійського ресторану), ворони й дітлахи зі школи по сусідству, що хором репетували, очевидно, правила поведінки учнів молодших класів.

– Велкам ту Ейжа, – сказала вона сама собі, дивлячись у тьмяне дзеркало на розкуйовджене своє відображення.

Дордже у кімнаті вже не було. Редька довго позіхала і довго матюкалася кривим позіхаючим ротом – звична розминка на початку нового Божого дня. Вчора, видно, сильно напилися, позаяк вона не зовсім петрає, як вони сюди допхались і що це за місце таке.

– Напилися, але не впали в блуд, – сказала вона повчально своєму ж таки відображенню, піднявши вгору вказівний палець і брови.

У кімнаті було два ліжка, і друге було розібране – Дордже спав окремо. По всій кімнатці валялися їхні речі. Виблискувала на сонці, що пробивалось крізь щілину неймовірно квітчастої штори, алюмінієва оббивка дверей до душу-туалету.

У вхідних дверях зашкребли ключами.

– Намасти, – сказав Дордже до Редьки.

– Шо тобі куда намастити? – поцікавилася вона. – Спину салом? Чи морду варенням? Шо це ти такий довольний зранку? Так у нормальних людей не буває.

Редька не поспішала рухатися з ліжка. Її відображення на стіні навпроти дивилося на світ здивовано й запухло. Через секунду Редька вже забула про свою красу – однаково не було шансів її реанімувати найближчими хвилинами. – А-га-га-га-ням-ням-кишшшшш!!! – видала вона, потягуючись.

– Дуже сексуально. – Дордже заходився складати свої речі. – Може, ти би вже встала? Я нам, кажись, попутку намутив.

– Яку таку попутку?

– Таку попутку. Машину. Замість автобуса. Син хазяїна цього шикарного готелю їде в той бік по справах. Принаймні до великого міста найближчого нас підкине…

– А-а. Ну ладно. Я взагалі без руля, що за місто і куди нам треба. Кинь у мене джинсами. – Редька ще раз позіхнула. – Взагалі-то дивно, що ти знаєш, а я нє. Бо то ж я тебе веду кудась, га?

– Ти шо – зовсім вчора блекаут хапанула? – Дордже майже не здивувався і питав риторично. – Вчора перед сном тобі ціла депеша з інструкціями прийшла. Ти ще поривалася їх з балкону на все місто верещати.

– Ой-йо… – Редька спробувала відчути сором. – А що я таке пила? Місцевий ром, кажись? Чи ти всьо брешеш?

– О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.

– Пам’ятаю. А-а-а! Бе! – Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. – Не слухай, я блюю!

Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння – харчове, алкогольне чи душевне – не найкращі ліки. По-перше, у транспорті – не важливо в громадському чи в приватному – жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.