Під завісу

Андрій знітився.

— Ну, тітка Григорія Жмудя, мого двоюрідного брата. Він з курінним Коршуном ішов на Острожани, і ми з Володимиром Гавриловичем…

— Знаю, — сказав підполковник, усміхнувшись доброзичливо. — Про це ми знаємо. Грицеві Жмудю тоді вдалося втекти. І ви твердите, що це він? — Поклав перед хлопцями фото.

Андрій роздивився уважно.

Гриць! Звичайно, змужнів, але такі ж пухкі губи й маленький шрамик над правою бровою. Тицьнув пальцем у цей шрамик.

— От доказ, — сказав переконливо. — Ти пам'ятаєш, Пилипе, як Гриць упав у човні й розбив лоба об кочет?

— Так, у нього шрам на чолі, — ствердив той.

— Доказ незаперечний, — констатував підполковник. — А що ви знаєте про його тітку?

— Вона мешкала в Бродах, приїжджала колись до Острожан, і я чув розмову Жмудів з тіткою. Мала сина. Потім у селі казали, що підірвався на міні. Ти чув? — запитав у Пилипа.

— По війні вже, — відповів хлопець.

— Як його звали?

Андрій запитально зиркнув на Пилипа й похитав головою.

— Не знаю.

— Олексою?

— Не можу твердити.

— Ну, добре. Звідки дізналися, що Іванціва мешкає в Бібрці?

— Я ж казав: живе в Острожанах стара Кухариха, родичка Іванцівої. То вона розповідала. Ще мовила, ніби чоловік Іванцівої загинув на війні.

Підполковник погортав якісь папери в теці, що лежала перед ним.

— От що, хлопці, ми тут з капітаном трохи порадимось, а ви посидьте там, — кивнув на двері.

Бутурлак провів їх до сусідньої кімнати, дав кілька журналів і повернувся до Яхимовича.

— А ми шукаємо його на Тернопільщині… — розвів руками підполковник.

— Згідно з інформацією, одержаною з Бродів, Марія Петрівна Іванціва позаторік виїхала до Заліщиків. Отже, мала підстави замітати сліди. Григорій Жмудь, тепер це абсолютно ясно, скористався з документів її сина. На всяк випадок написав, що мати мешкає в Заліщиках. Якби хтось почав цікавитися нею, завжди міг виправдатися: мовляв, переїхала до Бібрки.

— Викликайте машину. Опергрупу на Бібрку!

— Навряд Жмудь там переховується. Зрештою, ми все одно б вийшли на Іванціву в Бібрці, і він мусить розуміти це.

— Опергрупу очолите ви, капітане. Візьміть з собою Андрія Шамрая. Хлопець, здається, тямущий, нехай як родич з'явиться до Іванцівої і постарається вивідати, де зараз Григорій Жмудь.

Будиночок Марії Петрівни Іванцівої стояв посередині невеличкого садка.

Над ґанком розкрислатилася груша, всіяна жовтими великими плодами. Від ґанку до хвіртки вела вимощена червоною цеглою доріжка, обсаджена сальвією. Жоржини тягнулися вище тину, відгороджуючи подвір'я від вулиці, а попід вікнами будинку вже зацвітали хризантеми.

Хвіртка була незамкнута, і Андрій попрямував просто до ґанку, цікаво роззираючись.

Видно, господарка будинку мала смак: перед ґанком обабіч доріжки посадила штамбові троянди, вони вже відцвіли, та Андрій уявив їх розквітлими — справді, краса неймовірна.

Постукав у двері, та ніхто не обізвався. Замкнуті. Постукав сильніше й почув раптом за спиною:

— Вам кого?

Здригнувся од несподіванки, обернувся. Біля ґанку повновида жінка, усміхається доброзичливо.

— Я до Марії Петрівни.

— То я Марія Петрівна.

— А я з Острожан. Може, чули: Андрій Шамрай.

Жінка поправила волосся, що вибилося з-під квітчастої хустки. Відповіла невпевнено:

— Щось не пригадую…

— Племінник Северина Романовича.

— А-а… Той хлопчик, якого він узяв до себе? Але ж ти виріс. — На мить очі її посмутнішали, і Андрій збагнув, що згадала сина.

Обтерла руки, заметушилася:

— Проходь, Андрійку, я зараз вечеряти тобі дам, виголоджений ти якийсь…

— Та ні, дякую.

— Не кажи. — Вона легко зійшла на ґанок, відімкнула двері й пішла вперед, приказуючи: — Ти не соромся, синку, я тобі зараз ковбаси підсмажу з картопелькою чи, може, яєчню хочеш?

«Нема тут Гриця», — подумав Андрій, хоч поки що й не було підстав для такого категоричного висновку. Просто ця жінка аж випромінювала з себе доброзичливість і щирість, здається, вона не могла бути потайливою, бо навіть не спитала, чого це Андрій завітав до неї і як знайшов.

Якби Гриць переховувався тут, неодмінно б виказала себе чимось — поглядом чи запитанням, внутрішньою настороженістю, а вона клопоталася на кухні зовсім спокійно: посадила Андрія за стіл, застелений чистою цератою, спустилася в погріб, принесла повний глек молока, нарізала хліб товстими скибками, нарешті поставила перед хлопцем цілу сковорідку яєчні й тільки по тому присіла навпроти, задоволено спостерігаючи, з яким апетитом узявся Андрій до їжі.

Хлопець і справді зголоднів: їв швидко, час від часу поглядаючи на Марію Петрівну, яка втупилася в нього, спершись підборіддям на долоні. В її очах Андрій прочитав тепер цікавість і, вгамувавши трохи голод, пояснив:

— Ми тут у Бібрці із студентами. Самодіяльність. А я згадав: баба Кухариха розповідала, що ви тут, ось і вирішив…

Це пояснення, певно, зовсім задовольнило Марію Петрівну, бо щиро всміхнулася й сказала з докором:

— Стара торохтійка, я ж просила… — Нараз схаменулася й не доказала, про що саме просила бабу Кухариху, проте Андрієві й так було все зрозуміло: не розповідати про переїзд Іванцівої до Бібрки.

Андрій випив склянку молока, Марія Петрівна налила ще одну, й він не відмовився.

Пив тепер маленькими ковточками й думав, як нетерпеливиться Бутурлак: оперативна група оточила будинок Іванцівої, Бутурлак причаївся біля хвіртки за кущами, готовий у разі потреби негайно прийти Андрієві на поміч. Адже передбачали, що тут може бути Гриць, і не сам. Капітан дав Андрієві пістолет, який відтягував зараз кишеню його піджака.

— А у вас гарно, — підвівся Андрій і зазирнув до кімнати. Мусив оглянути будинок, хоч би поверхово. В льосі Гриця не було — коли Марія Петрівна спускалася по молоко, Андрій зазирнув туди й переконався в цьому. Але ж у домі, наскільки він зрозумів, є ще дві кімнати.