Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Щось промайнуло за дюйм від його вуха із тим особливим абсолютно ясним свистом: біззззз! Скло вхідних дверей провалилося всередину крамниці. Табличка, що там висіла (У НАС ВІДЧИНЕНО. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА), підстрибнула й крутнулась.

— Рола… — голос Едді прозвучав так слабенько й віддалено, ніби він щось не дожував. — Роланде, що… хто… УХФ! — Останній вигук означав здивування, бо Роланд так штовхнув його через двері, що той аж розпластався на підлозі, і сам зверху впав на нього.

Не забарилися й нові хльосткі звуки; той стрілець надворі мав вельми потужну й швидкострільну гвинтівку. Роланд почув чийсь вигук: «Чорти тебе забирай, Джеку!» — і за мить озвався скоростріл — та штука, що її Едді з Джейком називали автоматом. Брудні вітрини обабіч вхідних дверей осипалися блискучими скалками. Папірці, що висіли у вітринах, — міські оголошення, гадав Роланд — розвіялися в повітрі.

У бічних проходах між полицями перебувало лише троє покупців, дві жінки і підстаркуватий джентльмен. Усі троє дивилися в бік фасаду — на Роланда й Едді — і на їхніх цивільних обличчях застиг той одвічний, притаманний беззбройним людям, вираз нерозуміння. Іноді Роланд подумки називав такий вираз травоїдним, так, ніби ці люди — та й ті, у Кальї Брин Стерджис, майже нічим від цих не відрізнялися — були не люди, а якісь вівці.

— На підлогу! — заволав Роланд, лежачи поверх свого напівпритомного (і бездиханного вже) товариша. — Заради ваших богів, негайно, всім: ЛЯГАЙ!

Підстаркуватий джентльмен, котрий, незважаючи на тепло в крамниці, був одягнений у картату фланелеву сорочку, впустив банку, яку тримав у руках (на ній було намальовано помідор), і впав долі. А жінки — ні, і тому наступна черга скорострілу вбила їх обох, знісши одній верх голови, а іншій розваливши груди. Жінка з діркою в грудях впала, як мішок з зерном. Та, котрій влучило в голову, встигла зробити два сліпих, непевних кроки в бік Роланда, кров фонтанувала з того місця, де в неї щойно ще росло волосся, мов лава з розбурханого вулкана. Знадвору запрацював другий, а там і третій скоростріл, день заповнився гармидером, повітря над ними ущільнилося від перехресного дзижчання смертоносних куль. Жінка, якій відстрелило верх голови, двічі, немов завершуючи якийсь танок, крутнулася, змахнула руками і врешті повалилася. Роланд потягнувся до кобури і з радістю намацав револьвер на належному місці: надійне сандалове руків’я. Вже на краще. Гра була того варта. Отже, це означає, що вони з Едді сюди потрапили не через тодеш. Ті стрільці їх бачили, і бачили дуже ясно.

Більше того. Вони на них чекали.

— Усередину! — волав хтось. — Усередину, не дайте їм шансу скористатися їхніми пукалками, вперед, у крамницю, ви, придурки!

— Едді, — гаркнув Роланд. — Тепер уже ти мусиш мені допомагати.

— Га?.. — розслаблений, приголомшений Едді дивився на нього одним оком, правим. Ліве в нього наразі запливало кров’ю, що натекла з рани на голові.

Роланд замахнувся і дав йому такого ляпаса, що аж кров бризнула навсібіч з волосся.

— Гончаки! Перестріли нас, хочуть убити! Просто тут!

Чисте око Едді пояснішало. І швидко пояснішало. Роланд відзначив собі, яких зусиль це йому коштувало — не просто очуняти, а з такою швидкістю, та ще й попри той дикий біль, що стугонить зараз у Едді в голові, — і на мить запишався ним. Чисто тобі втілення Катберта Олґуда. Олґуд знову ожив, Катберт повернувся до життя.

— Що тут збіса діється? — гарячково гукнув хтось хрипким голосом. — Скажіть лишень, що воно таке тут, ні-сіло-ні-впало, трапилося?

— Лягай! — відповів Роланд, не озираючись. — Якщо хочеш жити, залишайся на підлозі.

— Роби, що він тобі каже, Чіп, — відгукнувся ще хтось, либонь, той, подумав Роланд, що впустив банку з намальованим помідором.

Роланд поповз по битому склу подалі від дверей, відчуваючи долонями і колінками болючі уколи й порізи скалок, але не зважаючи на них. Куля дзизнула повз скроню. Роланд проігнорував і її. Надворі сяяв літній день. Там виднілися дві бензоколонки з написами МОБІЛ. Біля них стояла стара автівка, можливо, вона належала тим двом жінкам (котрим ніколи більше не знадобиться) або містеру Фланелева Сорочка. Поза колонками й забризканим мастилом майданчиком пролягла провінційна брукована дорога, по той бік якої стояла купка пофарбованих у казенний сірий колір будівель. На одній з них був напис МІСЬКРАДА, на іншій — ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА ІСТ-СТОУНГЕМА. На третьому, найбільшому домі вивіска — МІСЬКИЙ ГАРАЖ. Парковка перед цими будинками теж була брукована (шосейна, як називав це Роланд), на ній стояло кілька машин, одна з них розміром не менша за гарбу. З-за них з’явилося понад півдюжини чоловіків у повному бойовому спорядженні. Того з них, котрий тримався позаду, Роланд упізнав: Джек Андоліні — гидотний помічник Енріко Балазара. Стрілець бачив смерть цього чоловіка, спершу його було підстрелено, а потім його з’їли живцем хижі омари, що водилися на мілинах Західного моря, а ось тепер він зненацька знову вигулькнув тут. Бо безкінечні світи крутяться навколо осі Темної вежі і цей світ — лише один із них. Проте серед них є і справжній світ; той один, у якому те, що минуло, залишається назавжди минулим. Можливо, це саме він, а може, й ні. У будь-якому разі, зараз не на часі цим перейматися.

Підхопившись на коліна, Роланд відкрив вогонь, відбиваючи назад курок свого револьвера жорстким ребром правої долоні; спершу він поцілив хлопців зі скорострілами. Один з них упав мертвим на білу розділову смугу провінційної шосейки, і кров вирувала йому з горла. Другого відкинуло назад, на брудне узбіччя, з діркою між очима.

Тут уже до нього приєднався й Едді, він теж укляк на колінах і натискав курок іншого Роландового револьвера. Спершу промазав принаймні по двох своїх цілях, та й не дивно, зважаючи на його стан. Решта троє гепнулись на дорогу, двоє мертві, а третій верещав:

— Мене підстрелили! Ой, Джеку, рятуй, мені попало в живіт!

Хтось ухопив Роланда за плече, не тямлячи, як небезпечно це робити зі стрільцем, особливо коли той у бойовому стані:

— Містере, що тут збіса…

Роланд швидко зиркнув, побачив чоловіка років сорока у краватці й різницькому фартуху, майнула думка: «Крамар, либонь, той, що пояснював отцю Каллагену, як дістатися до пошти», — а тоді різко штовхнув його назад. Частка секунди, і кров бризнула назад з лівої скроні крамаря. Подряпина, вирішив Роланд, легке поранення, принаймні поки що, нічого страшного. А якби Роланд його не відпихнув, от тоді…

Едді перезаряджався. Роланд зайнявся тим самим, трохи повільніше через відсутні на правій руці пальці. Тим часом двоє з тих нападників, які були ще живі, сховалися за старою машиною на ближньому узбіччі. Надто близько. Це погано. Роланд почув гудіння двигуна, воно наближалося. Озирнувся на чоловіка, в котрого вистачило розуму впасти на підлогу, коли було наказано, й тим самим уникнути долі тих двох леді.

— Ти! — промовив Роланд. — Маєш зброю?

Чоловік у фланелевій сорочці затрусив головою. Очі він мав яскраво-сині.

Переляканий, вирішив Роланд, але не панікує. Перед цим покупцем сидів, розчепіривши ноги, крамар і з болісним здивуванням дивився, як червоні краплі ляпають й розпливаються по його білому фартуху.

— Хазяїне, в тебе є зброя? — спитав Роланд.

Перш ніж крамар встиг відповісти — якщо взагалі він був здатен на відповідь, — Роланда за плече вхопив Едді.

— Атака легкої бригади, — бовкнув він. Слова вийшли якимось жованими: Атафа лефхої пфихафи, — а втім, Роланд все одно не зрозумів би цієї культурної референції. [36] Важливішим було те, що Едді помітив ще шістьох бійців, котрі рушили через дорогу. Цього разу врозсип і кидаючись зигзагами з боку в бік.

36

«Атака легкої бригади» — поема лорда Альфреда Теннісона 1854 р., в якій він описав самовбивчу атаку англійських кіннотників на позиції росіян у битві біля Балаклави під час Кримської війни 1853–1856 рр.; відтоді ця фраза використовується для означення відчайдушно-безнадійної справи.

— Vai, vai, vai! [37] — підганяв їх ззаду Андоліні, махаючи обома задраними руками.

— Господи, Роланде, це ж Фігляр Постіно, — промовив Едді. Фігляр знову був озброєний чимось неймовірно громіздким, хоча Едді й не був певен, чи це той самий збільшений автомат М-16, який той називав «незрівнянним кулеметом Рембо». Та в будь-якому разі він і тепер виявився так само нефартовим, як і в перестрілці у «Похилій вежі». Едді вистрелив, і Фігляр гепнувся на одного з тих бійців, що вже валялися посеред дороги, але, поки падав, не перестав стріляти в їх бік зі свого смертоносного апарата. Напевне, в цьому вчинку проявився не героїзм, а здатність пальців, що виконували останні сигнали вмираючого мозку, до спазматичного стискання, проте Роланду з Едді довелось-таки знову впасти ниць на підлогу, і таким чином інші п’ятеро бандитів устигли знайти собі прихисток за старою машиною по цей бік дороги. Ще гірше. Тепер під прикриттям вогню з автомобілів на протилежному узбіччі — тих, якими вони сюди приїхали, подумалось Роландові — вони зможуть перетворити цю крамничку на тир, самі не піддаючи себе надто великій небезпеці.

37

Вперед-вперед-вперед (іт.).