Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Удачі вам, — сказав він їм. — Хай вам щастить.

— І вам, — відповів Діпно.

— Так, — сказав Тауер, уперше його голос втратив буркотливість. — Щасти вам обом. Довгих днів і щасливих ночей, чи як там говориться.

Місця якраз вистачало розвернутися, не здаючи назад, тому Едді зрадів — він ще не зовсім був готовий до заднього ходу, поки ще ні.

У той час як Едді повертав машиною в напрямку Рокет-роуд, Роланд озирнувся через плече і помахав. Для нього це було абсолютно незвичайним жестом, і усвідомлення цього, либонь, відбилося на обличчі в Едді.

— Гра наближається до кінця, — промовив Роланд. — Все йде до того, заради чого я працював, чого чекав довгі роки. Наближається кінець. Я його відчуваю. А ти?

Едді кивнув. Це було схоже на той момент у музичній композиції, коли всі інструменти починають притьмом рухатися до якогось неминучого приголомшливого апофеозу.

— Що Сюзанна? — запитав Роланд.

— Ще жива.

— Мія?

— Усе ще править.

— Дитина?

— Ось-ось народиться.

— А Джейк? Отець Каллаген?

Едді зупинився посеред дороги, подивився в один бік, потім в інший, тоді повернув.

— Ні, — сказав він. — Від них мені нічого не долітало. А тобі?

Роланд похитав головою. Нічого, крім тиші, від закинутого кудись у майбутнє Джейка, котрого там можуть захистити лише колишній католицький священик та балакучий пухнастик. Роланд сподівався, що з хлопцем усе гаразд.

Чогось суттєвішого він йому наразі запропонувати не міг.

ЗАСПІВ:

Комала-ком-жу! Мусиш перейти межу, Як досягнеш того, що хотів, Радій собі, не вдавай ханжу.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-дев’ять! Якщо хочеш ти своє узять, Радій радо, скільки стачить сили, Тільки мусиш зайти за межу хоча б на п’ядь.

Десятий куплет СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА МОЯ

ОДИН

«Сьогодні після полудня в Парклендському меморіальному шпиталі помер Джон Фіцджеральд Кеннеді».

Цей голос, цей тужливий голос: голос Волтера Кронкайта [68] уві сні.

«Останній стрілець Америки мертвий. О Дискордія».

68

Волтер Кронкайт (1916–2009) — видатний тележурналіст, «совість нації».

ДВА

Коли Мія залишила кімнату № 1919 в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» (що невдовзі стане називатися «Регал ООН Плаза» за проектом «Сомбра»/ «Північний центр»), о Дискордія), Сюзанна знепритомніла. Непритомність перейшла в недобрий сон, заповнений немилосердними новинами.

ТРИ

Наступний голос належав Чету Ґантлі, [69] співведучому програми «Ґантлі-Бринклі». Якимсь чином — вона не могла зрозуміти, чому так — цей голос також належав Ендрю, її водієві.

69

Честер Ґантлі (1911–1974) — з 1956 до 1970 р. по черзі з Девідом Бринклі (1920–2003) вів щовечірню програму новин на каналі NBC.

«Дьєм і Нгу [70] мертві», — каже цей голос.

«Тепер же спускайте собак війни, починається повість горя, звідси й аж до Єрихонського пагорба шлях вимощено гріхом і кров’ю. Ах Дискордія! Чорне залізне дерево. Гайда, пожинаймо плоди!»

— Де я?

Вона роззирається довкола і бачить бетонну стіну, на якій тісняться вирізані імена, гасла і непристойні малюнки. Прямо посередині, там, де його одразу побачить той, хто сяде на тапчан, отаке вітання: ПРИВІТ НІГЕРЕ ЛАСКАВО ПРОСИMO ДО ОКСФОРДА НЕ ЗАТРИМУЙСЯ ТУТ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ!

70

Нго Дінь Дьєм (1901–1963) — перший з 1955 р. президент незалежної республіки Південний В’єтнам, котрий за 9 років правління вибудував автократичний, жорстокий режим; у результаті військового перевороту був заарештований і розстріляний разом зі своїм братом і радником Нго Дінь Нгу в листопаді 1963 року.

У паху її слаксів волого. Білизна під штанами геть мокра, і вона пам’ятає чому: хоча поручителя під заставу було попереджено заздалегідь, копи тримали їх під замком якомога довше, радісно ігноруючи голоси тих, хто просився відвести їх до туалету. А в камерах ні унітазів, ні рукомийників, ані залізних відер. Не треба було бути чемпіоном телевікторини «Двадцять одно», аби зрозуміти: від них чекають саме того, щоб вони обмочилися, чекають, щоб вони на власній шкурі відчули власну тваринність, і врешті-решт це трапилося з нею, Одеттою Голмс…

«Ні, — заперечує подумки вона. — Я Сюзанна, Сюзанна Дін. Мене знову замкнули, знову запроторили до в’язниці, але все ж таки я — це я».

До неї долітають голоси з віддаленого від її камери тюремного крила, голоси, що узагальнюють для неї сучасність. Вони хочуть, спливає їй на думку, аби вона вважала, що ці голоси лунають з телевізора, який працює в тюремному кабінеті, але напевне це лише такий трюк. Або гумористична витівка якогось садиста. Чому б це Френк Макґі [71] мав казати, ніби помер Боббі, брат президента Кеннеді? Нащо Дейву Ґерровею [72] казати у своїй програмі «Сьогодні», ніби синочок президента мертвий, ніби Джон-Джон [73] загинув у авіакатастрофі? Яку жахливу брехню доводиться чути, сидячи у смердючій в’язниці на Півдні, в той час як у паху тобі муляє мокра білизна! Чому це раптом «Буффало» Боб Сміт у передачі «Гавді-Дуді» [74] волає «Радіймо, діти, МартінЛютер Кінг мертвий»? А діти кричать йому у відповідь: «Комала-ком-Че! Гарно кажеш, хлопче! Гарний нігер — той, що мертвий, ми заб’ємо негра ще».

71

Френк Макгі (1921–1974) — тележурналіст, який відзначався конкретною і водночас образною мовою, вів репортажі з місця вбивства президента Кеннеді.

72

Девід Ґерровей (1913–1982) — один з перших американських телеведучих.

73

Джон Ф. Кеннеді-молодший (1960–1999) — старший син президента Кеннеді, юрист, видавець, загинув 16 липня 1999 разом зі своєю дружиною і її старшою сестрою, коли пілотований ним літак впав у Атлантичний океан неподалік від узбережжя штату Массачусетс; Джон-Джон — прізвисько, яке йому ще в дитинстві приліпили журналісти.

74

Роберт «Буффало» Сміт (1917–1998) — багато років вів започатковану 1947 р. першу регулярну телепередачу для дітей «Гавді-Дуді».

Скоро прийде поручитель під заставу. Ось про що їй треба думати, і ні про що інше.

Вона підходить до ґрат, хапається за них руками. Так, це той самий Оксфорд-таун, авжеж, знову той самий Оксфорд-таун, двох убито в місячну ніч, швидше б слідство, в тім-то й річ. Але вона скоро вийде звідси, полетить, полетить, полетить собі додому, а невдовзі потому їй відкриється зовсім новий світ, і в нім буде новий чоловік, щоб його кохати, щоб самій новою людиною там стати. Комала-ком-ась, щойно подорож розпочалась.

Ой, але ж це неправда. Подорож майже вже добігла кінця. Власне серце не обманеш.

Далі по коридору прочиняються двері, наближаються чиїсь кроки. Вона дивиться в тім напрямку — спрагло, сподіваючись побачити поручителя або помічника шерифа з в’язкою ключів, — але ні, там чорна жінка у вкрадених туфлях. Це колишня вона сама. Це Одетта Голмс. Моргаузу вона не відвідувала, бо навчалася в Колумбійському університеті. І вчащала до кофі-хаузів у Грінвіч-Віліджі. І в Замку-на-Хаосі побувала, це ж теж хауз хаоса.

— Слухай сюди, — каже Одетта. — Ніхто тебе не визволить звідси, дівонько, опріч тебе самої.

— Не забувай насолоджуватися отими ногами, поки їх маєш, золотко!

Чує вона, як промовляє її ротом чийсь голос, він звучить брутально, хрипко, але з глибоко прихованим страхом. Це голос Детти Волкер.

— Скоро-скоро ти їх втратиш! їх тобі відріже літерним потягом «А»! Отим славетним потягом «А»! Чоловік на ім’я Джек Морт спихне тебе з платформи на станції Кристофер-стрит!

Одетта спокійно дивиться на неї і каже: