Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Виїхавши на Канзас-роуд, він повернув у бік міста і ввімкнув радіо, там «Маккойз» співали «Тримайся, Слупі» [107] — і це було чудово. Думками він ширяв деінде, як це часто з ним траплялося під звуки радіо, і тут він вловив себе на тому, що йому чомусь набрели в голову персонажі однієї його старої історії, що мала назву «Темна вежа». Їх там залишилося небагато; йому згадалося, що більшість із них він повбивав, навіть хлопця. Мабуть, не знав, що з ним далі робити. Зазвичай так і позбавляєшся персонажів, бо просто не второпаєш, що з ними робити далі. Як же його звали, чи не Джек? Ні, так звали навіженого татуся з «Сяйва». [108] Хлопця з «Темної вежі» звали Джейк. Найвдаліше ім’я для історії з мотивами вестерна, просто тобі ніби хтось з романів Вейна Д. Оверголсера або Рея Хогана. [109] А чи можливо повернути Джейка до тієї історії, хоча б як привида? Та звісно ж, він зможе це зробити. Що добре в історіях про надприродне, відзначив собі Кінг, так це те, що ніхто в них не мусить умирати насправді. Кожен завжди може повернутися. Як той Варнава Коллінз у «Темних тінях». Варнава Коллінз [110] був вампіром.

107

«McCoys» — поп-квартет, заснований 1962 р. відомим згодом гітаристом Ріком Деринджером; пісню 1965 р. «Тримайся, Слупі» було присвячено джазовій піаністці Дороті Слуп.

108

«Сяйво» (1977) — третій роман і перший бестселер Стівена Кінга, з якого почалася його письменницька слава.

109

Вейн Д. Оверголсер (1906–1996); Рей Хоган (1908) — автори незчисленної кількості пригодницьких романів з життя Дикого Заходу.

110

Варнава Коллінз — 175-річний вампір, персонаж «готичного» серіалу «Темні тіні», що транслювався у 1966–1971 pp. телемережею ABC.

— Той хлопець міг би повернутися як вампір, — промовив Кінг і розсміявся. — Начувайся, Роланде, обід подано, і цим обідом будеш ти!

Але щось відчувалося в цьому не те. А що саме? Нічого не спало на думку, але це не проблема. Згодом щось придумається. Можливо, коли він найменше цього чекатиме; коли годуватиме кицьку, або мінятиме пелюшки немовляті, або просто сумно гулятиме, як про це писав Оден [111] у своєму вірші про страждання.

111

Вістен Г’ю Оден (1907–1973) — англо-американський поет і драматург; його вірш «У музеї красного мистецтва» (1940) починається так: «Щодо страждання вони були безпомильні, ті старі майстри, розумілися гарно вони на людських позах, як хтось їсть, або прочиняє вікно, або просто йде собі сумно».

Але сьогодні ніяких страждань. Сьогодні він почувається пречудово.

Ага, називайте мене просто Тоні Тигром. [112]

По радіо «Маккойз» поступилися ефіром Трою Шонделлу, котрий заспівав «Цього разу». [113]

А та «Темна вежа» справді починалася як доволі цікава річ. Кінг подумав: «Може, мені варто пошукати її, коли повернуся з півночі? Переглянути».

Непогана ідея.

ЗАСПІВ:

112

Кінг зголоднів і тому згадує Тоні Тигра — мальоване звірятко, рекламний символ продуктової компанії «Kellog».

113

Трой Шонделл (справжнє ім’я Гері Шелтон, 1940) — співак і композитор, чия пісня «Цього разу, схоже, ми справді розлучаємося» була суперхітом 1961 року.

Комала-ком-сі. Гукаймо Єдиного, що створив нас усіх, Чоловіків створив і створив дівчат, Створив великих Він і створив малих.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-сі. Створив великих Він і створив малих. Та все ж у долі в руці нагай свій. Жене, де схоче, нас хоч одного, хоч усіх.

Дванадцятий куплет ДЖЕЙК І КАЛЛАГЕН

ОДИН

Дону Каллагену часто снилося його повернення до Америки. Зазвичай сни починались з того, що він прокидається під високим, безкраїм небом пустелі, яким пливуть оті пухнасті хмари, що їх бейсболісти називають «янголами», або у своєму парафіяльному ліжку в місті Салемз-Лот, штат Мен. Не було різниці, в якій саме місцині це відбувалося, його завжди переповнювало почуття полегшення, і відразу ж діяв базовий інстинкт — помолитися.

— О Господи, дякую Тобі. Спасибі, Господи, за те, що це був лише сон і я нарешті прокинувся.

Зараз він не спав і не мав щодо цього жодних сумнівів.

Він зробив великий оберт у повітрі, побачивши, що такий же точно попереду нього робить Джейк. Загубив одну сандалію. Почув скиглення Юка і протестуюче гримання Едді. Почув клаксони таксі — цю піднесену вуличну музику Нью-Йорка, — а крім того, почув ще дещо: проповідника. Судячи з голосу, той уже гнав по повній. Принаймні на третій швидкості. Можливо, на форсажі.

Пролітаючи крізь Незнайдені Двері, Каллаген вдарився щиколоткою об одвірок і відчув вибух пекучого болю. Тепер його кісточка (і взагалі нога в тому місці) заніміла. Дзвоники тодешу дзеленчали прискорено, ніби платівка на 33 1/3 об/хв програвалася зі швидкістю 45 об/хв. Його проштовхнуло крізь супротивні повітряні течії, і раптом, замість гнилої атмосфери Печери дверей, він вдихнув запах бензину й автомобільних вихлопів. Спершу вулична музика, тепер вуличні парфуми.

Якусь мить існувало два проповідники. Позаду ревів Хенчик: «Тримайтеся, двері відчиняються!», а попереду волав другий:

«Славімо ГООСПОДА, брати мої, істинно славімо ГООСПОДА на Другій авеню!»

«Знову двійня, — зринуло в голові Каллагена, часу на цю думку вистачило, а тоді двері позаду нього захряснулись і лишився тільки один Божий закликайло на Другій авеню. Каллаген ще встиг подумати: — Ласкаво просимо додому, сучий сину, вітаємо тебе з поверненням до Америки». І тут-таки приземлився.

ДВА

Гепнувся він добряче, загальмувавши на руках і колінах. Останні трохи захистили джинси (хоча й самі подерлися), а от з обідраних покриттям тротуару долонь, як йому здалося, зліз не менш ніж акр шкіри. Почув спів троянди, потужний і безтурботний.

Каллаген перекинувся на спину і, щирячись від болю, подивився в небо, підніс собі до обличчя скривавлені, сверблячі долоні. З лівої руки йому на щоку скрапнула кров, мов сльоза.

— Звідки ти, курва-мама, взявся тут, мій друже? — здивувався одягнений в якусь сіру робу негр. Схоже, він був тут єдиним, хто зауважив драматичне повернення Дона Каллагена до Америки. Вирячивши очі, він дивився на розпластаного на тротуарі чоловіка.

— З Країни Оз, — промовив Каллаген і сів.

Руки йому невимовно пекло, а тепер ще й щиколотка очуняла, почала жалітися голосними няв-няв-няв зойками болю, що перфектно синхронізувався з його прискореним серцебиттям.

— Давай, хлопче, йди собі. Зі мною все гаразд, катай звідси.

— Як скажеш, братчику. До скорого.

Чоловік у сірій робі — якийсь трудар щойно після зміни, подумав Каллаген — рушив геть. Лише подарував Каллагенові останній погляд — все ще дивуючись, але вже з зародками сумнівів щодо побаченого, — обійшов невеличкий натовп, що слухав вуличного проповідника, і зник з очей.

Каллаген звівся на ноги і зійшов на одну зі сходинок, що вели до входу в «Хаммаршольд-Плазу», роздивляючись, чи нема де Джейка. Не побачив його ніде. Подивився в інший бік, чи не побачить Незнайдених Дверей, але вони, звісно, вже зникли.

— А тепер слухайте мене, друзі! Слухайте, я кажу, Бог, я кажу, Бог — це любов, я хочу почути від вас алілуя!

— Алілуя, — промовив хтось з вуличного натовпу, не так щоб дуже вкладаючись душею у цей вигук.

— Амінь кажу вам, дякую вам, братове! А тепер слухайте, бо тепер надійшов час ВИПРОБУВАННЯ для Америки, і Америка ПРОВАЛЮЄ це ВИПРОБУВАННЯ! Ця країна потребує БОМБИ, не нової вбив-чо-ї, а БОГА-БОМБИ, я питаю вас, де ваше алілуя?