Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Справді? — радісна усмішка освітила лице Джейка. — Саме так, як ти розказуєш, сей Гарріген?
— Хлопче, щоб мені вмерти, якщо я брешу, Боог-Бомба! А посеред усіх там квітів росте одна-єдина дика троянда, та така гарна, що я, як її побачив, заридав, як оті, що ридали біля вод Вавилонських, великої ріки, що тече повз Сіон. І люди, що заходили й виходили звідти, з їхніми кейсами, набитими прибутками Сатани, багацько з них плакали теж. Плакали і йшли собі далі у своїх клятих бізнесових справах, ніби вони так нічого й не розуміють.
— Вони розуміють, — м’яко сказав Джейк. — Знаєте, що я думаю, містере Гарріген? Я думаю,
— Так.
— Непогана ідея, — погодився Гарріген. — Бо, якщо очі мене не обманюють, сюди суне офіцер Бензик і краще б вам уже десь зникнути, перш він добереться. Я радий, синку, що твій кудлатий приятель залишився неушкодженим.
— Дякую, містере Гарріген.
— Славімо Бога, а з нього ж така сама собака, як і з мене, еге ж?
— Так, сер, — широко усміхнувся Джейк.
— Стережіться тієї жінки, хлопці. Вона вклала свою думку мені до голови. Я називаю це відьмацтвом. І вона була вдвох.
— Атож, двійнята, або, як то кажуть, твім, — промовив Каллаген і (сам не усвідомлюючи, що збирається робити, поки того не зробив) широко перехрестив проповідника.
— Дякую тобі за благословення, хоч би й язичницьке воно було, — явно розчулився Ерл Гарріген. А тоді повернувся в той бік, звідки наближався патрульний Нью-Йоркського поліційного департаменту, і бадьоро вигукнув:
— Офіцере Бензик! Приємно вас бачити, а що то у вас, чи, бува, не джем на комірі, славімо Бога!
І поки офіцер Бензик роздивлявся свій формений комір, шукаючи на ньому сліди джему, Джейк із Каллагеном накивали п’ятами.
П'ЯТЬ
— Ого-го, — стиха видихнув Джейк, коли вони наблизилися до яскраво освітленого готельного ганку. З білого «лімузина», удвічі більшого за будь-який із бачених у житті Джейком (а він їх бачив чимало, якось батько навіть узяв його з собою на вручення «Еммі» [118] ), вилазили регочучі чоловіки у смокінгах і жінки у вечірніх сукнях. Здавалося, вони йдуть безперервним потоком.
118
«Еммі» — заснована 1949 р. щорічна премія за творчі й технічні досягнення у виробництві телепрограм; телевізійний аналог кінопремії «Оскар».
— Таки справді, — погодився Каллаген. — Нас із тобою принесло, як ото з чортових зубів та під мідні труби, еге ж?
— Нам тут узагалі не місце. Цю роботу мусили робити Роланд з Едді. Планувалося, що ми займемося пошуками Кельвіна Тауера.
— Очевидно, щось уважало інакше.
— Краще б те щось двічі помислило, — похмуро проказав Джейк. — Хлопець і священик з одним револьвером на двох? Курям на сміх. Хіба є в нас шанси, якщо в Діксі-Піґ сидить і чекає на свій вихідний день кодло вампірів і підлого люду?
Каллаген промовчав на це, хоча його лякала сама думка про перспективу рятування Сюзанни з Діксі-Піґ.
— Що то за казання ти проголошував про Ґана?
Джейк похитав головою.
— Сам не знаю, та й майже не пам’ятаю, що я там наказав. Гадаю, отче, це мені передалося через доторк. І знаєш звідки?
— Від Мії?
Хлопець кивнув. Юк дріботів позаду майже впритул, ледь не торкаючись своїм довгим писком Джейкових литок.
— Я також ще дещо отримав. Я знову бачив того негра у тюремній камері. Там грало радіо, воно йому розповідало, що померли отакі-то люди: Кеннеді, Мерілін Монро, Джордж Гаррісон,
Пітер Селлерс, Іцхак Рабин [119] — хтозна, хто він такий. Гадаю, це, либонь, та в’язниця в Оксфорді у штаті Міссісіпі, де якийсь час тримали Одетту Голмс.119
Джордж Гаррісон (1943–2001) — соло-гітарист гурту «Бітлз»; Пітер Селлерс (1925–1980) — англійський актор-комік; Іцхак Рабин (1922–1995) — прем’єр-міністр Ізраїлю.
— Але ж ти бачив чоловіка. Не Сюзанну, а чоловіка.
— Так, з вусами щіточкою, у смішних маленьких окулярах у позолоченій оправі, схожого на чарівника з дитячої казки.
Вони зупинилися на межі яскравого світлового кола перед входом до готелю.
Швейцар у зеленім фраку оглушливо дув у срібний свисток, підкликаючи таксі.
— Так ти гадаєш, що то був Ґан? Негр у тюремній камері, то був Ґан?
— Я не знаю, — замотав розпачливо головою Джейк. — Там було ще щось пов’язане з Доґаном, але все так змішалося.
— І все передалося через доторк.
— Так, але не від Мії, не від Сюзанни, не від тебе чи мене. Я гадаю… — Джейк перейшов на шепіт. — Я гадаю, мені спершу варто розібратися, хто такий той чорний чоловік і який він має стосунок до нас, бо, боюся, те, що я бачу, надходить із самої Темної вежі. — Він значуще подивився на Каллагена. — На деяких рівнях ми підібралися до неї дуже близько, і тому для ка-тету особливо небезпечно бути не разом, як зараз.
— На деяких рівнях ми вже просто перед нею.
ШІСТЬ
Джейк перебрав цілком і повністю на себе лідерство, щойно він з Юком на руках пройшов крізь обертові двері в хол і поставив пухнастика-шалапута на вимощену плитками підлогу. Каллаген гадав, що хлопець навіть сам не помітив, як це відбулося, і це, либонь, на краще. Якби він усвідомлював, що робить, це могло б похитнути його самовпевненість.
Юк делікатно принюхався до власного відображення у стіні з зеленого скла, а тоді пішов услід за Джейком до реєстратури, акуратно цокаючи кігтями по чорно-білих мармурових квадратах. Каллаген ішов поряд з ним, сам усвідомлюючи, що дивиться на майбуття, і намагаючись не дуже наочно витріщатися навкруги.
— Вона була тут, — сказав Джейк. — Отче, я ледь не в очі її бачу. Обох їх — і її, і Мію.
Каллаген не встиг відповісти, бо Джейк уже опинився біля стійки.
— Благаю прощення, мем, — промовив він. — Моє ім’я Джейк Чемберз. Чи нема у вас для мене якогось листа або пакунка чи ще чогось? Його могла залишити або Сюзанна Дін, або міс Мія.
Жінка на кілька секунд втупилась поглядом у Юка. Юк дивився вгору на неї зі щирою усмішкою, демонструючи свій чималенький набір зубів. Мабуть, вони її збентежили, бо вона, насупивши брови, відвернулася від пухнастика і почала вивчати екран свого комп’ютера. Перепитала:
— Чемберз?
— Так, мем, — підтвердив він з найкращою з тих своїх інтонацій, що годилися для розмов із дорослими. Давно вже не траплялося в нього потреби її використовувати, але вона нікуди не поділася, як з’ясував Джейк, і моментально знайшлася.
— Я маю для вас послання, але не від жінки. Воно від чоловіка на ім’я Стівен Кінг, — вона посміхнулась. — Гадаю, це не той знаменитий письменник? Ви його знаєте?
— Ні, мем, — відповів Джейк, скоса глянувши на Каллагена.
Ніхто з них до недавнього часу не чув про Стівена Кінга, але Джейк розумів, що його супутника від цього імені могли дрижаки взяти. Каллаген наразі не здригнувся, але рот його перетворився на тонку лінію.