Північна Одіссея
Шрифт:
«Люди Безодні» знаменували початок періоду в житті і творчості Джека Лондона, означеного активним інтересом до соціальних проблем, зближенням з американськими соціалістами й участю в діяльності американської соціалістичної партії. Пояснюючи прихід до соціалізму у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними й необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX століття: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, що увійшли, зокрема, до збірки «Класова боротьба». Усе це відбилося і в інших творах письменника, передусім у романі «Залізна п'ята» (1908). Це соціально-утопічний роман (його жанр визначають і як антиутопічний), значною мірою публіцистичного характеру, про жорстокі класові битви майбутнього, які зрештою приводять до встановлення справедливого соціалістичного ладу. Роман значно цікавіший з ідеологічного,
Новий етап у житті і творчості Лондона починається з мандрівки на «Снарку», яхті, збудованій за кресленнями самого Лондона. У 1907 році з дружиною Чарміан і двома матросами, як виявилося, невправними, він відбуває в майже дворічну тихоокеанську подорож. Ця подорож якоюсь мірою схожа на ті мандри-втечі, до яких він вдавався у молодості: вона теж підводила риску великому етапу життя, особистого і громадського. На «Снарку» вони пройшли тисячі миль, побували на багатьох островах Океанії. При цьому Джек виконував обов'язки матроса і заразом писав свій кращий роман «Мартін Іден». Сама мандрівка була ним згодом описана в книзі «Подорож на «Снарку»», що з'явилася 1911 року.
Матеріали і враження, привезені з цієї подорожі, лягли в основу «південного» циклу оповідань. Він менший за «північний», його осередок складають лише три збірки: «Південноморські оповідання» (1911), «Син сонця» (1912) і «Храм гордощів та інші гавайські оповідання» (1912). До нього прилягає збірка «На циновці Макаоло» (1919), створена за матеріалами тривалого перебування письменника на Гаваях у 1915 році, і, як у випадку з «північним», дві анімалістичні повісті: «Джеррі-остров'янин» та «Майкл, брат Джеррі» (1917), які за художнім рівнем поступаються двом попереднім. Загалом і в структурі, й у мотивах, і в їхній розробці між «північним» і «південним» новелістичними циклами багато спільного. У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, із зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації й шкоди, якої завдають європейці корінному населенню. Разом з тим у них більше гумору, ніж у ранніх «північних» оповіданнях, менше романтики і патетики. Не такі відомі, як «північні», «південні» новели нерідко позиціонуються як вершинні у творчості Лондона.
Кращими є дві перші збірки, в яких йдеться про дивовижний світ Меланезії, чисту красу коралових островів і моря, якими мандрують, як стежками. Чарівність і своєрідність цього світу якнайповніше відтворює одне з кращих оповідань Дж. Лондона — «Дім Мапуї». Створена за старою, як сама література, моделлю, що обігрує перипетії долі, ця новела органічно поєднує гостросюжетність з пейзажними замальовками й колоритним зображенням тубільців, а натуралістичні сцени руйнації — з теплим добрим гумором. Зображення тубільців з південних островів є набагато приязнішим, ніж корінних жителів Півночі, що унаочнює, зокрема, оповідання «Маукі»: у ньому більше лагідної посмішки і співчуття, ніби теплий клімат тропіків «відкоригував» його. Тубільці у зображенні Лондона часто нагадують дітей: наївні, часом жорстокі, безмежно вперті, вони терпляче зносять удари долі й легко забувають негаразди.
Цивілізаційна роль білих, яку Лондон завжди ставив під сумнів, отримує в «південних оповіданнях» іронічні, а то й відверто негативні конотації. Та й яку цивілізацію може нести, скажімо, колоніальний чиновник з «Маукі»? У «північних оповіданнях» герої письменника покладались на власні м'язи й розум, у Меланезії європейці доводять свою перевагу зброєю, застосованою з безпечної відстані — військових кораблів. Потужна військова машина, створена на Заході віками цивілізації, стоїть за спинами представників колоніальної влади, а самі вони нерідко є людьми, які деградували морально і фізично («Маукі», «Атю їх, атю!»). Зникає ієрархічне зіставлення білих і корінного населення Меланезії, не кажучи про ореол моральної вищості перших. Безсоромне експлуатування європейцями дикунів-тубільців, жорстоке нищення їхнього способу життя й природного оточення — усе це викликає щирий осуд письменника. У такій ситуації територія зустрічі європейців і тубільців перетворюється на територію небезпеки, показує Лондон; у новелах її унаочнює оманлива лагідність Паумоту. Найпоетичнішим у зображенні Джека Лондона постає світ Гаваїв, який він любив і до якого повернеться незадовго перед смертю.
На окрему увагу серед «Південноморських оповідань» заслуговує «Маккоїв нащадок», яке за фабульними перипетіями ховає притчову глибину. Пороки й насильство мають відійти у минуле, а кинуті до єдиного плавильного котла етноси — прийти до гармонійного й праведного існування. До такого прочитання новели підштовхують дійсні події й факти, що становлять її історичне тло (див. Примітки). Подібний до святого, Маккой водить ввірених йому людей океанською пустелею, що наводить на думку про біблійного пророка Мойсея. Трюм, наповнений вогнем, у контексті оповідання викликає алюзію до пекельного вогню, а також вогню, що за життя спалює душі, охоплені злом. Водночас ця новела вселяє історичний оптимізм: «нащадками Маккоя» — бунтівниками і вбивцями — був заселений Новий світ, та є надія, що «Маккоєве сім'я» (так буквально перекладається назва новели), сім'я розбрату й пороку, із часом проросте мудрістю й благочестям.
Збірка «Син сонця» нагадує цикл про «Смока Беллю» (з яким вона вийшла майже водночас), зокрема теж має наскрізного героя — Девіда Грифа (він же «син сонця»). Гриф є давно знайомим типом Лондонового «супергероя» — справжнього германця, наділеного золотавим волоссям і високими моральними якостями, та його тривіальність не стоїть на заваді яскравим, колоритним і не без гумору відтвореним сценкам із життя білого й тубільного населення Паумоту. Іншого змісту й настрою збірка «Храм гордощів»: вона відбила тяжкі враження Лондона від перебування на острові Молокаї, де розміщений лепрозорій.
Після повернення до Америки Лондон вирішує розпрощатися з містом. У 1910 році він купує перші 1000 акрів землі (4 км2) у долині Сонома в Каліфорнії, «Місячній долині», як її називали корінні жителі цих місць. Поступово ця ділянка перетворюється на величезне ранчо (тепер на його місці Національний парк). Це ранчо у Глен-Еллен надало нового змісту й інтересу існуванню Лондона. Але письменник не перетворюється на звичайного землевласника, продовжує непокоїтися соціальними питаннями і у своїй Місячній долині розпочинає експеримент по відродженню в Каліфорнії землеробства, що мало розв'язати проблеми перенаселених міст. Він розгортає сучасне фермерське господарство, яке не давало прибутків, але Лондон відчував радість від роботи на землі. Тепер письменницька праця підпорядковується його новому захопленню: «Я пишу книгу, — звіряється він, — лише з метою додати три або чотири сотні акрів до мого чудового маєтку». Стало явним охолодження його стосунків із соціалістами, він болісно реагує на їхні закиди про «капіталістичний» спосіб його життя, знову й знову наголошує, що він ніколи нікого не експлуатував, а все, що він має, зароблене власною працею. Проте фінансово допомагати партії продовжує.
У цей час з'являється в його творах і новий ідейно-тематичний комплекс — поетизація життя серед каліфорнійської природи, спокійного й урівноваженого, сповненого нехитрих господарських турбот. Він лягає в основу трьох найпопулярніших романів цього періоду: «Час-не-Жде» (1910), «Місячна долина» (1912) та «Маленька господиня великого будинку» (1915). «Час-не-Жде» — поєднує клондайкську та урбаністичну теми з каліфорнійською, ідейно підпорядковуючи їх останній, що реалізується у сюжеті: Джо Гарніш, золотошукач і бізнесмен, знаходить щастя у коханні та житті на лоні природи. Наочніше протиставлення міста, що руйнує людину, і сільської ідилії, яка відновлює її вітальні сили, здійснюється у романі «Місячна долина»; письменник переповідає історію подружжя з робітничого середовища, що тікає з міста й оселяється на фермі. Присутній у ньому мелодраматичний елемент значно посилиться у «Маленькій господині великого будинку», не кращому з названих творів.
Відбився новий ідейно-тематичний комплекс і в його новелістиці. В останніх прижиттєвих збірках Лондон часто переосмислює звичні для нього мотиви й концепти: так, персонаж новели «Морський фермер» (збірка «Сила дужого», 1914) є капітаном корабля, але для нього це лише робота, бо в мріях він — фермер. Нова ієрархія життєвих цінностей дається взнаки і в оповіданні «Волоцюга і фея» (збірка «Тасманові черепахи», 1916). Цей милий твір міг написати О. Генрі, якби не внутрішня напруга, присутня в ньому. Натуралістично зображений гобо виглядає істотою з іншого «жанру» в ідилічній рамці каліфорнійського літа, з якою якнайкраще гармонує охайна дівчинка, що збирає квіти. Відчужений від звичайного життя з його клопотами і простими радощами, він розташувався біля чепурної садиби, яка «промовляла про того, хто знав, що шукав, і знайшов», — на відміну від гобо. Колись у «Відступнику» зморений фізичною працею герой подається світ за очі, розриваючи зв'язок з родиною і суспільством. Персонаж оповідання «Волоцюга і фея» «кидає якір» на фермі, долучаючись до звичайного життя людей. Фактично волоцюга робить спробу інтеграції до суспільства, а підштовхує його до цього дівча, яке пробудило в ньому інстинкт батьківства. Ця історія — майже у дусі Віктора Гюго про благо, яке несуть добрі вчинки, і зло, яке породжує карна система. Водночас вона оприявнює певний душевний стан самого письменника в останні роки життя. Лондон мав двох доньок від першого шлюбу, які після розлучення залишилися жити з матір'ю (одна з них, Джоан, згодом напише книгу спогадів про батька); у шлюбі з Чарміан дітей не було. Та Лондон мріяв про «родове гніздо» й заради цієї мрії зводив сумно знаменитий «Будинок Вовка», який мав стати найкрасивішим у Каліфорнії і який, за невідомих обставин, згорів тієї ночі, коли був добудований.
У творчому доробку письменника є групи оповідань, які були написані в різний час і не складалися у збірки чи цикли, проте становлять жанрово-тематичну єдність. Серед них на окрему увагу заслуговують так звані «боксерські» оповідання («Гра», «Лютий звір», «Шматок м'яса», «Мексиканець»); Лондона навіть вважають зачинателем цього жанру. Бокс був улюбленим видом спорту Джека Лондона: рукавиці він завжди возив із собою, куди б не поїхав, а на професійних боксерських матчах волів бути кореспондентом, щоб знаходитися поблизу рингу. У цих оповіданнях прослідковується певна композиційно-сюжетна модель: основна частина твору відтворює перебіг поєдинку, який висвітлюється з позиції одного з учасників. А починається твір із зображення обставин його життя, тим самим витворюється сюжетна рамка, що має встановити своєрідний психологічний контакт читача з героєм, за якого він буде «вболівати». Сюжетну рамку оповідання «Мексиканець» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) становить історія фанатично відданого революції юного мексиканця, який б'ється лише заради того, щоб заробити гроші на купівлю гвинтівок. Написане в 1911 році оповідання відбило тодішнє Лондонове сприйняття Мексиканської революції, загалом протилежне тому, яке оприлюднить серія статей, написаних після перебування письменника у мексиканському місті Веракрус у 1914 році.