Північна Одіссея

— Чоловіки сидять і нічого не кажуть, — мовив індіанець з дедалі більшим здивуванням на обличчі. — А понтер висунувся вперед, і у банкомета аж кров ударила в обличчя. Якось дивно все це. Так вони і сидітимуть там увесь час, а карти так і не будуть відкриті.

— Це ж малюнок, — сказав я. — Часточка життя. Ти сам бачив, як це буває.

Індіанець поглянув на мене, трохи поміркував, а потім відповів — повільно, з розстановкою:

— Правильно ти кажеш. Та гра ніколи не скінчиться. Ніхто так і не взнає, яким був її результат. Однак ця картина — правдива. Бо вона — як шматок життя.

Ще довго Сітка Чарлі курив люльку, неквапливо роздумуючи про образотворчі премудрості білої людини і перевіряючи їх фактами реального життя. Кілька разів він кивнув головою і кілька разів щось пробурмотів. Потім вибив з люльки попіл, ретельно натоптав її, замислився на хвилину — і знову запалив.

— У такому разі, мені теж доводилося споглядати багато картин у своєму житті, — почав він. — Але то були картини не намальовані, а бачені очима. Я дивився на них як наче через вікно на чоловіка, що пише листа. Я бачив багато картин життя — без початку, без кінця і без видимого сенсу.

Сітка Чарлі раптом різко повернувся до мене і задумливо поглянув мені у вічі.

— Ось послухай, — сказав він. — Ти — художник. А чи зможеш ти намалювати те, що бачив я: картину без початку, картину, кінця якої я не можу збагнути; картину як частку життя, де замість свічок — полярне сяйво, а замість рамки — вся Аляска?

— То має бути велике полотно, — задумливо промимрив я.

Але індіанець не звернув уваги на мої слова, бо подумки вже бачив перед собою це полотно й уважно розглядав його.

— Цю картину можна назвати по-різному, — вів далі Сітка Чарлі. — Але в ній так багато примарних сонць [28] , що мені спадає на думку назвати її «Стежиною примарних сонць». Давно, сім років тому, восени 97 року зустрів я уперше ту жінку. На озері Ліндерман я мав добре каное, зроблене в Пітерборі. Я працював листоношею і прийшов через перевал Чілкут Пас з двома тисячами листів. То був час, коли всі кинулися на Клондайк. Хтось їхав собачими упряжками. Хтось валив дерева і майстрував човни. Була вже остання вода, бо падав сніг, замерзала земля, замерзало озеро, а в річках навіть замерзали вири і водоспади.

28

Примарне сонце— оптичний феномен, що виникає в результаті відбивання чи заломлення сонячних променів маленькими крижаними кришталиками перистих хмар. Найчастіше можна побачити два примарних сонця обабіч справжнього.

Кожного дня дедалі більше снігу і дедалі більше льоду. Чи то через день, чи то через три, чи то через тиждень міг настати льодостав і відкритої води більше не буде, одна крига — і все. Усім доведеться йти, і йти дуже довго, бо до Доусона аж шістсот миль. А човен пливе дуже швидко. Тому всі хотіли подорожувати на човні. Усі казали: «Чарлі, відвези нас за двісті доларів на своєму каное», «Чарлі, відвези за триста, відвези за чотириста». А я увесь час казав їм «ні», увесь час. Бо я — листоноша.

Якось вранці дістався я до озера Ліндерман. Ішов усю ніч і дуже втомився. Готую собі сніданок, їм, а потім лягаю на березі спати і сплю три години. Коли прокинувся, була десята година і падав сніг. І дув вітер, сильний вітер. Дивлюся — а поруч у снігу сидить жінка. Біла жінка, молода і дуже красива. Їй років двадцять-двадцять п'ять. Сидить і дивиться на мене. А я дивлюся на неї. Жінка дуже зморена. Бачу, що вона — не танцюристка з того будинку, де влаштовують гульки. Це я помітив відразу. То була добропорядна жінка — і дуже втомлена.

«Ти — Сітка Чарлі, — каже вона. Я ж швидко піднімаюся та скручую ковдри, щоб на них сніг не потрапив. — Мені треба в Доусон, — каже жінка. — За скільки ти відвезеш мене у своєму каное?» — Мені нікого не хотілося везти, але я не люблю казати «ні». Тому я і відповів: «За тисячу доларів». Просто так сказав, для сміху, щоб вона відчепилася від мене, і це — краще, аніж напрямки казати «ні». Вона злобно зиркнула на мене та й каже: «А коли поїдемо?» І я відповідаю, що хоч зараз. Тоді жінка каже, що згодна і що дасть мені тисячу доларів.

— Що я мав робити? Я не хотів її везти, однак уже дав слово, що відвезу її за тисячу доларів. Я страшенно здивувався. Може, вона теж жартує, подумалося мені. Тож я кажу їй: «Покажіть мені ваші тисячу доларів». І ця жінка, ця молода жінка, одна в дорозі посеред снігу та льоду, дістає тисячу доларів зеленими банкнотами і кладе мені в руку. Я зиркнув на ці гроші, потім — на неї. Що ж мені сказати їй? «Ні, — кажу, — моє каное маленьке. У ньому не вистачить місця для ваших речей». Жінка засміялася. «Я — дуже вправна мандрівниця, — каже вона. — Оце і все моє спорядження». І буцнула ногою невеличкий клунок, що лежав у снігу. Я підняв його і дуже здивувався. У ньому були дві шуби, брезент і деякі жіночі речі. Важив клунок фунтів тридцять — тридцять п'ять, не більше. Жінка взяла його у мене й каже: «Ходімо, вже пора вирушати». І несе клунок у каное. Що я мав робити? Тож узяв та й поніс свої ковдри в каное. І ми вирушили в дорогу. Отак я вперше і зустрів ту жінку.

Був сильний вітер. Я поставив маленьке вітрило, і каное пішло дуже швидко. Як птах летіло воно високими хвилями. Жінка сильно боялася. «Навіщо ж ви, така ляклива, їдете на Клондайк?» — спитав я. Вона гучно розсміялася, але все одно сильно боялася. А ще вона була дуже втомлена. Я провів каное через бистрини до озера Беннет. Була погана погода, сильний вітер здіймав високі хвилі, і жінка кричала від страху. А на озері вже з'явилася крига, почалася завірюха, справжнісінький шторм, але жінка так втомилася, що заснула.

Тієї ночі ми влаштували стоянку в затоці Вінді-Арм. Жінка сиділа біля вогнища і вечеряла, а я сидів і мовчки розглядав її. Вона була гарненька. Із заколотим волоссям. А волосся було пишне-пишне, брунатного кольору; у відблиску вогнища воно інколи здавалося золотистим. Коли жінка повертала голову, воно сяяло золотистим вогнем, її очі були такі великі й карі, інколи м'які, як свічка за портьєрою, а інколи — суворі та блискучі, як скалки льоду, коли на них падає сонячне проміння. Коли вона усміхалася — як же мені краще це сказати? — коли вона усміхалася, то її хотілося цілувати, як це роблять білі чоловіки, правду кажу, її хотілося цілувати. Видно було, що ця жінка не знала тяжкої праці. Її руки були гладенькі-гладенькі, як у дитини, і вся вона була кругленька та гладенька, як дитина — не худорлява, а пухкенька, як дитинчатко: руки, ноги, м'язи — все було гладеньке та кругленьке, як у дитинчати. Її стан був стрункий і тонкий, а коли вона вставала й ходила або рухала рукою чи головою, то — не знаю, як це краще сказати — то на неї було любо глянути; ця жінка своєю красивою статурою та рухами нагадувала добре каное, правду кажу, каное, що швидко плине по водній гладі або перестрибує через злі розбурхані хвилі, що піняться довкола і скаженіють. Її вигляд милував око.

Не знаю, чому вона подалася на Клондайк, одна-однісінька, без достатньої суми грошей? Наступного дня я спитав її про це. А вона розсміялася і сказала: «Це — не твоє діло, Сітко Чарлі. Твоє діло — відвезти мене до Доусона й отримати за це тисячу доларів». Ще через день я спитав, як її звуть, а вона знову розсміялася й каже: «Мене звуть Мері Джоунс». Не знаю чому, але я завжди здогадувався, що її звуть не Мері Джоунс.

У каное було дуже холодно, і жінка часто почувалася зле. А інколи вона почувалася добре і співала. Її голос був, як срібний дзвіночок, і мені відразу ж ставало так добре, наче я зайшов до церкви в місії Хреста Господнього. Мені відразу ж додавалося сил, і я гріб веслом як навіжений. У такі хвилини вона сміялася і питала: «Як ти гадаєш, Чар-лі, ми встигнемо у Доусон до льодоставу?» Інколи ж вона сиділа, заціпенівши, і думала про щось своє, утупившись перед собою невидющими очима. У такі хвилини вона не бачила нікого і нічого: ні Сітку Чарлі, ні снігу, ні льоду. Вона була десь далеко. Часом, коли вона подумки линула в далекі краї, на неї неприємно було дивитися. Обличчя її ставало злим, як обличчя людини, яка хоче вбити іншу людину.