Північна зірка

Капітан не був би капітаном, якби не поставив перед нами ці завдання.

— Чим скоріше зробимо записи, тим скоріше полетимо, — підсумував розмову.

Малюнки, опис поведінки пришельців, навіть мову зафіксувати виявилося нескладно: усе це сиділо в наших печінках. І працювали ми усі без винятку. Якщо один забував про якусь подробицю, вона відзначалася в описі іншого. Колектив міг відтворити — і відтворив — зустріч з пришельцями у повному об’ємі. Капітан на це розраховував. Не в його інтересах було ризикувати командою.

Бурмистров продовжував досліджувати вірус. Його припущення, що на залізисту основу вірусу впливає магнітне поле, виправдалося. З віддаленням від Мілени вірус ослабне, сни припиняться.

Можна було стартувати. Але тут знову розпочалася суперечка.

— Чи повинні ми залишити чотирипалим звісточку про себе?

— Я проти! — гарячкував Грінвуд. — По-перше, тому, що ми не можемо залишити їм рівноцінний подарунок. Дуже шкодую, що ми не можемо цього зробити!

— Германе Яковичу… — намагався пом’якшити різкість лікаря капітан.

— Залишити по собі таку мерзоту, як вірус! — не вгавав Грінвуд. — Як вони могли до цього додуматися?..

— Може, не розраховували, що ця штука буде впливати так сильно.

— На що ж вони розраховували?

— Хотіли попередити, що відкрили планету перші.

— Могли б залишити обеліск, напис!

— Те, що вони могли, вирішувати не нам, Германе Яковичу.

— А що ви пропонуєте? — запитав Грінвуд.

Сергій Петрович завагався. Проґавити контакт з позаземним розумом не можна. А що міг обіцяти землянам цей контакт? Судячи з вірусу, самі лише неприємності.

Чотирипалі відкрили планету, “застовпили” знахідку. Ми також хотіли залишити на Мілені знак — обеліск з координатами Сонячної системи. Але у нас свій погляд на речі, у них свій. Можливо, для них вплив вірусу — легеньке марево, нагадування про першопрохідців. І звісно ж, у них від вірусу є протиотрута. Але ми, земляни, сприйняли все по-своєму, особливо лікар Грінвуд.

— Пробачте, — сказав він, — це друга епідемія у космосі, яку я переживаю. Жодного знаку про себе залишати чотирипалим не можна. Я боюсь за рідну Землю!

Капітан розумів — потрібна обачливість.

Йому, Сергію Петровичу Попову, дозволено вступати у контакт з чужою цивілізацією. Однак треба зробити додатковий запит на Землю. Він, капітан, передасть інформацію про розумних, які побували раніше за нас на Мілені; до речі, це вже не Мілена: планета має свою назву, безсумнівно, присвоєну їй чотирипалими. І якщо Земля вирішить встановити з ними контакт, на планеті буде збудована дослідницька станція. Зустріч рано чи пізно відбудеться.

Команда чекала на останнє слово Сергія Петровича. Капітан зважував свою частку відповідальності. Ще ніхто не зустрічався з чужим розумом у космосі, і ніхто не знав, що він собою являтиме — друга чи ворога. За спиною капітана “Райдуги” усе людство.

Подальший ризик був неможливий. Капітан віддав наказ готуватися до старту.

На прощання облетіли Мілену чотири рази. Планета була гарна.

Вона й зараз гарна, навіть більше: на ній розвели ліси, вже налічується двадцять два міста. Гріні — чотирипалі — поступилися нею землянам. Вони виявилися не такими вже й поганими хлопцями, як про них подумав екіпаж “Райдуги”. Щоправда, у їхньому організмі більше заліза, у них інший колір шкіри й інша кров. І кисню їм треба менше, у кисневій атмосфері вони швидше старіють. Мілена була для них непридатна планета. Вони відвідали її за тисячу років до прильоту землян. За цей час їм вдалося відкрити безліч планет, більш придатних для них, ніж Мілена. А Мілену вони віддали нам і навіть зняли свою назву — Хаттль. І вірус вони знищили відразу. Нічого страшного у вірусові не було. Він впливав на психіку. І то в певних межах. На думку гріні, це ідеальний спосіб давати знати про себе гостям з інших світів. Запам’ятовується на все життя. Із зміною магнітного поля все зникає — і зникло, як тільки “Райдуга” вискочила з магнітного поля Мілени.

Гріні охоче пішли на контакт із землянами. Адже вони люди. Такі, як ми. І як галакти з Арктура, хто нині про це не знає? І ніхто у космосі нікого не боїться. Тому що розум — найвищий критерій стосунків між цивілізаціями. А найвищий критерії! завжди позитивний, гуманний.

— Я закінчив!

Чорноокий хлопчик перевів дух. Провів рукою по лобі, витираючи піт старанності й захопленості.

Йому дуже хотілося одержати найвищий бал.

Після хвилинного мовчання електронний педагог заговорив:

— Добре, Шахруддінов. Ви цілком достатньо висвітлили питання. Хоча трохи спішили і дещо дали у вільній інтерпретації. Наприклад: “Женька Бурмистров…” Його звали Євген Павлович.

— У мене друг Женька Задоров, — намагається виправити становище Шахруддінов. — Він увесь час мелькав мені перед очима. І космонавти з “Райдуги” називали Бурмистрова, наймолодшого на кораблі, Женькою.

— То космонавти, — м’яко виправляє учня педагог, — а то ви, Еламе…

Після секундного роздуму Елам погоджується:

— Слухаю.

— І ще, — продовжував педагог, підморгуючи зеленими індикаторами. — Слід було вести оповідь від третьої особи, а ви, Еламе, вели від першої. Розумію, цим ви зробили розповідь жвавою, а все-таки вийшло, ніби ви були безпосереднім учасником експедиції. Справедливість вимагає визнати, Еламе, що вас на “Райдузі” не було. І останнє: необхідно було додати, що Тройчев назвав планету Міленою на честь своєї нареченої Мілени Бланкі і що кішка Муфта дуже співчувала космонавтам, коли вони страждали від дивних снів, навіяних вірусом. їй нічого не снилося.

— Можна, я додам зараз? — запитує Елам, завваживши, що з шістнадцяти очок на панелі загорілося чотирнадцять — остаточна оцінка його відповіді. Еламові страшенно хочеться усі шістнадцять.

— Ні, — проказує педагог, — зараз додати не можна. Потрібно усе робити своєчасно. Ідіть і відпочивайте. Чотирнадцять балів — цілком непогана оцінка, Еламе. Далебі, дуже хороша.

ПРО ЩО ПРОМОВЛЯЮТЬ ТЮЛЬПАНИ

У Саянах я полюбляв підніматися у гори сам-один. Краще, коли це робиш сам, нікого не наздоганяєш, не ждеш, — світ видається ширшим, думкам вільніше. Я знав стежину до самих гольців. Спершу мене провели по ній місцеві хлопчаки, пізніше я ходив сам і навіть спускався з гір уночі, запам’ятавши поміж кущів і скель примхливий малюнок доріжки. Хороше залишатися на вершинах до зірок, бачити, як вони спалахують над тобою раптово і яскраво. А ще чудові у Саянах квіти. От тільки дарувати мені їх нікому. Маленький гірський курорт населений похмурими хворобливими людьми, які більше гомонять про дієту і процедури. Я зовсім не дорікаю їм, навпаки, сповнений співчуття до них і сам належу до цієї категорії… Проте у гори я піднімаюсь сам. Побіля самих гольців — луки: царство трав і квітів. Іноді я зриваю квіти. Не бездумно і не поспіль. Гілка рододендрона — саган-даліня по-місцевому, пара жарків цілком задовольняють мене. Часом я зриваю альпійський мак — червоний і жовтий. Однак це недовговічна квітка — вона в’яне і помирає на очах. Мені її шкода.