Північна зірка
Шрифт:
— Звідки ви тут?
— Ми вартові, — відповів юнак.
— Не розумію, — признався я.
— Охороняємо планету, — пояснив він.
— Від кого? — запитав я.
— Від вас.
— Від нас?..
— Від вашої… команди.
Я подумав про його такт і ввічливість. І про вміння вести розмову.
— Чому ви охороняєте її?
— Тому що вона музей.
Я був збитий з пантелику: теж мені музей! Запитав:
— Мертві
— Це вони для вас мертві.
— Що ви хочете цим сказати?
— Погляньте…
Він показав мені місто. Зникла стіна, відкрилася рівнина, а на рівнині — місто. Я упізнав його по велетенському куполу над внутрішнім холом білої будівлі — художньою галереєю. Ми ще дивувалися, що купол свинцевий, скільки металу вгачено на звичайнісінький дах. Однак тепер, коли місто показували вартові, купол був не свинцевий, а золотий. Я запитав:
— Чому золотий?
— Тому, що він золотий і є.
— Тепер?..
— І тепер…
Я не повірив. Коли ми відвідували місто, не знайшли там жодної блискітки золота.
— Ми бачили купол свинцевим, — тупо повторив я.
Хлоп’ята осміхнулися і відкрили внутрішній вид галереї — ряд жіночих статуй, які ми бачили. Гаррі посилав їм тоді повітряні поцілунки… Тепер статуї виглядали інакше: на зап’ястках замість свинцевих блищали золоті браслети, в брошках і кліпсах сяяли тисячі діамантів.
— Не може бути, — сказав я, — там свинець і графіт!
— Для вас свинець і графіт…
— Чому? — я йшов напролом.
Юнак, котрий досі стояв за столом, сів на невидиму для мене лаву, — обоє дівчаток сиділи по ліву руку від нього.
— Бачите, — сказав він, — це пов’язано з історією нашої планети.
Відверто кажучи, вигляд цих молокососів мене зовсім не лякав. Якщо вони розмовляють зі мною і нічого мені не заподіяли, то навряд чи посміють узагалі щось зробити. Зрештою, у нас в трюмі чотири анігілітних бомби, вони рознесуть бабусю-планету на шматочки. Я стояв, думав про це, а хлопчик сидів навпроти мене і, дивлячись в очі мені, хмурився, Раптом він запитав:
— Ви упевнені в своїх бомбах?
Мене наче штрикнули ножем.
— Про що… ви? — запитав я.
Дівчиська захихотіли — ввічливо так, противно, а хлопець, ніби й не запитував про бомби, сказав:
— Ця планета називається Ольмія. Наша цивілізація виникла і розвинулася тут мільйон років тому. Але поступово вичерпувалися природні багатства, повітря ставало усе розрідженішим, сонце тьмяніло. Ми знайшли інші світи і переселилися туди. Але ми продовжуємо любити Ольмію. Тут наша історія, культура і психотехніка.
Завваживши, що у мене здригнулося жовно, — я й справді не второпав, що він розуміє під психотехнікою, — хлопець сказав:
— Ви бачили графіт замість діамантів. Це тому, що кожна наша річ відчуває, якими очима на неї дивляться. І… оберігає себе, захищається.
Я чувся не в своїй тарілці, дівчиська зиркали на мене, як на морського їжака. І водночас у їхніх очах спалахували насмішкуваті вогники. Словом, нас на планеті схопили за руку на місці злочину, а мене притягнули до відповідальності. І ще потішалися з мене, як з дурника. Я ж їм про Спасителя від щирого серця, а вони мені — хихоньки. Виходить, багатства були у нас в руках і спливли,
як вода крізь пальці— Не вірю… — буркнув я, хоча, безумовно, вірив у те, що мені було сказано. Інші, мабуть, після “не вірю” не стали б зі мною розмовляти, а ці — все-таки вони були дітьми — спробували переконати мене.
— Бачите цю каблучку? — запитала дівчина і зняла з пальця золоту каблучку з двома кольоровими камінцями. — Візьміть…
Я, мов дурень, простягнув руку. Каблучка тої ж миті посіріла, а камінці обернулися на чорні вуглинки. Дівча засміялося, а я зрозумів, що мені час давати ногам волю.
Проте це від мене не залежало. Хлопчак дивився мені в обличчя і раптом запитав:
— Подобається вам таке життя?
— Яке там… життя, — махнув я рукою, згадавши, як ми тиняємося Всесвітом: де б щось поцупити, щоб вибитися в люди.
Хлопчак зітхнув, дівчатка посерйознішали.
— Чим вам допомогти? — запитав він усе з тією ж незвичайною відвертістю. — Може, знаннями?..
І тут я припустився найбільшої помилки за свої сорок п’ять років. Не помилки — я залишався самим собою: прикидатися при них було неможливо. Я подумав — не сказав, тільки подумав: а чи не можна буде ці знання якось продати?..
І на цьому все скінчилося. Хлопчак сахнувся від мене, ніби його вдарили.
Як мені спала на думку ця безглузда ідея? Міг же я дослухати хлопчика до кінця!.. Хто це сказав: “Народжений повзати — літати не може”? Дід мені сказав ці слова. Так і сталося: якщо народився негідником, то і думки в голові будуть негідницькі. Що я міг продати? Які знання міг продати? Кому вони потрібні? Але думка у голові майнула, хлопчисько збагнув її. Одразу ж нас розділило провалля. Навіть очі у хлопця похолоднішали.
— Зараз ви підете до своїх, — сказав він. — Ми дамо вам рівно п’ятнадцять хвилин, щоб ви стартували з Ольмії. Жодної секунди більше… Коли з’явитесь на вулиці міста, підніміть пер-ший-ліпший, який побачите, камінь. Підійдете до ракети — вас будуть запитувати, де ви були. Киньте камінь на землю, і всі побачать, що станеться, якщо ви не вкладетесь у чверть години.
Він на хвилю зупинився і чесно попередив:
— Не дозволяйте собі нічого зайвого…
Хлопець зробив для мене більше. Він показав мені ракету, як вона стоїть у кінці вулиці. Команду — кого в каюті, кого внизу, біля трапа. Він показав мені, хто про що думає. Ви, капітане, думали в цю мить, що мене, напевне, немає серед живих, слід плюнути на все і стартувати. Гаррі думав, що, змарнувавши два роки у польоті, він повернеться додому до Бітті з порожніми руками, а Бітті заплаче — Робертові шостий рік, залишиться неуком, не виб’ється в люди.
Після цього хлопчина встав, зачекав, чи не запитаю я про що-небудь. Запитувати мені не було про що. Пітьма зімкнулась довкола мене, і тої ж миті я опинився на вулиці.
Підняв камінь, як мені радили, і прийшов до вас.
— Та-ак… — протягнув хтось, коли Веллз скінчив розповідь. — Все-таки варто було торохнути їх парою анігіліток.
Веллз ждав, що скажуть інші. Інші мовчали.
Важко було збагнути, думають вони так само чи зовсім ні про що не думають. Аби не залишати жодного сумніву щодо своєї позиції у цьому питанні, Веллз вирішив висловитися.