Північна зірка

— Врятована! — розчулено повторював Іван Федорович. — Врятована! — Це стосувалося Надії Юріївни, і це розуміли Груша і Діма.

Діма не витримав, сказав, як дорослий:

— Поздоровляю!

— Поздоровити б тебе… — сказав батько, але не дуже суворо, і Діма втямив, що сумних наслідків для нього не передбачається.

Гомункулів повідомили, що корабель знайдено.

— Поверніть, — сказали вони.

— Куди повернути?

— На місце посадки.

— Це буде зовсім нескладна операція, — заспокоювали Надію Юріївну лікарі. — Маленький надріз, і ми введемо шротинку під шкіру.

Комісія з контактів виробила програму обміну з пришельцями науковим і технічним досвідом. Однак гомункули не побажали ніякого обміну. Припинили роботу радіостанцій, демонтували заводський комплекс. Потягнулися до місця, де під шкіру Надії Юріївни був уведений їхній корабель-шротинка.

Через пару годин у тілі Надії Юріївни припинилася діяльність гомункулів, організм виводив мікроскопічні уламки будівель, машин та іншої інопланетної техніки. Земляни спостерігали це катастрофічне руйнування з болем у серцях. Марно просили вони гомункулів затриматися, дати хоч які-небудь знання про себе, про свою зірку і планету. Гомункули мовчки завершували евакуацію.

Коли все було закінчено, Надію Юріївну з палати вивезли на відкриту терасу лікарні. Була тепла травнева ніч.

Земляни приготувалися зняти старт корабля, одночасно і напрямок.

Корабель стартував о двадцять третій годині п’ять хвилин у напрямку на Полярну зірку.

ДОРОГИЙ ДОСЛІД

І

— Отже, ви згодні, Гаррі! — Професор Баттлі висловлювався пишномовно, навіть урочисто, як на вченій раді, хоча у кімнаті було усього троє людей. — Ви віддаєте себе у наше розпорядження і одержуєте після завершення досліду через Оклендський банк п’ятдесят тисяч доларів. Ви погоджуєтесь на експеримент з власної волі.

Гаррі, котрий упродовж усієї розмови не відривав очей від стиснутих рук, спромігся глипнути на професора.

— З власної волі, — потвердив.

— Але… ви розумієте?

— Так, сер. Це небезпечно.

— Я також знаю, що це небезпечно. Тому ми оплачуємо ризик кругленькою сумою.

— Так, — погодився Гаррі.

— І вимагаємо виконання нашої програми у повному обсязі.

— Я виконаю її, сер.

Третій учасник бесіди, Глен Емін, мовчав. По його блідому обличчю важко було судити, схвалює він розмову чи ні. Лише пальці, що барабанили по канцелярській теці з паперами, засвідчували його хвилювання. Це він привів Гаррі Пальмана, колишнього друга по коледжу, у кабінет професора Баттлі, де й розпочалася розмова на не зовсім звичайну тему. Пропозицію Гаррі від імені професора також зробив Глен. Гаррі погодився одразу, як тільки почув про п’ятдесят тисяч доларів: його донька хворіє — потрібні гроші. В оцю мить розмова йшла про контракт. Вірніше, дійшла краю — професор чекав від Гаррі останнього слова.

— Я хотів би одержати аванс, — мовив Гаррі. — І якнайшвидше покінчити з цим.

— Аванс одержите завтра, як тільки підпишете угоду.

— Містере Баттлі, мені потрібно зараз, — майже у відчаї сказав Гаррі. — Хоча б якусь дещицю готівкою.

Глен відчув настрашеність у голосі Гаррі, він бачив причини цього ляку: Гаррі боявся, що не одержить ані цента. Обличчя професора відбивало гидливість; і коли він виймав з кишені два п’ятидоларових папірця, Глен бачив, як пальці його тремтять від огиди.

— До завтра… — сказав Баттлі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Баттлі зневажав гроші, і в цьому Глен не розумів професора. Може, тому, що гроші діставалися шефові легко? Втім, не так уже й легко: інститут не кидав асигнувань на вітер. Баттлі удачливий: йому першому вдалася пересадка людського мозку, він перший синтезував плазму крові. З цього боку Глен знав професора краще — це був сміливий і невтомний експериментатор. Якщо він був на правильному шляху, він нагадував гончака, що рветься по сліду. Для Баттлі тоді не існувало нічого й нікого, крім мети. Він був марнославний, навіть жорстокий у досягненні мети. Але Баттлі зневажав гроші і людей, яких вабили гроші, ніби не розумів, що іноді гроші бувають потрібні людям як повітря.

— Хто фінансує дослід? — запитав Глен.

— Байдуже хто, — відказав професор. — Мені потрібен дослід, потрібні результати, Глене.

У цьому був увесь Баттлі. Натрапив на слід і тепер рватиметься вперед, не озираючись по сторонах.

Дослід провадився у таємниці. Жодна з наукових асоціацій не дала б на нього дозвіл. А ідея була спокуслива: перекинути місток між твариною і людиною. Природно, для досліду було обрано дельфіна. Не тому, що дельфін — найтямущіша із тварин, найдоброзичливіша у ставленні до людини, і взагалі — най, най… — про це чимало писали в газетах. А тому, що з винайденням біометилтоналу — скорочено: БМТ — кров теплокровних тварин вдалося за складом наблизити до людської крові. Отут це “най” найбільше пасувало дельфінові.

Винайшов БМТ Глен Емін. Переманив його до себе в лабораторію Баттлі. Знов-таки за високу ставку. Ось чому зараз, коли вони прямують терасою і на виду Баттлі усе ще можна бачити огиду до п’ятидоларових папірців, Глен ненавидить шефа і співчуває Гаррі Пальману. Купивши Глена за гроші, Баттлі зневажає його не менше, ніж Гаррі. Однак приховує це — Глен потрібен йому для успіху. З усього, що здатне полоскотати самолюбство, Баттлі віддає перевагу успіхові. Так було з винайденням БМТ: в науковому світі оберталися легенди про лабораторії Баттлі і, природно, про нього самого. Та апетит приходить під час їжі. Баттлі прагнув більшого: задумано експеримент “Меркурі”, в якому ставка крупніша, ніж в інших дослідах: життя людини.

У одного з російських фантастів описано таємничий сад доктора Сальватора, де в оточенні кам’яних стін провадилися неуявленні досліди над тваринами: пересадка голів та інших частин організму від одного до іншого. Щось подібне було з комплексом лабораторій Каліфорнійського дослідницького інституту. З заходу лабораторії охоронялися океаном, зі сходу — кам’янистим урвищем Берегового хребта. Багато-мильна смуга узбережжя була розсічена на квадрати колючим дротом; там і тут ділянки відгороджувалися від стороннього ока металевими щитами.

— Що ви на це скажете, Глене? — говорить Баттлі, зупинившись у кінці тераси.

Від океану повівало вітром. Розпочиналася весна, рання у цьому році й тому несподівана. Туман розійшовся, небо і море були яскраві, помолоділі, налаштовували людей на мирний тон. Проте в душі Глена не було миру, розмовляти не хотілося. Баттлі тим часом ждав відповіді.

— Мені шкода цього хлопця, — врешті озвався Глен, знаючи, що його відверта репліка суперечить думкам шефа. Та він може дозволити собі вільність суджень — в експерименті “Меркурі” Глен Емін незамінний.

— Натякаєте на ризик, на який наражається Гаррі Пальман?

— Почасти…

— Частка — це ще не ціле. Що ви думаєте в цілому, Глене?

У цілому Глен вважав, що разом з професором збирається скоїти злочин, який однаково карається кодексом будь-якої країни: експеримент може призвести до загибелі Гаррі. Баттлі чудово розуміє це. Розуміє, що робить Глена співучасником злочину і що Глен пристає на це. Але прямо про це Глен, ясна річ, не скаже. Не тому, що у голосі шефа чується метал, — це буває часто. А тому, що, відмовся Глен від експерименту, це буде кінець його кар’єри і благополуччя у цьому світі. Не тільки його благополуччя, а й Джессі, його дружини, і Ай-ка, чотирирічного сина. Тому Глен нічого більше не скаже, а відповість ухильно: