Північна зірка

— Тоді подумаймо тверезо, — сказав Борис. — Навіщо цьому життю перетворювати нас на іграшку, у безпомічних слимаків?

— Можливо, воно випробовує нас на розум, як ми виплутаємося з цього становища?

— Хочеш сказати — іспит?

— Нелегкий іспит. І нам, щоб хоч у якійсь мірі бути визнаними, треба шукати достойний вихід.

— Який?

— По-перше, не уподібнюватися впійманим у пастку пацюкам.

— Гм… — відповів Борис. — А по-друге? Говори…

— Не робити нічого ворожого.

— Гришо, — зітхнув Борис, — якби у мене в руках був нейтронний пульсатор…

Не встиг Борис вимовити ці слова, як в руках у нього зблиснула зброя. Це не було примарою: пульсатор відтягував руки, на ньому була особиста монограма Бориса “БР”; спусковий гачок стояв на запобіжнику — як був поставлений у ракеті.

Борис розгублено дивився на зброю.

— Кинь… — тихо сказав Григорій.

— Кинути?..

— Кинь! — повторив Григорій.

— А що, — сказав Борис, — кину. Ніколи не пізно буде підняти.

— Не думай про це, — сказав Григорій, відводячи товариша убік. — Тут, бачиш…

Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..

— Як довго ми будемо в цьому полоні?

— Не знаю, — відказав Григорій.

— Що ж нам робити?

— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…

Борис засміявся:

— Ждати біля моря погоди…

— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.

Вночі їм не спалося.

— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.

Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.

— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.

— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.

— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?

— Спи! — коротко відповів Григорій.

Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!

Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.

— Борисе! — погукав Григорій.

Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.

— Не смій!.. — просичав Григорій.

— Іди геть! — погрозливо відповів Борис.

— Борисе! — пробував заспокоїти друга Григорій.

Борис крутив йому руку, прагнучи вирвати пульсатор.

— Розтрощу… це гниле яйце… — хрипів він. — Пусти!

— Рожков! — крикнув Григорій і штовхнув товариша у груди.

Борис похитнувся, ослабив руку. Григорій вихопив пульсатор і, розмахнувшись, пожбурив його у піддатливу темінь космовокзалу.

— Назад! — сказав він Борису, який рвонувся було до будівлі. — Отямся!

Борис, як дитина, схлипнув, обм’як, дозволив повести себе від сходів вокзалу.

— Обом нам важко, — говорив Григорій. — Давай краще поміркуємо, що можна зробити?

Вони заснули, примирені, притиснувшись один до одного.

Борис розбудив Григорія удосвіта:

— Гришо…

Той безгучно звівся на лікті, потім сів.

— Щось перемінилося, — сказав Борис. — А що, не второпаю.

Григорій якийсь час прислухався.

— Перестало дзвеніти! — сказав він.

— Авжеж, — погодився Борис. — Що б це могло означати?..

Вони просиділи до світанку, вслухаючись у безконечну тишу.

Світанок не приніс жодної переміни: двійники тинялися по галяві, боролися біля сходів за нейтронний пульсатор, потім, змирившись, згорбившись, брели полем до них. Борис скреготнув зубами.

Григорій, аби відволікти товариша, заходився було читати з російської старовинної байки:

Вовк, з думкою пролізти у вівчарню,

Попав…

Однак Борис глянув йому у вічі, і Григорій замовк: дотепу не вийшло. Він і сам відчував, що фальшивить. Чи йому сипати дотепами — Борис молодший від нього, веселун у компаніях поміж космонавтів, на Землі — хлопець-друзяка. Не його вина, що він потрапив у таку халепу. Тут потрібні психологи, фізики, а Борис — звичайнісінький механік. Але якщо здорова, нормальна людина так скисла, то все це дуже кепсько. Григорій дивився на безглузде кружляння двійників. Гіршого не вигадаєш.

Робити було нічого. Абсолютно нічого було робити. Це зводило людей до тваринного стану. І це було жахливо. Людина залишається людиною доти, доки перебуває в роботі, у русі. Відбери у неї цю необхідність, і вона перетвориться на амебу, на тварюку.

Борис важко підвівся з квітів — просто так, щоб не бачити нового спалаху вовтузіння біля сходів вокзалу. Григорій поплентався за ним. На шляху у Бориса встали морські валуни — ніхто з друзів не пам’ятав, чия уява їх породила. Борис не став обминати валуни.