Північне сяйво
Шрифт:
Але Лірі здавалося, що вона ніколи не подорослішає.
Одного ранку в повітрі почувся новий запах, і корабель почав дивно рухатися — із сильною хитавицею в різні боки замість розгойдування вниз та вгору. Прокинувшись, Ліра вже за хвилину була на палубі і жадібно дивилася на землю: таке дивне видовище після того, як вони вже кілька днів бачили одну воду. Лірі здавалося, що вони були в океані вже не один місяць. Просто перед кораблем здіймалася гора із зеленими схилами та засніженими верхівками і містом у гавані біля її підніжжя, з дерев’яними високими дахами будинків, шпилем молитовні, кранами біля пристані та хмарами чайок, які кружляли та голосно
Довкола судна гралися тюлені, показуючи свої клоунські обличчя над водою, а потім пірнаючи без жодного сплеску. Вітер, який здіймав краплі з увінчаних баранцями хвиль, був страшенно холодний і шукав найменший отвір у Ліриному пальті з вовчого хутра. Її руки дуже скоро змерзли, а обличчя заніміло. Пантелеймон-горностай намагався зігріти її шию, але було надто холодно залишатися нагорі без жодної роботи, навіть дивитися на тюленів, і Ліра пішла їсти свою ранкову кашу і спостерігати за всім через ілюмінатор кают-компанії.
В гавані вода була спокійною, і поки вони рухалися повз масивний хвилеріз, Ліра почала відчувати нестійкість через малорухомість. Вони з Пантелеймоном з цікавістю дивилися, як корабель важко, повільно наближався до пристані. Вже кілька годин тому звук двигуна завмер і чувся лише віддалений гул, голоси вигукували накази та запитання, канати вже скинули, трапи опустили, люки відкрили.
— Ходімо, Ліро, — сказав Фардер Корам. — Все готове?
Ліра тільки-но прокинулася, спакувала свої речі та побачила землю. Тому їй довелося лише спуститися в каюту взяти сумку.
Першою справою, яку вона і Фардер Корам повинні були зробити на березі, — це відвідати будинок відьмацького консула. Вони не довго шукали його: місто розташовувалось навколо гавані, і єдиними вагомими будівлями були молитовня та будинок губернатора. Відьмацький консул жив у пофарбованому в зелене дерев’яному будинку з видом на море, і, коли вони подзвонили у двері, гучний дзвін озвався на тихих вулицях.
Слуга провів їх до невеличкої вітальні і приніс кави. Скоро вийшов сам консул, щоб привітатися з ними. Це був товстий чоловік із рум’яним обличчям, одягнутий у скромний чорний костюм. Його звали Мартін Ланселіус. Його деймоном була змія з так само напруженими діамантово-зеленими очима, як і в нього, що було єдиною відьмацькою ознакою його зовнішності, хоч Ліра не знала напевно, як має виглядати відьмак.
— Чим я можу допомогти, Фардере Корам? — запитав він.
— Двома способами, докторе Ланселіус. По-перше, мені дуже потрібно зв’язатися із відьмою, з якою я познайомився декілька років тому на болотах у Східній Англії, її звуть Серафіна Пеккала.
— Коли ви зустрічалися з нею? — запитав він.
— Мабуть, сорок років тому. Але я думаю, вона пам’ятає.
— А в чому ще вам потрібна моя допомога?
— Я представляю циганські родини, які втратили своїх дітей. У нас є причини думати, що існує організація, яка краде дітей: і наших, і інших — і відвозить їх на північ для якихось невідомих цілей. Мені б хотілося знати, чи чули ви або ваші люди, що відбувається.
Доктор Ланселіус відпив кави.
— Не можна не помітити, щось подібне відбувається і тут, — відповів консул. — Розумієте, стосунки між моїм народом та жителями півночі чудові. І мені б нізащо не хотілося якось обтяжувати їх.
Фардер Корам
похитав головою, ніби він все дуже добре розумів.— Треба додати, — мовив він, — мені б не довелося запитувати вас, якби я міг отримати інформацію іншим шляхом. Тому я й запитав спочатку про відьму.
Тепер головою захитав доктор Ланселіус, ніби він розумів. Ліра спостерігала за цією грою із здивуванням та повагою. Щось відбувалося, і дівчинка помітила, що відьмацький консул прийняв якесь рішення.
— Добре, — сказав він, — все правильно, ви, мабуть, розумієте, що ми не могли не чути вашого ім’я, Фардере Корам. Серафіна Пеккала — королева відьмацького клану в районі озера Енара. Що ж до другого питання, звичайно, цю інформацію ви отримали не від мене.
— Так і є.
— Добре, саме в цьому місті знаходиться філія організації Північна прогресивна дослідницька компанія, яка удає, що шукає мінерали, але насправді контролюється Генеральним Облатковим братством у Лондоні. Ця організація, наскільки мені відомо, імпортує дітей. Але цього не знають у місті. Норвезький уряд офіційно не має до цього жодного відношення. Діти не залишаються тут довго, їх відвозять на якийсь віддалений острів.
— Ви знаєте, на який, докторе Ланселіус?
— Ні. Я б сказав вам, якби знав.
— А ви знаєте, що там з ними роблять?
Уперше доктор Ланселіус подивився на Ліру. Вона відповіла йому впевненим поглядом. Маленька зелена змія-деймон підвела голову з коміра консула і прошепотіла щось, висовуючи свій тремтячий язик, йому на вухо.
Консул сказав:
— Я чув фразу «Мейштадський процес» стосовно цієї справи. Гадаю, вони використовують її, щоб приховати справжню назву. Я також чув слово інтерсекція, але не можу сказати, до чого воно.
— А зараз у місті є діти? — спитав Фардер Корам.
Він пригладив шерсть свого деймона, коли той постав у бойовій готовності. Ліра помітила, що він припинив муркати.
— Ні, думаю, ні, — відповів доктор Ланселіус. — Група приблизно з дванадцятьох осіб прибула на тому тижні, і вони поїхали позавчора.
— О! Так недавно? Це дає нам хоч якусь надію. На чому вони подорожують, докторе Ланселіус?
— На санях.
— І ви не уявляєте, куди вони їдуть?
— Майже ні. Це нас не цікавить.
— Зрозуміло. Добре, ви достатньо чітко відповіли на всі мої питання, сер, але є ще одне. Якби ви були на моєму місці, яке б питання ви поставили відьмацькому консулу?
Уперше за всю зустріч доктор Ланселіус посміхнувся.
— Я б спитав, де я можу найняти ведмедя в обладунках, — була його відповідь.
Ліра підвелась і відчула, як тріпоче серце Пантелеймона під її руками.
— Я вважав, що ведмеді в обладунках служать Облатковому братству, — сказав здивований Фардер Корам. — Тобто Північній прогресивній компанії, чи як там вони себе називають.
— Принаймні один не служить. Ви можете знайти його на складі саней в кінці вулиці Ленглокур. Він там зараз підробляє, але його норов та страх, який він викликає у собак, не затримають його там довго.
— Що ж він — ренегат?
— Мабуть, так. Його звуть Йорик Бернісон. Ви запитали, яке б питання я поставив, і я вам відповів. А тепер що б я зробив: я б скористався нагодою найняти ведмедя в обладунках, навіть коли б він перебував значно далі, ніж він є.
Ліра не могла всидіти на місці. Однак Фардер Корам знав правила етикету для таких зустрічей і взяв ще один медовий пряник з тарілки. Поки він їв, доктор Ланселіус звернувся до Ліри.