Паруси над степом
Шрифт:
Ранком комендант викликав до себе старосту.
Обер-лейтенант не відповів на уклін Федоренка, і в старости затрусилися жижки. Та й Ліщинська, яка приготувалась перекладати, зиркнула вороже. Під очима у неї — темні кола, губи жирно нафарбовані. «Тьху!.. розмалювалася, відьма! — скривився в душі Федоренко. — Викаблучується, здохлятина, перед комендантом!»
— Мені доповіли, — почав холодно обер-лейтенант, — що ви вчора об’явили по селу про наше пересування ближче до фронту…
— Так, так, пане комендант, — зігнув шию Федоренко.
Він улесливо пояснив, задля чого було це зроблено.
Місцеве
— Ідіот! — обірвав Федоренка комендант. — Ви чули, що вночі розірвало греблю? Що в сусідніх селах знесло мости? Ви чули, що кажуть мої сапери: хтось зробив диверсію. Диверсію! Ви чули?
— Хрест мене побий, не чув! — забелькотів староста і позадкував до дверей.
— Ви знаєте, що із-за вас, йолопе, затримується пересування військ?
— Хрест мене побий, не знаю! — прилип Федоренко до одвірка.
— Ви розголосили військову таємницю! — німець труснув старосту за петельки. — Ви зрадник!
У Федоренка затрусились коліна, і він посунувся, як лантух, на долівку. Комендант рвонув старосту на себе, приставив до стіни:
— Вас треба розстріляти! Да, розстріляти, і я не пожалів би кулі, аби ви не абсолютний дурень…
Комендант прищурив зелені очі:
— Щоб завтра до вечора гребля була насипана. Зігнати всіх дикунів — чуєте? Всіх! Хай зубами землю гризуть!.. А тепер — геть, сволота! — І він полоснув старосту нагайкою по згорбленій спині. І жовчно харкнув через поріг:
— Собаку бий — вірніше служитиме!
Ну й сестричка! Думає, що Льонька дурненький. Підійшла, ніжно-ніжно погладила йому голівку: «Одягнись, золотко, тепліше, посидь надворі, отам під берестком. У нас хлопці будуть, на гітарі пограємо, а ти слідкуй за вулицею».
«Бач, гульня у них буде! — Льонька закопилив губу. — Так я вам і повірив! Сказала б чесно: секретна розмова. А то хитрує…»
У хаті бренькає гітара, і від того бреньчання ще сумніше Льоньці. Аби не треба стояти на варті, давно чкурнув би в село. Вчора німці знялись і покотили степами далі, до фронту. Ех, оце б по садках покружляти. Там, де стояли зенітки, патрони, мабуть, лишились, і залізні ящички, а Валько навіть кинджал знайшов… Та й на греблю не завадило б збігати; три дні її насипали, всіх людей німці зігнали, і Льонька сяк-так копирсався лопатою, і Валько між хлопцями крутився, чогось хихикав собі в кулак. Теж потайна людина. Мабуть, недарма того ранку, як греблю рознесло водою, тер, чистив свій забрьоханий піджачок…
Сиро, непривітно надворі. Пальтечко у Льоні куценьке, сховаєш голову — знизу піддуває, прикриєш коліна — потилиця мурашками світить. Льонька, щоб зігрітися, пританцьовує і не спускає з очей дороги. Головне — старостину бричку, якщо вона раптом покажеться, запримітити. І свиснути, щоб розходились. Нудна це справа — стирчати на варті. Льонька нетерпляче поглядає на вікна: «Чи довго ще бреньчатимуть на гітарі?»
А Лідині гості, видно, не поспішали.
Всі четверо сиділи за столом. У кутку — патлатий розхристаний Михайло Зінько. Як мовчки прийшов, так і горбився мовчки за столом, схиливши голову на важкі, свинцем налиті кулаки. Поруч Михайла — Ліда, повна йому протилежність: тонка й тендітна, в білій кофтинці, вся ніби викупана в молоці. Ліда тихенько перебирала
струни гітари, і прихований, ледь уловимий смуток розливався по хаті.Семиструнна не заважала Володі говорити.
— Треба домовитися раз і назавжди! — Шумило пальцем поставив на столі крапку. — Остаточно… Нас чекає прозаїчна робота. Чуєш, Грицьку? Прозаїчна, — він підвів очі на Хмельового, і той досадливо поморщився. — Ви знаєте, що хліба в селі немає. Вивезли німці до зернини. А як бути жінкам, особливо тим, у кого малечі повна хата? З голоду пухнуть? Ось про що думати треба. — Володька говорив спокійно, розважливо, та, мабуть, щось кипіло на душі, бо старий рубець на щоці посинів і в карих очах зблискували приховані вогники. — Скажете — після бою кулаками… Ні, товариші, ще на молотьбі дещо зроблено. Михайло знає, це не хитра штука: опустив решета молотарки — і пішло зерно в полову. Ну, а потім — сховища. Не в одній скирді у степу пшеничка лежить… Значить, наказ такий: зробить усе, — бачите, як задощило? — аби не зіпрів наш хліб, і розподілить між людьми. Дітей, головне, врятувати. — Шумило колюче блиснув на Хмельового. — Нудна роботка, правда? У декого, знаю, руки сверблять: їм гвинтівку давай, їм щоб гриміло, бухкало… в атаку! ура!.. як у кіно.
Грицько побілів; пругкий, наїжачений, він погрозливо грав набухлими жовнами.
— Прямо скажи! Не крути хвостом! — рвучко повернувся до Шумила.
— І скажу! — підхопилася Ліда; вона зачепила струну, й гітара озвалась сердитим джмелиним гудінням. — Прямо скажу! Ще раз викинеш коника, як з отим фейєрверком… Герой! Греблю хотів зірвати!.. Ще раз таке — і попрощаємось…
— Прекрасно! — недобре посміхнувся Грицько. — Самі відштовхнули товариша, нишком пішли на діло, і я… винний? Як же це називається? Свинством, здається?
— Гриць! Як ти смієш? — стисла кулачки Ліда; розгубленим поглядом шукала вона підтримки у Володьки й Михайла. Та Зінько непорушно сидів за столом, і Володька все ще стримував себе, хоч йому це давалось нелегко.
— Грицьку, не придурюйся, — якомога спокійніше сказав Шумило. — Знаєш сам, чого не взяли тебе на діло… І от перше й останнє попередження: або ти підкоришся нашій дисципліні, або… як сказала Ліда.
— Суд наді мною, так? — підвівся Грицько. — Виходить, я не потрібний? Виходить, все, що зробив, забуто?
— Ага, ти так! — спалахнула Ліда.
— Лідо, зажди! — хотів зупинити її Шумило.
— Ні, я все йому викладу!.. Ти багато зробив, Грицьку. Тільки знаєш, що мені здається? Ти робив, щоб похизуватися перед нами. Ні, ні, не крути носом, слухай… Пам’ятаєш, як приніс радіоприймач, випинав груди: із штабу, мовляв, з-під рук у німців поцупив. А оті гвинтівки, гранати, що сховані у землянці? Скільки разів вихвалявся: то за тобою гналися, то ледь не спіймали на місці. Навіщо ти граєшся? Он Льонька і той питає мене: чого це Грицько в лісосмугу занадився? Винюхають нашу схованку… Розумієш, чим це пахне?
Хмельовий оторопіло дивився на Ліду. Ассоль, схаменися! Невже ти думаєш, що твій капітан така дрібна людина? Що він хизується?
— Лідо! Неправда це! В мене отут кипить! Я в училище хотів… Я плавати хотів. Для цього жити збирався. А вони прийшли, розтоптали… я на їхні морди дивитись не можу. Плюнув би кожному… а мушу вклонятися: пане офіцер, пане старосто… Отут кипить, зрозумійте!
— А в нас отут холодець, — буркнув уперше за всю розмову Михайло і ткнув пальцем у розхристані груди.